»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола - Страница 24

• Предыдущая
• 24/62
• Следующая

— Якщо це афера з контрабандою, то нею повинен зайнятися господарський відділ, а криміналісти не можуть гаяти час на розслідування таких злочинів.

— Але для того, щоб розкрити контрабанду, треба розслідувати справу вбивства, а вбивство можна з’ясувати, тільки розкривши аферу, — гарячкував капітан. — Ці дві справи тісно зв’язані між собою і взаємно обумовлені.

— Все зв’язано між собою і взаємно обумовлено, — зарозуміло посміхнувся інспектор, — цього нас вчили ще на курсах з питань ідеології. І що з того?

Кінець кінцем після довгих умовлянь Решкевич погодився, щоб капітан ще тиждень займався “Вестою”, а потім передав справу господарському відділу. Інспектор захотів ознайомитися з усіма документами справи і забрав їх на вечір з собою. Коли він пішов, Завірюха згадав, що серед тих документів немає стенограми свідчень Ковальського, а також копій обох каблограм, надісланих у Відень і районні управління міліції. Але капітан був такий схвильований і сердитий на інспектора, що, махнувши рукою, вирішив не говорити, що в спрачі немає цих документів.

Сержант-магістр Недєльський недаремно пробув три дні у Кракові. Але під кінець другого дня він перестав мріяти про те, що привезе вбивцю Чорної Ручки і передасть його капітанові, скромно говорячи: “Прошу, ось людина, яку ми шукали”. Після двох днів напруженої праці сержант дійшов висновку, що коли йому пощастить добути хоч один певний слід, хоч кілька нових доказів, то це буде немало.

Приїхавши до Кракова, він одержав у міліції телефонограму від Завірюхи, в якій капітан називав номери і марки автомобілів, записаних міліцією під час розшуків на дорогах поблизу Варшави. Виявилося, що з усіх цих машин тільки одна була зареєстрована в Кракові. Недєльський міг довідатись, чия це машина, де працює її власник, дістати всі інші дані. Та навіщо вони, коли з реєстраційної карточки відомо, що це старий автомобіль, а машина, яку розшукував капітан, була нового випуску. Сержант знав, що все це ще не заперечує припущення капітана Завірюхи — вбивці таки могли приїхати до Отвоцька з Кракова, — але перше розчарування вплинуло на сержанта, як холодний душ.

Ще важче було встановити особу невідомого передплатника “Краківської газети”. Виявилося, що по вулиці Діетля жило 352 передплатники цієї газети. Якщо почати особисто перевіряти їх і кожному приділити хоч півгодини, то на цю неймовірно копітку справу потрібно було б місяць часу. Та й як тут перевірити, щоб не викликати підозрінь цікавих? Нарешті, як узнати, хто з 352 чоловік загорнув у свій екземпляр пістолет ТТ?

Наприкінці другого дня Недєльський зайшов до кафетерію на Плантах[1] і, дивлячись на трамваї та автомобілі, які мчали вулицею, намагався розробити реальний план дії. його молоде, ще хлоп’яче обличчя було зосереджене і серйозне, сержант так задумався, що й не почув, коли офіціантка у білому фартушку і акуратному чепчику запитала, що він замовлятиме.

— Чашечку кави і тістечко. Два тістечка, — швидко додав, бо він був великим ласуном і, коли його не бачив ніхто із знайомих, наїдався ласощами, як дитина.

— Каву чорну чи “мулатку”? — запитала офіціантка, записуючи замовлення.

— А що таке “мулатка”? — здивувався Недєльський, не знаючи краківської назви.

— Кава із сметаною.

— То хай буде “мулатка”, — погодився сержант.

От за цією “мулаткою” Недєльський биту годину просидів у кафетерії, навіть не помічаючи, що гарненька офіціантка, якій сподобався цей не по віку поважний і елегантний юнак, кокетливо усміхаючись, весь час поглядала на нього. Недєльський ніколи не був залицяльником, а тепер йому особливо не хотілося знайомитися з будь-ким. Насамперед він визначив черговість виконання завдань. Спочатку треба розшукати машину з червоною стрілкою, потім — невідомого передплатника газети. Адже машина не могла не привернути до себе уваги. Передплатників було 352 і поки що всі схожі між собою. Крім того, сержанта цікавив не перший-ліпший передплатник, а тільки той, що був якось зв’язаний з машиною чи з її власником.

Отже, ключ до виконання завдання, безперечно, був у машині. Тільки як його знайти?

— Може, ще чогось бажаєте? — усміхнулась офіціантка, підходячи до столика. Недєльський окинув поглядом майже порожній зал, тоді подивився на офіціантку. Хвилинку думав про щось, потім і сам усміхнувся.

— Я б випив чарочку лікеру, але тільки з вами.

Офіціантка почала відмовлятися, — мовляв, їй не можна цього робити, завідувач кафетерію дивитиметься косо, та кінець кінцем погодилась. І вже через кілька хвилин Недєльський знав про неї все, а вона довідалася тільки те, що він вважав за потрібне сказати. Сержант розповів, що він шофер. Шеф зараз у Новій Гуті,[2] от у нього є кілька вільних хвилин.

— Ох, заздрю я вам, — мрійливо промовила офіціантка. — Скільки ви світу побачите, скільки наїздитесь машиною…

Недєльський скромно заперечив, сказавши, що найчастіше він їздить по Варшаві, а відрядження на далекі траси, на жаль, бувають рідко.

— То ви варшав’янин? — сплеснула в долоні дівчина і зразу ж призналася, що вона теж варшав’янка і тільки після війни живе у Кракові. Розмова стала тепліша, знайшлася захоплююча тема — порівняння характеру варшав’ян і краков’ян, причому, на думку офіціантки, куди там краков’янам до мешканців столиці! Недєльський поволі, але рішуче перевів розмову на автомобілі, Скаржився, що його “Варшава” вже стара, хвалив закордонні марки. Отак підготувавши ґрунт, він запитав, чи його нова знайома не бачила часом розкішної автомашини кремового кольору з червоною пластмасовою стрілкою ззаду.

Офіціантка зацікавлено глянула на нього:

— А навіщо вона вам?

— Кілька днів тому я зустрів її на шосе, — стояла пошкоджена — і затягнув її на буксирі в майстерню. У піжона не було грошей, щоб мені заплатити; він сказав прийти до нього на вулицю Діетля, а я, на лихо, загубив папірець з адресою. А в Кракові не так легко знайти когось, якщо не знаєш номера будинку…

Офіціантка кивнула головою, потім, зморщивши лоба, задумалась.

— Почекайте. Така машина кілька днів тому приїздила десь перед обідом. Кремово-шоколадна, — згадувала дівчина. — Її власник — такий пристойний високий брюнет, кілька разів заходив до нас пити каву… Але чи була на тій машині червона стрілка? Іренко! — звернулася вона до товаришки, яка саме проходила поблизу. — Ти пам’ятає! того піжона, який недавно заїжджав до нас на кремово-шоколадній машині?

— А що? — поцікавилась та і чомусь зашарілася.

— Нічого, я тільки не пам’ятаю, чи була на його машині ззаду червона стрілка. Це ось пан запитує, бо той піжон винен йому гроші.

— То ви знаєте того іноземця? — недовірливо запитала офіціантка.

— Та як там знаю, — недбало махнув рукою Недєльський, відзначаючи про себе, що шофер потрібної йому машини був іноземець. — Він стояв на дорозі, бо колесо спустило, і я затягнув його на буксирі в майстерню. Обіцяв мені за це сто злотих…

— Він жив у готелі “Поллєра”, але вже виїхав до Варшави…

— Звідки ти знаєш? — підозріливо запитала подруга. Дівчина зашарілась і не відповіла.

Сержант Недєльський вирішив не збільшувати її замішання.

— Чорт з ним, тим Поллєром, — сказав з умисною грубістю. — Мене цікавить, чи то був той самий піжон і та сама машина з червоною стрілкою.

— Авжеж, на ній була стрілка, — почала тріщати друга офіціантка, — уночі вона світилась…

Сержант Недєльський на мить завагався — чи не спитати йому про номер автомобіля — але легковажна офіціантка скористалася з короткої перерви і втекла на кухню. А втім, навряд чи могла вона запам’ятати номер. “Для цього потрібна не жіноча голова”, — подумав Недєльський з зарозумілістю, властивою молодим чоловікам.

Він раптом заспішив, пообіцяв офіціантці, коли пощастить вирвати у іноземця гроші, запросити її після роботи на танці і, оплативши не дуже великий рахунок, вийшов з кафе.

• Предыдущая
• 24/62
• Следующая