Нові пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/35
• Следующая

“Дівчинко, признайся, адже ти не його родичка…”

“Так, признаюся…”

“І він не зовсім такий, яким я його знаю. В чім тут річ?”

“Не можу вам відповісти. Адже я його не бачила таким, як ви…”

“Я здогадуюся… Ти — дівчинка з майбутнього, і він звідти ж. Він завжди вдало грав свої ролі…”

Олесчине обличчя спалахнуло золотавим відблиском: вона полюбила нашу Олену.

А її брати — ото лопухи! — вийняли кишеньковий комп’ютер, заходилися загадувати один одному різні задачки. Я засичав, як гаряча сковорода, на яку хлюпнули води: “Сховайте машинкуі” Вони здивувались, але сховали. Диваки, чого доброго, оголосять про загальну комп’ютеризацію, зажадають дисплей. А в нас не тільки дисплеї, а й перші телевізори з крихітним екраном і водяною лінзою ще не з’явилися. Ми уминаємо на обід суп із кропиви й млинці з картопляного лушпиння, а не всілякі там делікатеси. Ні, пора змиватися!..

Срібною треллю пролунав дзвінок: поверхами йшла чергова нянечка, оповіщаючи всіх про закінчення уроку.

Восьмий “А” галасливим гарматним ядром вилетів із дверей у зал. Біля дошки Олена розмовляла з Жорою. Я сказав якомога спокійніше:

— До побачення, Олено Григорівно!

— До побачення, — відповіла вона. Чорні очі спалахнули прощальним салютом.

— Спасибі за підказку. — Я взяв за руку Олесю. — Адже мені весною на екзамені дістанеться “Лорелея”.

Олеся усміхнулась:

— Але ж ми не залишимося тут до весни!

Я продовжував розвивати свою думку, прокладаючи дорогу в юрбі дітей, які поспішали до роздягальні.

— Вам добре, ви лише двічі екзамени у школі складаєте. А ми — щороку. Хіба ж тут усе запам’ятаєш!

Сама Олена передавала в разі гострої потреби загорнуту в ганчірочку шпаргалку тому, хто “горів” коло дошки. І відверталася до вікна.

— Вона добра, — сказав Кир. А Вітер мовчки кивнув.

Серед метушні ми непомітно зникли у стіні, повернулись у свій двір. Довго мовчали, сидячи на лавці, переживаючи недавній урок.

— Я все бачила, — сказала Олеся. — Вашу Олену. Олену Григорівну. А коли ви назвали її Оленою Прекрасною?

— На жаль, після смерті…

Ми усвідомили все надто пізно. До неї зверталися за порадою і допомогою всі колишні учні: хто одружувався, хто розлучався, в кого були труднощі на роботі. І коли хтось летів у відрядження і ні на кого було залишити дітей, він дзвонив Олені: “Олено Григорівно, я в цейтноті…” І вона завжди кидалася на допомогу. Ми згадували про неї, сухеньку, сиву, незмінно веселу й мудру Олену, як про чарівну паличку-виручалочку, в найважчу, найостаннішу хвилину, не усвідомлюючи до кінця, що живемо під її щедрим заступництвом. Ми, дорослі, були для неї завжди учнями — Юрою, Женею, Льонею…

— У нас не буде Олени Прекрасної, — зітхнула Олеся.

— Буде інша, — відповів я.

— І Кота. І Жори. І міманса…

— Буде, все буде. Я вас із ними познайомлю. Потрібні тільки терпіння і політ фантазії.

— У політ! — Кир раптом зіскочив з лави. — Вітрогоне, ти готовий?

— Готовий!

— Ми трохи політаємо й повернемось, — пояснила мені Олеся.

— Ви справді умієте літати? — спитав я без усякої іронії. Я вже нічому не дивувався.

— Уміємо, — смішно прошльопав губами Вітрогон. — Коли ти знімеш гіпс, ми візьмемо тебе із собою. А то можеш розбитися!

Я нахилився, обмацуючи важку гіпсову ногу. А коли підвів голову, діти вже бігли сонячною стороною вулиці.

— Не нудьгуй, письменнику!

Тут я запанікував, став гарячково аналізувати все, що зі мною сталося. Даремно я не дочекався батька, коли був у нашому дворі, забув, що він повертався з роботи пізно. Зустрічаючись, ми розмовляли коротко, по-чоловічому скупо: “Ти вечеряв?” — “Вечеряв”. — “А де мама?” — “На кухні. Чекає тебе”.

Колишній купецький двоповерховий будинок був переповнений сім’ями, в кухні горіли з десяток гасниць з різнобокими каструлями, великої інтуїції вимагав похід до туалету. Час і простір нашого життя були наперед розписані точно й скупо.

Я і зараз, серед розкошів життя, сказав би батькові, якби випадково зустрів його на вулиці: “Мама чекає тебе. Вона на кухні”.

Проте батька немає. Немає і тієї громадської кухні.

Є нові будинки, квартири, вітальні, спальні, кабінети.

Я оглянув двір, вулицю, небо. Все було пустельне. Діти не квапилися повертатись із свого загадкового

польоту.

— Ні, ви помиляєтеся, товаришу письменнику! Коли їхні батьки їхали на відпочинок, ні про якого собаку й мови не було. Кожний повинен мати свою прописку. Собака є незаконним у цих стінах.

І розгнівана тітка Олесі, Вітра й Кира показала квадратним пальцем на підсудного, який сидів на паркеті, — задумливого, розумного Гаврика. Гаврик і вухом не повів. Він ні сном ні духом не відав, що мешкає без прописки у квартирі своїх друзів.

— Тоді переселимо собаку до мене, — сказав я.

— Не заперечую. — Тітка Ліна обіперлася могутньою жовтогарячою потилицею у бильце крісла, простягла товсті ноги, запалила сигарету. — Ви сам у квартирі, а в мене чоловік-доцент. Він не терпить зайвих звуків.

— Кире, — сказав я, намагаючись бути спокійним, — забирай Гаврика й миттю переселяйся.

— Єсть! — Кир схопив з підлоги сетера.

Вітер, кинувши похмурий погляд на тітку, став поряд з ним.

— І я з вами! — Олеся розчинила двері. — Ходімо, хлопці!

Вони дістали з кишень м’ячики на резинках і постукали об свої двері: мовляв, прощавайте…

— Американські? — запитала, виглядаючи з-за дверей, цікава тітка Ліна.

— Ні, наші. — Олеся щосили ударила м’ячиком об стіну. — Ось він купив. — Вона метнула погляд у мій бік.

І тут м’яч розлетівся на шматки. З нього Посипалось щось жовте.

— Я знала, що цим скінчиться, — промовила тітка Ліна, взяла пучку тирси, понюхала. — Чудно як пахне…

— За мною! — скомандував я дітям.

Ми спустились у вечірній двір. Тяжко покидати його так відразу, ні з того ні з сього, тяжко міняти звички, налагоджене життя. Навіть через Гаврика. Та що вдієш? Іноді доводиться робити несподівані навіть для себе самого кроки…

Я сказав:

— Запрошую всіх на танці. Олеся так і підскочила на місці.

— Оце людина! Я завжди вірила в тебе, письменнику!

Я гарячково помізкував і промовив:

— Селище Пушкіно, 1 червня 1947 року… Ні, — поправився я, — Ярославський вокзал.

— А як бути з ним? — Вітер показав на сетера, якого гладив Кир.

— Кире, примісти його поки що в той самий ящик, — порадив я. — Гаврику, ми потанцюємо, провітримося й повернемось.

Влаштувавши Гаврика, ми вишикувалися звичною колоною біля паркана з написом про ремонтні роботи. Як раптом двері парадного розчинилися, хтось, важко дихаючи, наздогнав нас і коло самого паркана вчепився мені в спину.

Ми стояли на добре освітленій площі трьох вокзалів, біля неосяжної стіни Ярославського вокзалу, на якій висів розклад електричок. Я звірив годинник з розкладом і помчав на чолі команди на електричку, що відходила через хвилину. Тільки ми плюхнулись на вільну лаву, як електричка свиснула й рушила з місця, плавно набираючи швидкість.

Навпроти нас усілась руда товста дівуля, котра розглядала нас дуже нахабно і водночас здивовано.

— Діти, — сказала баском дівуля, — ви куди зібралися на ніч? — Потім вона придивилась до мене, сплеснула руками: — Ой, письменнику, невже це ти?

— Лінка! — впізнав я подружку юності, яку давно втратив з поля зору. — Звідки й куди ти, Ліно-поліно?

— Я з вами, — відповіла, зашарівшись, Ліна-поліно. — З Олесею, Киром, Вітром. І з тобою.

Діти витріщали на неї очі, нічого не розуміючи. Я згадав, що хтось міцно вчепився мені у спину в найостанніший момент.

— Це ж ваша тітка Ліна, — пояснив я. — Ми колись жили в одному дачному селищі. А тепер їдемо туди на танці.

Племінники з вереском повисли на шиї у тітки, що раптом помолоділа.

— Була тітка Ліна, — віджартувалася руденька, — а зараз Ліна-поліно. — Вона легко розкидала дітей, зажадала: — Дзеркало!

• Предыдущая
• 31/35
• Следующая