Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович - Страница 25

• Предыдущая
• 25/93
• Следующая

І все-таки страх не минав. Маленька осоружна грудочка ворушилася десь усередині Сироїжкіна. Здається, ось вона вже й розтанула, пропала, щезла, й раптом — різка телефонна трель. І знову все стискається всередині: хто це? Що скажуть?

І ще одна біда звалилася на Сергія: він раптом відкрив у собі великий потяг до математики. Дивовижно все-таки влаштована людина. Тільки-но в нього з’являється змога відпочити від формул і задач, як раптом він відчуває, що вони, колишні його мучителі, якраз і є найважливіше в житті. І саме тепер, коли Сироїжкіну цілком вистачало і страхів і турбот, він прирік себе на нові тортури, твердо вирішивши, що буде математиком-програмістом. Не монтажником, не фізиком, не астрономом, навіть не фокусником чи дресирувальником, а математиком, ученим-кібернетиком. Як і Електроник, він вивчить усі теорії, теореми й формули, геометрію Евкліда й Всесвіту, мову “лінкос”, небесну механіку й усе інше, потрібне для того, щоб упевнено командувати елекронними машинами.

Але саме тут і виходило зачароване коло. Сергійко був готовий повернутися за свою парту й розправлятися авторучкою з іксами-ігреками. Проте не міг цього зробити. Він безнадійно відстав від усіх. Якби він проявив сміливість, замість похвал і п’ятірок посипалися 6 двійки. Мало ганьби в класі — вдома зчиниться скандал. Ні, хай уже Електроник дотягне до кінця чверті, а там літо, й він, Сироїжкін, усе підучить і першого вересня сам піде до школи.

Так воно й крутилося день за днем. Електроник здобував славу Сироїжкіну, а той тинявся безлюдними провулками, вздовж річки або глухими стежками парку. Просто так, аби згаяти час.

Якось набрів Сергійко на естраду, де Електроник у перший день їхнього знайомства показував фокуси. І, хоч нікого тут не було, Сергійко, як сторожкий лис, зробив велике коло Й тільки тоді опустився на лаву. Замріявся, згадав нехитру пісеньку:

Кульки, кульки,

Мої блакитні кульки…

Йому стало сумно. Скільки разів хотів він піти на вулицю Геологів до будинку три. Там живе Майя Свєтлова, блакитна співачка. Зустріти 6 її на вулиці й сказати: “Вибач, Майю… Я не той знаменитий фокусник, я просто Сергій. Я випадково узнав твою адресу й ім’я. І ось прийшов…” Скільки разів хотів Сергійко саме так сказати. Однак не пішов…

Він сидів на лаві, сумував і чекав, коли закінчаться в школі уроки й можна буде повернутися додому, до Електроника, й стати іншою людиною. Чесно кажучи, слава для нього не така вже й важлива. Куди краще поганяти м’яч, пірнути в басейн, запустити з хлопцями бляшану ракету чи злетіти на гойдалках… В Електроника такі прості речі чомусь не виходять. Позавчора, наприклад, не було останнього уроку й хлопці повели Електроника грати в футбол. Поставили на ворота. А він, замість того щоб ловити м’яч, став писати на штанзі формули. Коли воротар проґавив третій м’яч, терпець команди урвався, і його прогнали з воріт. Добре, що Сергійко був дома й бачив усе це з вікна. Як тільки Електроник увійшов у будинок, Сергійко зразу ж побіг на поле. Ох і розізлився він на Електроника! П’ять голів підряд забив!

Не зганьбив свого доброго футбольного імені.

Від цих спогадів Сироїжкін враз повеселішав. Він скочив на естраду й виголосив промову, звертаючись до порожніх лав:

— Врешті-решт, я людина! Я маю право давати завдання машині, перевіряти її здібності й тренувати на нудних уроках і домашніх завданнях. Якщо таємниця розкриється й Електроника знайдуть, то мене всі зрозуміють. Хто на моєму місці зробив би інакше?.. Врешті-решт, я людина!

Таратар приготував учням сюрприз.

Увійшовши в клас, усі побачили дивний маленький стіл з екранами, як у телевізора, й різнокольоровими кнопками.

— Що це? — загаласували діти.

Маленька щіточка вусів Таратара переможно стирчала вгору.

Учитель, зачекавши, поки всі розсядуться, оголосив:

— Це мій помічник — навчальний автомат “Репетитор”. Зробили його старшокласники. Програмісти й монтажники. І спеціально для вас.

— А що?.. А чому?.. А навіщо?.. — посипалися запитання.

— Сідайте, я вам усе поясню й покажу. Та спочатку ми побесідуємо… Хто мені скаже, що означає — думати?

Частокіл рук виріс над партами. Скільки разів учитель бачив, як у дітей загоряються очі й самі по собі тягнуться вгору руки, й завжди він трохи хвилювався у такі хвилини, хоч, мабуть, здавався всім незмінно спокійним. Таратар оглянув клас і викликав Діму Горєва, в якого від нетерпіння уже розкрився рот.

— Ну, думати, — жваво почав нетерплячий доповідач І замислився, — значить… значить — думати… Міркувати… Відбирати головне…

— Ти все сказав? Спасибі, сідай. А що таке — відбирати головне? Скажи, Кукушкіна, свою думку.

Схопилося розкудлане дівча й випалило:

— По-моєму, розумна людина завжди бачить, що головне й що не головне!

Легкий смішок, злетівши до стелі, обірвався, коли Таратар знову заговорив:

— Я не даремно поставив вам ці запитання. І, хоч вислухав тільки двох, переконаний, що багато хто відповів би так само. Річ у тім, що людина часто не усвідомлює, як вона мислить. А це ж складна робота. Знати — означає мати уявлення про предмети, явища, їхні зв’язки. Думати — уміти діяти з ними. І виділення головної думки, основного змісту уроку, бесіди чи якогось правила вимагає від вас певного навику й напруження, а від нас, учителів, — уміння пояснити й закріпити у вашій пам’яті. Ми ще зупинимося на цьому, коли перейдемо до машини… — Таратар зробив паузу, вирішив: “Час послухати й учнів”. Він сказав: — А тепер трохи пофантазуємо. Як поет пише вірші? Як композитор творить музику? Як учений робить відкриття? Коротше кажучи, як народжуються нові образи, як відбувається творчість?

Таратар похитав головою, побачивши ліс рук, і додав:

— Попереджаю: це таке складне питання, що наука ще не дала на нього повної й точної відповіді. Тому не соромтеся: кожна ваша думка буде внеском у нашу бесіду. Отже, будь ласка.

Староста класу Коля Гребєшков, як завжди, висловився коротко й категорично.

— Я гадаю, що народження образу — це випадковість. Наприклад: Суриков побачив на білому снігу чорну ворону й написав бояриню Морозову.

— Коли складаєш вірші, обов’язково спишеш гору паперу, щоб знайти потрібну риму, щоб стисло й гарно викласти свої думки…

Навіть із заплющеними очима можна було здогадатися, що говорить Апенченко: намагається говорити виразно й через те трохи завиває.

Таратар знав, що товариші називають його Закоханим: на уроках пише записки дівчаткам. Як видно, Апенченко складав і вірші.

— …а потім, — мовив далі Апенченко, — треба перевірити себе: чи не було такої рими, порівняння чи образу в когось раніше. Як сказав поет: грам добутку, тонни руди…

— Тонни записок! — не витримав хтось, і всі розуміюче усміхнулись.

— Відкриття в науці буває завжди несподівано. — Це додає Вова Корольков, Професор. — Треба відійти від звичних поглядів і по-новому подивитися на те чи інше явище. Тому й кажуть, що відкриття в нас буквально під ногами. Придивись — і побачиш.

— А можна думати все життя й нічого не винайти, — заперечують з місця.

— Відкрив Америку! — кричить Макар Гусєв. — Усім зрозуміло, що все залежить від фантазії. У кого як варить голова…

На цьому дискусія закінчилась, почалася звичайна перепалка.

Таратар закликав до тиші:

— Я із задоволенням вас вислухав. Усі відповіді правильні. Підбиваючи підсумок, почну з останнього висловлювання: в кого як варить голова. Нам, педагогам, хотілося б, щоб голова в усіх учнів працювала дуже добре. Чи можна цього досягти? Можна! Ви дістаєте в школі певні відомості — інформацію, яка відкладається у вашій пам’яті. З часом частина інформації забувається, але не губиться, не викидається, а немовби осідає в підвалах пам’яті, натомість надходить нова. Отже, що ж таке творчий процес?.. Припустімо, ви поставили мету створити твір мистецтва чи науки. Сіли, розмірковуєте. Думки стрибають, згадується то одне, то інше. Це відбувається виклик інформації з пам’яті. Іноді кажуть: чогось не думається, думки не лізуть в голову тощо. Не втрачайте надії! Наполегливо запитуйте пам’ять — адже у вас багатюща комора знань.

• Предыдущая
• 25/93
• Следующая