Выбери любимый жанр

Кривавий блиск алмазів - Кашин Владимир Леонидович - Страница 25


Изменить размер шрифта:

25

Та ось від'їхав перший фургон, поступаючись місцем біля ганку наступному. Друга машина… третя… Усе відбувалося швидко, чітко, тихо, навіть буйні хворі у гамівних сорочках із зав'язаними ззаду рукавами не дуже огризалися.

І нарешті… Адамадзе спочатку більше інтуїтивно відчув, ніж побачив, що до чергового фургона залазить колишній банкір.

Не тямлячи, що робить, — будь що буде! — він кинувся до приступки, на яку вже піднявся Апостолов, збираючись гулькнути у затишок фургона, і стягнув його вниз. Посадка затрималася.

— Век! — загорлав на Адамадзе есесівець, що стежив за посадкою. Але в цей момент із сусідніх дверей разом з лікарями вийшов гауптштурмфюрер Раух і наблизився до машини. Він теж спочатку не втямив, що відбувається, чому поліцай витягає з юрби божевільного замість того, щоб заштовхнути його в фургон.

Адамадзе виструнчився перед Раухом.

— Гер гауптштурмфюрер, це — банкір, — показуючи на Апостолова, забелькотів він ламаною німецькою мовою. — Розумієте — банкір, діаманти, золото, сапфіри, долари, стерлінги, марки.

Раух підозріло глянув на Адамадзе, певно, у нього промайнула думка: чи не треба й цього поліцая, який, здається, теж збожеволів, вкинути до фургона? Але слова «гольд», «діаманти» пробилися до його свідомості. Він змахнув рукою есесівцю біля машини — продовжуйте посадку! — а сам, освітивши Апостолова потужним ліхтарем, пильно подивився на невисокого, худорлявого дідка, що тремтів від холоду у своїй тоненькій лікарняній піжамі.

— О, банкір?! — перепитав Раух Адамадзе.

— Так, так гер гауптштурмфюрер.

— Він має скарб?

Раух наказав Адамадзе відійти від фургона. Ведучи за собою Апостолова, той рушив за гестапівцем.

— Ну, — грізно спитав поліцая Раух, відійшовши подалі від тих, хто міг почути їхню розмову.

— Гер гауптштурмфюрер, цей чоловік після революції сховав значні скарби. Він був керуючим великого банку у Харкові і рятував цінності від більшовиків. І знає місце тільки він.

— Хе-хе! — пхинькнув Раух. — Що може знати божевільний?!

— Я сподіваюсь розговорити його. А якщо він зараз піде, — Адамадзе затримався, підбираючи слово, — за наказом…

— Гм, — гмукнув гестапівець. — Зрештою, це ніколи не пізно… А звідки ти знаєш про це?..

— Я був знайомий з ним ще в громадянську війну в Росії, я дружив з його дочкою Клавою, точніше, був її нареченим, отже, законний спадкоємець…

— Законний навряд, — посміхнувся Раух. — Але оскільки більше спадкоємців немає, будемо так вважати. Отже, де скарб? Кажи швидше, мені ніколи!

— Цього я точно не знаю. Маю деякі плани, але їх треба уточнити. Я сподіваюсь і на нього, — кивнув на Апостолова, що мовчки видирався з міцної руки старшого поліцая.

Гауптштурмфюрер гукнув у ніч, і до нього підбіг водій у формі солдата СС.

— Обох до мене, — наказав Раух, кивнувши на Адамадзе і Апостолова. — У вартівню.

Солдат повів їх до машини гауптштурмфюрера. Адамадзе впихнув хворого у легкову БМВ, сів поруч, і автомобіль покотився до центру міста, їм навздогін гарчали мотори фургонів, що виїжджали з подвір'я лікарні. Останнє, що Адамадзе почув, коли сідав у БМВ, був різкий вигук гауптштурмфюрера: «І персонал теж! Вони такі ж, як і їхні пацієнти!» Перед очі ніби став головний лікар з його пташиним обличчям і гострим, підозріливим поглядом. Майнула думка, що народилася у душі, вдячній цієї хвилини до Рауха, — гауптштурмфюрер завжди має рацію.

Гауптштурмфюрер, повернувшись у гестапо, не відразу зайнявся Адамадзе і Апостоловим. Певно, у нього були більш нагальні справи. Князь не знав, що думати, замкнений на кілька годин разом із божевільним. Що може вигадати витончений садистський розум гестапівця, передбачити він не міг.

Та ось клацнув замок у камері, і мовчазний солдат коротким рухом правиці наказав йти за ними: «Ком!»

Коридором, яким вони йшли до кабінету Рауха, назустріч рухалось двоє: попереду, похитуючись, якийсь закривавлений чоловік, за ним — чорний солдат. При їхньому наближенні конвоїр зупинив побитого і штовхнув його лицем до стінки.

Адамадзе зрозумів, що це допитували якогось підпільника чи партизана. Останнім часом, немов прокинувшись від шоку, у місті заворушилися підпільні групи, з'явились на базарах у кошиках покупців закличні листівки про опір окупантам, ліпилися і на мокрих стовпах, на стінах будинків, почалися пожежі на залізниці, в майстернях. З Берліна наказали негайно покінчити з цим.

Гестапо лютувало, перепадало й поліції, яка з ніг збилася, шукаючи по місту «листонош», виявляючи саботажників.

Самого Адамадзе ці справи не хвилювали. Звичайно, стовбичити холодними чорними ночами десь на посту чи патрулювати вулицями, проводити облави, чекаючи кулю з-за рогу, було не дуже приємно. Але він сприймав ці тяготи і небезпеку як видатки великої мети, заради якої переплив океан і, ризикуючи життям, протюпав через вогненний фронт аж сюди, до Києва. Його цікавив тільки апостоловській скарб, притягував, як магнітом. Він забрав усі його думки, ввижався і вдень, і вночі розсипами сліпучих камінців, золотих монет і раритетів, з яких кожен може забезпечити після війни розкішне життя.

Все інше Адамадзе робив із службового обов'язку, з прямого наказу начальства, уже розчарувавшись в ідеях, які колись привели юнкера у біле військо визволителів Росії і впродовж багатьох років наповнювали його життя якимсь змістом. Щось похитнулося в ньому після сільської лікарні, де він вперше побачив простих людей, катованих війною, викликали відразу і нелюдські акції гестапо, в яких і він мусив брати участь, силуючи себе ні про що не задумуватися.

Проводячи у коридорі повз скаліченого чоловіка, Адамадзе опустив погляд і пришвидшив крок. Конвоїр зупинив його і Апостолова перед вузькими дверима якогось кабінету і постукав. Потім проштовхнув їх у кімнату і, клацнувши каблуками, виструнчився.

Раух стояв серед кабінету, збуджений, розхристаний, із страдницьким виразом на обличчі і лівою рукою погладжував свою правицю.

— Не стримався, донерветер, — пробурчав сам до себе, тамуючи біль. — Фанатичний бандит, — кинув Адамадзе. — Тепер хтозна, скільки болітиме. Не люблю бруднити об них руки, є для цього у мене фахівці… А тут не витримав… Та нічого, підвал ту свиню іще чекає.

Біль у руці потроху вщухав, і гауптштурмфюрер, пильно глянувши на Апостолова, звернувся до Адамадзе:

— Ви його пробували розпитати, поки були разом? Він якось реагує на ваші слова? Я сподіваюсь, ви, князю, не образилися, що довелося потримати трохи вас в ізоляції, — раптом додав Раух. — Наша таємниця не повинна розповзатися.

Адамадзе кивнув. Здається, гауптштурмфюрер теж захопився ідеєю пошукати скарб банкіра і збирається, незважаючи на різницю становища, поводитися з старшим поліцаєм як із рівнею.

— Розмовляв, розпитував, але поки що безрезультатно. Як кремінь. Але, я думаю, розколемо цей камінець.

Адамадзе вирішив, що Курту не треба знати про його самостійні відвідини психлікарні.

— Цей діамант, — ледве помітно посміхнувся Раух. — Хоч він сам мало схожий на коштовний камінь… Я вже радився з лікарем, — продовжив Раух і потягся за цигарками. Він відкрив коробку перед Адамадзе. — Сильний стрес може допомогти. Донерветер, тільки б серце у нього не підвело, — кивнув на Апостолова, який байдуже стояв у кутку, там, де його поставив Адамадзе, легенько похитуючись, мов зображаючи собою маятник, блаженно посміхаючись.

Гауптштурмфюрер підвівся з крісла, вийшов з-за столу і наблизився до Апостолова.

— Де твої гроші, де закопав? — гаркнув він в обличчя хворому. — Ти розумієш німецьку.

Той щось залепетав, забурмотів, захехекав і став бризкати слиною. Гауптштурмфюрер стояв близько, і кілька крапель втрапили на розстебнутий мундир.

— У-у, швайнегунд! — скипів Раух. — Мовчиш! Ну та я з тебе усе витягну, у мене порозумнішаєш і все згадаєш. У нас тут не таке згадували!.. Ходімо з ним униз, — запросив Адамадзе.

Вони спускалися сходами, і Адамадзе, підтримуючи під руку Апостолова; який покірно ступав сходинками, розповідав гауптштурмфюреру:

25
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело