Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/93
• Следующая

І Сергійко заснув.

…Він схопився, почувши клацання замка, — це пішли батьки. Відчинив дверці шафи й радісно засміявся: Електроник дочитував товстенний том.

— Доброго ранку! — сказав Сергійко. — Є вже мільйон догів?

Електроник підвів голову:

— Доброго ранку. П’ятсот тисяч сто шістдесят битів.

— Ну й порозумнішав ти! — шанобливо відзначив Сергійко. — Зараз я вмиюся, і ми дивитимемося колекції.

На столі в кухні лежала записка: “Серьожо! Холодильник зіпсувався. Продукти на вікні. Обідай в їдальні Ми прийдемо вчасно. Мама, тато”.

— Холодильник запрацював, — проспівав Сергійко, ставлячи на місце трансформатор. — А обідати не хочу.

Він витягнув із столу й шафи свої скарби, всівся просто на підлогу поряд з Електроником. Вони роздивлялися обговорювали космічні марки різних країн, перебрали колекцію значків, зіграли в лото і в “Подорож по Марсу”, дивилися малюнки в старих журналах, розгадували головоломки. Сергійко безперестану реготав, плескав друга по плечу. Електроник вигравав у всьому, а головоломки він розплутував, ледь на них поглянувши.

— Хочеш, я тобі все подарую? — запропонував Сироїжкін.

— Для чого? — спокійно відказав Електроник. — Я більше нічого не хочу ковтати.

— Ну, тоді це буде нашим. Твоє і моє. Згода?.. Ой! — Сергій схопився, глянув на годинник. — Двадцять хвилин до уроку!

Він ухопив підручник, гарячково забубонів:

— Квадрат гіпотенузи прямокутного трикутника дорівнює сумі квадратів катетів. Квадрат гіпотенузи… квадрат катетів…

— Це теорема Піфагора, — сказав Електроник. — Вона дуже проста

— Проста-то проста, а в мене в журналі запитання. І я не вчив.

Електроник узяв папір, олівець і вмить зробив креслення.

— Ось доведення Евкліда. Є ще доведення методом розкладання, додавання, віднімання…

Сироїжкін дивився на друга, мов на чаклуна.

— Здорово! — видихнув він у захопленні. — Мені б отак… Але Сироїжкіну пара забезпечена.

— Що таке пара? — зацікавився Електроник.

— Ну, пара… це двійка… або погано.

— Погано, — повторив Електроник. — Зрозуміло. Я читав в одній книжці: з будь-якого становища є вихід. Це авторитетне й перевірене міркування.

— Вихід? — Сергій задумався. — Вихід-то є… — Він прямо глянув у вічі Електроникові й почервонів. — А ти не можеш піти замість мене?

— Я можу, — байдуже сказав Електроник.

Очі в Сергійка заблищали.

— Давай так. — Він облизнув губи, що раптом пересохли. — Сьогодні ти будеш Сергій Сироїжкін, а я — Електроник. Дивись! — Сергійко підвів друга до дзеркала. — Ось ти і я. Ліворуч — я, праворуч — ти. Тепер я перейду на другий бік. Дивись уважно. Нічого не змінилося! Знову праворуч — ти, а ліворуч — я. Точно?

— Точно! — підтвердив Електроник. — Сьогодні я Сергій Сироїжкін.

— Цур-цура, це наша таємниця, — попередив Сергійко. — Розумієш, таємниця! Нікому, хоч умри, ні слова. Поклянися найсвятішим!

— Чим? — спитав Електроник.

— Ну, найважливішим. Що для тебе найважливіше?

Електроник подумав.

— Щоб я не зламався, — промовив він.

— Так і скажи: “Щоб я зламався, якщо видам цю таємницю!” Електроник хрипло повторив клятву.

— Слухай уважно! — сказав Сергій. — Ти береш портфель і йдеш до школи. Он вона — у дворі. Ти йдеш у сьомий клас “Б” — на першому поверсі перша кімната ліворуч. Як зайдеш, сідаєш за другу парту. Там сиджу я, а переді мною Макар Гусєв, такий здоровенний хлопець. Він пристає і дражниться, але ти не звертай на нього уваги. Далі все йде як по маслу. На першому уроці ти малюєш, на другому відповідаєш теорему Піфагора, а третій урок — географія. Ти знаєш що-небудь з географії?

— Я знаю всі океани, моря, річки, гори, міста…

— Чудово! Ти запам’ятав?

Електроник повторив завдання. Він запам’ятав усе дуже добре.

Сергійко миттю зібрав портфель і виглянув про всяк випадок на площадку: чи немає Макара Гусєва? Згори долинув тупіт. Це біг сходами Професор — Вовка Корольков.

— Привіт! — гукнув він. — Ти ще не читав “Програміста-оптиміста”? Там написано, що ти чемпіон світу з бігу!

Сироїжкін знизав плечима:

— Подумаєш, чемпіон! Ви ще не те про мене дізнаєтеся!

Він повернувся у квартиру й сказав Електроникові:

— Пам’ятаєш естраду в парку, де ми вчора врятувалися від погоні? Ти знайдеш її? Після уроків приходь туди.

Можливо, дехто з читачів чув про “Програміста-оптиміста”. Ці два слова часто вимовляють не тільки в математичній школі, а й у дворах, і на Липовій алеї. Навіть у магазині й у тролейбусі можна почути в розмові про новини з “Програміста-оптиміста”.

“Програміст-оптиміст” — шкільна стіннівка. Неважко здогадатися, що випускають її математики — вони ж і програмісти. Найпростіше в цій газеті — назва. Уже сам номер, що стоїть поряд, зашифрований у рівняння і вимагає деяких роздумів. Далі йдуть дописи про всілякі події, в яких раз у раз трапляються формули, вектори, паралельні, ікси, ігреки тощо. Ці дописи звичайно читаються з усмішками й жартиками: обізнані з математикою знаходять у них багато натяків, іронії, пересторог, порад.

Проте не подумайте, що математики випускають стіннівки лише для себе. По-перше, “Програміста-оптиміста” читають усі старшокласники-монтажники, які самі нічого не випускають. По-друге, малюки знаходять там багато карикатур, смішних віршів і веселих фотографій. По-третє, в газеті завжди є вільне місце, й кожний учень може взяти клей і приліпити туди свій допис, оголошення чи прохання.

Професор мав рацію: у понеділок в “Програмісті-оптимісті” всі читали й обговорювали один допис — “Ура чемпіонові!” Коли чемпіон з портфелем в руці з’явився в коридорі, запанувала тиша. До чемпіона підійшов Спартак Недєлін.

— Це ти Сироїжкін? — запитав він.

— Я, — сказав Електроник.

— Звісно, це він! — закричав, виростаючи за спиною чемпіона, Макар Гусєв, — Сир Сирович Сироїгін, власною персоною!

— Не блазнюй! — обірвав Макара Спартак Недєлін.

— Не блазнюй! — напав на Макара Професор, чим дуже здивував свого приятеля. — Ясно сказано, що першим прибіг Сироїжкін, а не Гусєв.

А Недєлін знову запитував:

— Як же ти так зумів?

— Не знаю, — відповів Електроник.

Діти загомоніли.

— Він ще не читав, — голосно сказав хтось. — Пустіть його!

Електроник підійшов до газети й за кілька секунд, ніби переглядаючи, прочитав усі дописи.

— Все правильно, — спокійно зазначив він. — Тільки в цьому рівнянні помилка — треба плюс, а не мінус.

— Вірно, — сказав Недєлін. — Молодець! Математично мислиш. — Спартак виправив авторучкою помилку, поплескав героя по плечу й відійшов.

Дзвінок розігнав читачів по класах.

Електроник уже сидів на другій парті за могутньою спиною Гусєва, дивлячись прямо перед собою. Поряд з ним совався Професор, гірко розмірковуючи про те, як йому вибачитися за історію з телескопом. Він пробував заговорити із сусідом, але той наче води в рот набрав.

Учителька малювання, зайшовши в клас, сказала, що сьогодні заняття на вулиці. Загрюкали покришки парт, задзвеніли голоси. Гомінка зграйка вихопилась із школи, перетнула Липову алею. А далі — бігом до кручі, до річки. Скільки разів були вони тут і все-таки зупинилися принишклі, широко розкривши очі. Серед зеленого шумовиння кущів стікає вниз довга й блискуча, мов льодяник, скляна коробка. На її споді — три яскраві смуги: червона, жовта, синя. А доріжками котяться різнобарвні горошини — це мчать по штучному кольоровому снігу лижники. Мчать з гори з величезною швидкістю, гальмуючи внизу, де коробка роздимається, наче мильна бульбашка. А ще далі, за деревами, — річка й легка арка моста, де також усе в русі: теплоходи, катери, автомобілі, тролейбуси. А за річкою і за мостом все місто губиться у світлому серпанку.

І вони сидять і малюють те, що бачать. Дехто — розгонисто, впевнено, підкоряючи олівцю перспективу, дехто — нерівно, несміливо, хапаючись за гумку, але всі разом — уважні, вдумливі.

• Предыдущая
• 14/93
• Следующая