Велика, більша й найбільша - Брошкевич Ежи - Страница 38

• Предыдущая
• 38/39
• Следующая

Голова звернувся до зали:

— Ставлю на голосування: хто за те, щоб визнати Землю Планетою Надії?

На величезному екрані тієї ж миті спалахнув звивистий, поцяцькований візерунок.

— Вісім тисяч! — підсумував професор Лалос. — Одностайно!

Голова підніс руку.

— Веги! — промовив він. — Надзвичайний З’їзд вегів оголошую закритим і закінчую його вітанням на честь Землі.

Зала спалахнула тисячами золотих вогнів, і тієї ж миті величезна баня безгучно розсунулася.

А за якісь півхвилини всі крісла з представниками знялися вгору, мов величезний рій, і помчали на всі чотири сторони веганського світу.

Горошок штурхнув Іку ліктем.

— Чула? У них тут теж і досі збори та засідання. Ніякого тобі прогресу.

— Цить… — накинулася на нього Іка, але цього разу нічого вже не допомогло: троє дорослих вегів і Онео почули, як “другий голос” Горошків вимовив ті слова, і всі зайшлися сміхом.

Голова так реготався, що зрештою на нього гикавка напала.

— Але ж, — сказав він, — але ж візьміть до уваги, що це перші збори за сто десять веганських років.

Горошок кивнув головою.

— Тоді це ще нічого, — погодився він…

А Іка вже звернулася до найсимпатичнішого, на її думку, професора Лалоса.

— Пробачте, — спитала вона, — як це виходить, що ми одне одного розуміємо?

Професор Лалос розвів руками.

— Боюся, моя люба, що ти не годна збагнути, — відповів він. — Ми називаємо це… автоматичним перекладачем. А діє він за принципом…

— Професоре, — урвала його поетка Меда. — Я сама знаю тільки те, що автоматичний перекладач перекладає автоматично. І мені цього досить. Мабуть, цього досить і для наших гостей. Правда? — звернулася вона до Горошка.

— Правда, — прошепотів Горошок, захоплено дивлячись в очі Меді.

Іка перехопила погляд і зиркнула скоса на Меду. Проте вона дуже люб’язно присіла.

— Хай буде так, — промовила Іка. — Правда, Онео?

Онео ще раз узяв її руку і притиснув до грудей.

— Я вас дуже люблю, — сказав він.

— Вас, а може й тебе, — прошепотів, звертаючись до себе, Горошок і несамохіть глянув на годинника.

А годинник йшов!

— О боже, Іко! — аж скрикнув Горошок. — Вже сьома!

— Ранку чи вечора? — перепитала вона машинально.

І раптом усвідомила, що то означає. Іка зблідла..

— Сьома? А… а о восьмій… — розпачливо промовила Іка.

Професор Лалос поклав їм руки на плечі.

— Не хвилюйтеся, — широко всміхнувся він. — Ви вийшли не лише зі сфери простору, але й зі сфери земного часу. На вечерю встигнете на восьму…

— Бо… тітка Педагогіка… — пробурмотіла Іка.

Поетка Меда засміялася. Буцімто хтось зіграв арпеджіо на флейті.

— Ой голуб’ята. У кожного своя тітка Педагогіка. У вас теж.

Голова трохи скривився. Професор спокійно вів далі:

— Нам залишилося ще пів веганської години на екскурсію на центральну Делу… А потім повертаєтеся додому. Згода?

— Згода! Згода! Згода! — з ентузіазмом закричали Іка й Горошок.

Уперше за час цієї пригоди вони були цілком одностайні.

Тоді професор. Лалос щось сказав у перстень з опаловим каменем, що був у нього на пальці.

Камінь був, певне, за мікрофон, бо за кілька секунд просто до зали, вилискуючи зеленим світлом, плавно спустився повітряний човен з шістьма зручними широкими кріслами й столиком, на якому Іка й Горошок побачили знайомі пляшки з рожевою рідиною і закриті посуди з овочами.

— Сідаймо, — сказав професор.

Сіли. А коли човен піднісся під зоряне темно-фіолетове небо, починаючи політ над центральною Делою, Іка й Горошок щасливо зітхнули і знову з цілковитою одностайністю заходилися біля пляшок з рожевою рідиною.

— Смачно? — засміялася Меда.

— Гм-м-м… — відповіли обоє.

Як же, однак, розповісти про екскурсію на центральну Делу? Тривала вона, як ми знаємо, всього пів веганської години. Що ж можна оглянути і відвідати за такий час? Зрештою, майже нічого.

Проте, якби захотілося докладніше розповісти про це “майже нічого”, треба б одразу ж писати зовсім нову книжку про зовсім нову пригоду. А тому спробуємо коротко.

Екскурсія як екскурсія.

Спершу протягом п’яти хвилин оглянули найбільшу самовдосконалювальну і самокеровану фабрику Сріблястих Куль, або позапросторових кораблів, призначених для зоряних експедицій.

Фабрика висіла в повітрі на величезній висоті, майже за атмосферою. До неї вела, одначе, штучна дорога з нормальним тиском і нормальною атмосферою. Дорогу оточували чудові клумби з літальних квітів.

Коли вони прибули туди, головний (і єдиний) контролер фабрики саме складав кольорову композицію центральної клумби.

— Я трохи маляр-аматор, — пояснив він, сором’язливо посміхаючись.

А з даху фабрики щодві секунди злітали Сріблясті Кулі, самостійно рухаючись до місця свого призначення.

Потім професор Лалос показав їм школу.

У ліжках міцно спали малі веганята.

— Як старанно сплять, — розчулилася Меда.

— Я… як зрозуміти це? — спитав Горошок, витріщивши очі.

— Все це дуже просто, — добросердо озвався професор Лалос. — Навчаються у нас під час сну. Подушки з різних предметів подають хвилі знань… і наші діти все засвоюють. Лише лінтюги прокидаються під час уроків.

— Ну, ну, професоре, — посварилася пальцем Меда, — мені математичні подушки були такі нудні, що я завжди прокидалася.

— Це й видно з ритміки деяких ваших віршів, — сухо озвався професор, але Меда вдала, що не розчула.

Наприкінці човен згорнувся, ніби чаша квітки, і вони опустилися на один підводний курорт.

На чудесному піщаному морському дні росли квіти, стояли будиночки, ніби казкові кольорові вулики. Був там і пляж. Мале штучне сонечко в кулі повітря опромінювало дивовижну й таємничу картину морського життя. Ніби все це поселення було у здоровенному дзвоні. Тільки стіни того дзвону зроблено просто з… повітря.

Щохвилини хтось із тих, хто смагнув під штучним сонцем, напинав підводну маску і переступав межу між повітрям і водою, щоб і собі трохи поплавати чи залюбки пополювати з фотоавтоматом на якогось цікавого підводного звіра.

— Може, трохи поплаваємо? — запитала Меда.

Але Горошок та Іка мовчали. Нема чого критися — вражень багато.

Вони трохи притомилися.

Замість них відповів Голова:

— Пора! — пригадав він. — У вас більше немає часу!

І вже аж тоді, коли човен виринув з цитриново-жовтих хвиль моря, до Горошка повернулася здатність говорити.

— Даруйте, — сказав він, — але я хотів би тут обміркувати… одну річ.

— Яку? — спитали одночасно Голова, Меда і професор Лалос.

— Ви що тут уже зовсім не працюєте?

Всі троє, і навіть Онео (він сидів мовчки поруч Іки), розреготалися.

Відповів професор.

— Ми працюємо, — пояснив він серйозно. — Всі працюємо. Але ніхто з нас не робить того, що можна зробити механічно, тобто з допомогою машин. Ми висуваємо і здійснюємо тільки нові ідеї… Зовсім нові.

— І ви всі це вмієте? — здивувався Горошок.

— У кожного по-своєму, — відповів професор. — Одні клопочуться дрібничками… інші — справами, що стосуються цілих світів.

Горошок опустив голову.

— Так, — зітхнув він. — Що ж ми таке проти вас?

Тут Меда обняла його.

— Думай про що-небудь інше, — промовила вона.

— А можна знати, про що саме? — гостро спитала Іка.

— Про те, — відповіла Меда, і її золоті очі заблищали привабливіше за найпрекрасніші зірки, — про те, якими ви станете!

Саме тієї миті човен на повітряній хвилі підплив до знайомої вже нам Сріблястої Кулі.

Голова підвівся. Всі споважніли. Настав час прощання.

Горошок і Іка зблідли. Довелося швидко ковтнути слину і кілька разів глибоко зітхнути, бодай щоб не заревти. Зрештою, і Меда, і Онео також на якусь мить замружилися, голос Голови помітно затремтів.

— Ми розлучаємося з вами, земляни, — сказав він. — Щасти вам!

• Предыдущая
• 38/39
• Следующая