»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола - Страница 35

• Предыдущая
• 35/62
• Следующая

— Ні! — Це слово, повне здивування, зірвалося одночасно у Завірюхи і Недєльського. Комісяк, задоволений з враження, яке він справив, “помітив” навіть сержанта і з виразом зверхності продовжував своє сенсаційне відкриття:

— Не “ні”, а саме “так”. Ось вам відомість про зарплату з “Ексцельсіора”. Близько десятої години Чорна Ручка у власній особі прийшов разом з дружиною в готель і зажадав, щоб йому заплатили за два тижні роботи. Звичайно, гроші йому виплатили.

Тепер ніяких сумнівів не лишалося. “Краківська версія” вбивства Чорної Ручки розлетілась, а у капітана поки що не було іншої. Завтра прийде Решкевич… Згадавши про інспектора, Завірюха так вилаявся, що Комісяк аж позадкував. Але сержант Недєльський розумів, якого удару зазнав капітан, і тому намагався зустрітися з ним поглядом, щоб якось підбадьорити його. А Завірюха не відривав очей від великого аркуша паперу, вкритого стовпцями цифр, на обведений підпис Чорної Ручки, і вже міркував про те, як повернеться тепер уся справа.

На другий день інспектор Решкевич не прийшов. Капітан чекав кілька годин, потім сам подзвонив у Головне управління.

— Інспектор Решкевич? — здивувався працівник відповідного відділу. — Та його ж немає у Варшаві! Вчора після обіду вилетів у Краків. Звичайно, в службових справах.

— Сановник, хай йому грець! — сердився Завірюха. — Їде і навіть не повідомляє, що візит відкладається. Якби ж я знав про його поїздку в Краків, то міг би попросити, щоб простежив за обшуком у Яна Галки.

— Не варто переживати, товаришу капітан, — втішив його сержант Недєльський. — Зрештою ми дістали кілька днів відстрочки, а це теж щось та варте…

Щоб відірвати думки начальника від неприємної теми, Недєльський нагадав, що треба викликати Вероніку Галку в зв’язку з відомостями про її одруження з власником майстерні церковних виробів.

— До речі, — пожвавішав Завірюха, — ти перевірив, чи цей Ян Галка був коли-небудь покараний?

— Він мав адміністративні стягнення за фінансові порушення. У 1955 році проти нього вели слідство, зв’язане з нелегальною торгівлею сріблом, але доказів його вини не було і справу припинили.

— Цікаво! — похитав головою капітан. — А в тебе немає виписки з його карточки?

Недєльський знайшов потрібний документ і подав його капітанові. Завірюха прочитав графу, яка стосувалася припинення слідства, і вдарив рукою об стіл:

— Знову те саме! Це вже не схоже на звичайний збіг обставин!

— Що сталося, товаришу капітан?

— Ти бачив, хто припинив цю справу?

— Ні, не звернув уваги.

— Рак! Розумієш, хорунжий Рак!

— Нічого не розумію.

Єдиний до цього часу впійманий бандит, який користувався пістолетом “Веста”, отруївся ціанистим калієм, коли сидів під арештом. Чергував тоді хорунжий Рак.

— Ви припускаєте, товаришу капітан… — з жахом запитав сержант-магістр, який усе ще дивився на світ і на людей як ідеаліст.

— Поки що я нічого не припускаю, а тільки зв’язую факти, — різко, навіть надто різко відповів Завірюха. — Ти розумієш, хлопче, скільки б з’ясувалося справ, якби виявилося, що Гомолякс і його банда мають спільника серед нас, у міліції?!

Недєльський оглянувся навколо. В його очах була така комічна тривога, немовби на них з усіх кутків дивилися безжалісні ворожі очі, і кожне слово їхньої розмови підслухувало злочинне вухо.

— Але… Але ж те було б жахливо!..

— Більше того, це було б потворно, — серйозно зауважив Завірюха. — І саме тому не можна залишати цю версію без перевірки.

Завірюха підійшов до селектора і сказав у трубку:

— Прошу краківську міліцію, відділ кадрів. Блискавка.

Через п’ять хвилин обидва полегшено зітхнули: хорунжий Рак з 1956 року в міліції не працює. Звільнився за власним бажанням і виїхав кудись на західні землі. Вже тільки для очистки сумління перевірили у центральному бюро обліку офіцерів міліції, чи є Рак в списках працівників якогось управління і, почувши, що такий офіцер не зареєстрований, з задоволенням відкинули цей варіант.

Сержант заспокоївся.

— Але все-таки, — сказав по хвилі капітан, — треба буде перевірити, де тепер пан Рак і що він робить, це може згодитися при розплутуванні раніше не викритих справ. Як не кажи, а свідок з першої руки…

Та він не встиг закінчити свою думку — перебив дзвінок міського телефону. Недєльський, який сидів ближче, взяв трубку і одразу ж передав її капітанові:

— Це вас, товаришу капітан…

— Пан Завірюха? — Голос у трубці був приглушений, але досить виразний, аби визначити, що говорить жінка.

— Так, Завірюха слухає.

— Будьте обережні. Не виходьте самі вечорами! Пильнуйте! — спішно сказала незнайома.

— Алло, хто це говорить? Хто говорить?! — крикнув капітан, але в трубці клацнуло, і почувся довгий гудок.

— Що сталося? — запитав Недєльський, помітивши, як змінилося худорляве обличчя капітана.

— Пересторога, — поволі відповів Завірюха, усміхаючись. — Хтось мене попередив, щоб я був обережним і не ходив сам вечорами. Якась жінка…

Сержанта-магістра так вразила ця новина, що він аж підвівся і підійшов до Завірюхи:

— Товаришу капітан, вам справді треба бути обережним. Ставка велика, і злочинці не спиняться ні перед чим…

Капітан поблажливо усміхнувся:

— Друже мій, я й сам усе добре знаю! Але тепер мене найбільше цікавить ця жінка…

— Може, по голосу можна встановити? — з надією запитав юнак.

— Де там по голосу! Це взагалі майже неможливо. До того ж вона, певно, говорила через шарф або косинку, бо голос був глухий. У всякому разі це вже вдруге вона дала про себе знати. То добре!

— А я нічогісінько не розумію, — безпорадно розвів руками Недєльський, який намагався вникнути в неясний зміст слів капітана. — Невже ви догадуєтесь, хто ця незнайома?

— І так і ні. Не знаю ні її прізвища, ні імені, тільки майже певен, що це та сама особа, яка викликала по телефону Надольських швидку медичну допомогу.

— Якась жінка, що має особливі причини піклуватися про вас? — з сумнівом у голосі мовив Недєльський.

Завірюха засміявся:

— Чому відразу так романтично? Набагато простіше припустити, що ця жінка має особливі причини ненавидіти наших противників і боїться, що, на випадок моєї смерті, їх не спіймають. Тоді злочинці продовжуватимуть своє. Ну, чого ти так засмутився?

У Недєльського й справді була сумна міна.

— Може, треба забезпечити вам особисту охорону на найближчий час? — запитав сержант, не маючи сили позбутися думки про небезпеку, яка нависла над головою капітана.

Завірюха зневажливо знизав плечима:

— Якщо кожному працівникові міліції, якому загрожує небезпека, щоразу давати особисту охорону, то довелося б збільшити міліцію вдвоє. Це, друже, професійний риск. Шахтар рискує загинути під час катастрофи або пожежі. Лікар рискує заразитися якоюсь хворобою, шофер — загинути під час аварії, а ми — тим, що на нас можуть напасти наші “пацієнти”.

Перед обідом сержант Недєльський кудись зник, нічого нікому не сказавши. Завірюха розсердився, — хлопець починає сваволити, — але незабаром забув про все, бо десь близько тринадцятої години до нього привели на допит дружину Чорної Ручки.

— Так швидко? — здивовано запитав капітан Комісяка, і це запитання приємно вразило начальника оперативного відділу.

— Швидко? — в свою чергу удав він здивування. — За двадцять чотири години ми ловимо дипломованих злодіїв, а не якихось там… — І він зневажливо махнув рукою. Поручик Комісяк не хотів пояснювати, що тільки щасливий випадок допоміг йому швидко встановити, де саме перебуває вдова злочинця, але Завірюху це зовсім і не цікавило. Головне, що жінка, яка в день убивства о десятій годині ранку бачила Чорну Ручку, тепер сиділа перед ним. її досить вродливе обличчя було таке саме, як тоді, коли Недєльський бачив її в барі на Празі.

— Ви вже знаєте, що ваш чоловік загинув? — спитав Завірюха. У відповідь жінка кивнула головою так, ніби капітан запитав, чи помітила вона, що небо захмарилось.

• Предыдущая
• 35/62
• Следующая