Ги-ги-и - Винничук Юрій Павлович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/49
• Следующая

Генерал дуже зрадів, бо одну стару каргу набагато легше нагородити цінним подарунком за громадянську пильність, аніж цілий натовп.

– А подать сюди старушку! – звелів генерал.

Бабусю стягли за ноги з капусти і генерал почепив їй ордена, фотограф увічнив цю зворушливу сцену.

Стара попленталася з крамниці під оглушливі оплески щасливих мас. Вона йшла по вулиці, орден виблискував у світлі призахідного сонця. Вже біля хати вона твердо вирішила:

– Ні! Поки ворог не дрімає і держава у небезпеці, вмирати я не повинна! Я буду твердо стояти на сторожі нашого майбутнього!

Тут вона зробила правою рукою піонерський салют і вигукнула:

– Завжди напоготові!

1982

Страшно не люблю непроханих гостей. Коли вони приходять з розмазаним кремом усміху на цілий писок, мені хочеться тудиплюнути, або вилити окріп, або встромити виделку.

Якби вони уважно поглянули в мої очі, то могли б, чорт забирай, вичитати стільки злості, що по спині їм би побігли миші. Або щури.

Подумки я їх вбиваю і скидаю в рів, заливаю бензиною і спалюю. Увесь час, поки вони теревенять, поглинаючи мої харчові запаси та хлепчучи мої вина, я їх вбиваю, вбиваю і закопую, вбиваю і закопую. Попалені вогнем, їхні писки жадібно перемелюють їжу, навіть вино не гасить вогню ненависти.

Скільки можна їсти? Доки можна пити?

Я сиплю отруту їм у склянки, вони вмирають у муках, а я, тріумфуючи, скидаю їхні скоцюрблені тіла у рів. Скидаю і спалюю, скидаю і спалюю.

Весь той час, що вони сидять у мене, я, мов розлючений інквізитор, вигадую нові й нові тортури.

І лише тоді, коли нарешті вони покидають мене, я сконструйовую вимучену посмішку і випроваджую їхні попалені, понівечені тіла з запахом тліну, випроваджую на подвір'я повз рови, завалені безліччю непрошених гостей.

І коли хтось із них питає, тицяючи пальцем:

– Що там ворушиться?

Я відказую зловтішно:

– Там ворушаться мої гості, колекція моїх гостей, зібрана впродовж багатьох літ…

І сміюсь дзвінким здоровим сміхом, від якого у присутніх крижаніє кров у жилах, а по спині мчать гіпопотами.

1996.

…Або брала мене до свого ліжка, дозволяла лежати коло неї всю ніч, дивитися на неї, як спить. Але не більше.

Пестила мене і пригортала до себе, і цілувала, і шепотіла на вухо розчулені слова, значення яких я не розумів. Але не більше.

Купалася разом зі мною і я бачив тепер її усю, як на долоні. А одного разу я лизнув її і їй це так сподобалося, що відтоді змушувала мене лизькати її щодня, хоч мені й не хотілося, але я боявся, що вона мене вижене. Тому я слухався її. Але доки це могло тривати?

Час минав, я старів і вже не справлявся зі своїм щоденним обов'язком, я часто закашлювався, хапав ротом повітря, я вже не був такий спритний, як раніше. Але вона мені крутила вуха, не давала їсти і била ременем.

Врешті-решт я збунтувався і з люті вкусив її за те місце. Вона заверещала, мов ошпарена і, схопивши мене за хвоста, викинула у вікно, що я й нявкнути не встиг.

Тепер ось лечу додолу, рахую поверхи і думаю: якщо впаду на квітник, то ще зможу їй відімстити.

1985

Славетний Нестор-літописець писав свою «Повість» безперечно _лЯ майбутніх поколінь, але не враховував, що одним із представників цього незчисленного племені буду я. Бо якби це міг передбачити, то замість переповідати кавалки з Біблії, чи загальновідомі сентенції євангелістів, зосередився б на різних цікавих випадках, що траплялися у ті сутемні часи.

1065 року явилася кривава зоря, котра з вечора сходила на небо і світила сім ночей підряд. Саме на ту пору хтось, а був це вочевидь препаскудний чолов'яга, кинув у річку немовля. Коли його згодом виловили рибалки, Нестор був свідком цього: «роздивлялись ми його до вечора і знову вкинули у воду, бо було воно таке: на лиці в нього виднілися соромні частини тіла, а про інше годі й говорити через сором».

Шкода, що Нестор виявився аж таким цнотливим, що не міг детально описати цю дитину, і ми тепер змушені самі домислювати, що саме і де саме виросло у нього на обличчі. Перше, що застановляє – це питання чи були то соромні частини чоловічі, а чи жіночі. А, можливо, і те, й те. Скажімо, замість носа стирчав прутень, а замість вуст шкірилася піхва. Або чи були на місці очей маленькі перса? А на місці вух – ядра?

Хоча все могло бути зовсім не так, як твердить Нестор. Виловлене з води чудовисько могло не мати жодного стосунку до втопленого напередодні немовляти. Це взагалі могла виявитися якась незнана істота, в якої голова мала чудернацькі нарости, що нагадували соромні частини. Потрапивши у невід, ця дивна істота прикинулася мертвою, прибравши для цього й відповідної барви. От її взяли за дитину-топельця. А коли роздивилися уволю і кинули назад у річку, істота знову ожила й чкурнула в глибини.

Залишається додати, що скоїлося це в річці Ситомль, правій притоці Почайни, яку нині називають Сирець. Цілком можливо, що дивовижне чудовисько й досі живе там саме, запорпавшись удень в намулі, а вночі спливає на поверхню і, вистромивши свого прутня, всміхається загадково широкою піхвою до місяця.

1993

Мандрівна Крилата Голова (МКГ), важко стогнучи, вилізла з дупла і полетіла через ліс, густа смоляниста кров сочилася з її вух і схляпувала у траву, полохаючи звірину.

Втомившись летом, сіла на галузці Зміїного Дерева (ЗД).

Враз усі змії заворушилися і, припавши ротами до неї заходилися ссати кров.

Було добре видно, як МКГ блідне і настрій її покращується. Вона навіть облизується і блаженно заплющує очі.

Тим часом змії бубнявіють і червоніють.

МКГ відчуває полегкість і обіцяє віднині щодня прилітати доЗД.

– Оце, дітки, і є симбіоз, – каже Великий Товстий Хрум (ВТХ) до Малесеньких Товстесеньких Хрумчиків (МТХ).

– Еге ж, еге ж, – хихоче Стрибаючий Псяк, підкравшись зненацька, і з апетитом хрумає спочатку самого ВТХ, а далі й усіх МТХ.

1985.

Гостей було надто багато. Вони снували довкола, здіймаючи гамір. Водяному Жучку це не сподобалось, особливо коли наступали на ноги. Після того, як вийшла у світ його нова книга поезій, він намагався набратися звичок і поведенції класиків, про яких так багато читав у різних мемуарах. Отож він мовчки походжав залою, за яку правило дно великої калюжі, і не втручався у розмови. Деякі дами – дафнії, водяні блохи, водомірки – зиркали на нього з цікавістю і, стрічаючись із його поважним меланхолійним поглядом, відводили очі вбік, густо червоніючи.

Жучок був голодний і, хоч столи вже були накриті, ніхто до них не поспішав, чекаючи на появу господаря, Зеленого Жаба.

До Жучка наблизилася одна з блішок, галантно дриґаючи ніжкою і, заливаючись багрянцем, заговорила:

– Ви знаєте, я читала вашу книгу. Це незабутнє враження. Яка багата метафоричність, яка глибока образність. Я ніколи не перестану дивуватися вашому талантові. Особливо це місце:

Жучок соромливо затупцяв на місці і підкрутив вус.

– Ах, як це чудово, – продовжувала Блішка. – А між іншим, у мене аж вісім ніжок. Чи ви помітили?

• Предыдущая
• 34/49
• Следующая