Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/93
• Следующая

— Скажи, Електронику, а чи можна цим лінкосом передати твою вчорашню розмову з моєю мамою?

— Будь ласка, — вмить відповів Електроник. — Кілька осіб розмовляють на математичну тему, неважливо, про що саме йдеться. Як набрати на телефоні номер, як повечеряти, як лягти спати — все це можна виразити математично. Діючих осіб три. “А” — твоя мама — ставить задачі. “В” — це я — завжди розв’язує задачі правильно. “С” — це ти — звичайно плутається, дає неправильні відповіді. Отже, “А” просить “С” розв’язати задачу: “Чому ти не подзвонив, чому не вечеряєш, чому ти хрипиш?” “В” розв’язує задачі правильно: “Я з’їв п’ять пиріжків, я хочу спати, я здоровий”. Проте “А” — твоя мама — каже: “Погано!” Адже вона запитувала “С”, тобто тебе, а не “В”. Вранці “С” дає “А” ті самі відповіді, й тоді “А” хвалить: “Добре!” От і пояснено правило ввічливості: не відповідай на запитання, яке не до тебе звернено.

— Ха-ха-ха-ха! — заходиться Сергій. — Ти молодчина, зміркував, що й до чого. Даю тобі слово: з мамою я розмовлятиму тільки сам.

Він щось пише на папері, потім згортає аркуш навпіл.

— Тепер прочитай мою думку про дуже важливе питання. А я поки що змию губну помаду.

І він біжить у ванну.

Електроник розгортає аркуш, читає:

“Навіщо мені шукати мешканців інших світів, коли жива нелюдина, мій друг і брат по розуму, завжди поряд зі мною??? Звати його Електроник!!!” А під цими рядками намальовані дві смішні людинки, які стоять, узявшись за руки.

— Спасибі, — каже Електроник. — Ти справжній друг. Я це розумію.

— Теорія теорією, — сказав, виходячи з ванної, Сироїжкін, — а практика насамперед. Раз ти найкращий у світі дресирувальник, давай проведемо дослід. Я зараз заманю якого-небудь собаку, і ми з ним порозмовляємо. Ну як, Електрошо, тобі подобається моя ідея?

— Подобається, — сказав Електроник. — Приводь собаку.

Сироїжкін миттю скотився східцями, оглянув двір. Ну звичайно, жодного собаки. Лише Скажена Ковбаса дрімає проти сонця, гріє облізлі боки. Добре, що він подумав про неї і захопив приманку. Ця байдужа до всього на світі, крім власного хвоста, і взагалі дурна дворняга вмить змінювалася й шаленіла, коли бачила ковбасу: стрибала, скавчала, пускала слину. Через те ніхто не звав її інакше, як Скажена Ковбаса. Тільки один хазяїн, двірник, пам’ятав, що справжня кличка собаки — Айстра.

Заманити Скажену Ковбасу в ліфт її улюбленими ласощами й підняти на восьмий поверх не становило особливих труднощів. І в квартиру вона ввійшла охоче, не зводячи очей з запахущого шматка й поскімлюючи від нетерпіння.

Несподівано Скажена Ковбаса загарчала, і її шерсть враз наїжачилася. Який тут здійнявся гавкіт! Собаку немов прорвало після десяти років мовчання: ніколи ще в своєму житті вона не гавкала так несамовито.

Сергій спочатку не зрозумів, чим викликане це гавкання. Але Скажена Ковбаса недвозначно кидалася на Електроника, намагаючись схопити його за холошу, відразу ж лякливо відскакувала й не припиняла шалено гавкати, ніби хотіла скликати у квартиру Сироїжкіних усіх сусідів.

Сергійко кинув на підлогу ковбасу — це не справило на скандалістку ніякого враження. Вона сатаніла дедалі більше й більше.

Нарешті Елекроник, що незворушно спостерігав, як собака біснується, проявив свої здібності: він задзявкав, заскавчав і видав ще якісь там дивні звуки. Скажена Ковбаса на хвилину замовкла, навіть сіла. Та раптом задерла морду й завила пронизливо й моторошно, наче в домі з’явився небіжчик.

У Сергія по спині пробігли мурашки. Далі витримати він не міг. Похапцем відчинив двері й видворив на площадку оскаженілу псину. Потім підняв з підлоги ковбасу, вискочив на площадку й кинув шматок навздогін гості. Щоб не зчиняла галасу на сходах.

— Ух-х! — Сироїжкін витер з лоба піт. — Шалена якась… Як ти думаєш, що з нею таке?

— Вона мене злякалася, — спокійно пояснив Електроник.

Дослід провалився. Дворняга виявилася норовистішою ніж хижаки.

— Я завжди вважав, що собаки — найзагадковіші й найнезбагненніші істоти, — зробив висновок Сироїжкін.

— А професор вважає, що найзагадковіша істота — червоний лис, — сказав Електроник. — Пам’ятаєш, я тобі розповідав, як він утік і бігає по всьому місту?

— Лис із найправдивішими очима, — згадав Сергій.

— Ти його не зустрічав? — запитав Електроник.

— Не зустрічав.

— Ти можеш його навіть не помітити: він дуже швидко бігає. По-моєму, він розв’язує якусь свою задачу.

І тут Сергійко здогадався, чому гавкала Скажена Ковбаса. Вона враз відчула, хто такий Електроник. Отже, з’явилася третя істота, яка знала їхню таємницю. Добре, що вона не вміла говорити.

— Досить дурниць! — рішуче сказав Сироїжкін Електроникові. — Збирайся ти краще у школу й заробляй п’ятірки. І пам’ятай про таємницю!

Дивне життя настало в Сергійка. Він був вільною людиною — ні уроків, ні домашніх завдань. Вільний, як птах: куди хочеш, туди й лети!

Електроник щодня приносив щоденник з новими п’ятірками. У “Програмісті-оптимісті” раз у раз з’являлося прізвище Сироїжкіна. На уроках діти тільки й чекали тієї хвилини, коли Сироїжкін вийде до дошки і здивує їх. Якось Електроник у переказі про зоопарк переплутав живого слона з шаховою фігурою і написав, що слон пішов на h8. Усі сприйняли це за дотепний жарт.

Галина Іванівна часто ставила за приклад Сергійка: останнім часом він сидів дуже уважний, не шепотівся, не заглядав у чужі зошити, не запізнювався на уроки — одне слово, був найретельнішим учнем. Макар Гусєв під час таких похвал обертався до Сироїжкіна, підморгував йому й смішно смикав свій комір, за що кожного разу мав зауваження:

— Гусєв, не крутися!

Ніхто в класі, крім Макара й Електроника, не розумів цієї маленької пантоміми. Одного разу вони зіткнулися ніс у ніс в чужому дворі, й Гусєв, як завжди, став відмінювати на всі лади прізвище Сироїжкіна. Невідомо, що сталося з тихеньким Електроником, тільки він вистрибнув на бетонний бортик сходів, і в ту ж мить Макар відчув, що висить у повітрі. Хлопчаки, які пробігали поблизу, спинилися мов укопані й не повірили своїм очам: незнайомий худенький хлопчина тримав за комір відомого забіяку Макара Гусєва. Тримав без усяких зусиль у витягненій руці, неначе кота, що прошпетився, й дуже спокійно промовляв:

— Я людина ввічлива. Я не б’юся. Зваж. Не заводься. Переходь вулицю на зелене світло. Вивчай математику.

Макар безпорадно метляв ногами, сичав, як найсправжнісінький гусак, схлипував:

— Вивчатиму…

Нарешті Елекроник повільно опустив руку, посадив забіяку на східець.

Хвилин зо три отямлювався Макар: ніколи в житті він не був так страшенно приголомшений.

— Ти що, Сироїжкін, залізний? — промимрив вражений Макар. — Ну гаразд!.. Мир? — І він простягнув руку.

— Мир, — погодився Електроник і допоміг Макарові стати на ноги.

— Не можна вже й пожартувати… — буркотливо сказав Макар. — Гаразд, більше ніяких порівнянь не буде! — Він дружньо ткнув Електроника в бік і потряс рукою: — Ого! Та в тебе сталеві м’язи! Я забив собі кулак… І давай не згадувати про той випадок з телескопом. Якщо хочеш знати, після тебе я сам подивився в нього й мало не осліп… Гей, ви! — крикнув він свідкам. — Чого вирячилися? Не бачили, чи що, як тренується чемпіон зі штанги? Ану підходь, хто бажає випробувати силу?

Охочих помірятися силою з чемпіоном не знайшлося.

Так було встановлено мир, про який не знав навіть винуватець пригоди. Сироїжкін, звичайно, помітив, що Макар змінився, але він вирішив, що це данина поваги його математичним здібностям. Ще б пак! Недавно навіть Професор забігав до нього, просив розв’язати задачу з фізики. Сергій іронічно подивився на приятеля й поважно сказав:

• Предыдущая
• 23/93
• Следующая