Кривавий блиск алмазів - Кашин Владимир Леонидович - Страница 20

• Предыдущая
• 20/45
• Следующая

— Треба думати. Розжувати це.

— Думати, Остапе Володимировичу, нам з вами завжди треба. Це правда.

— І ще одне, Петре Яковичу, що мені спало на думку. Хутро, плаття, інші речі Гальчинської ми знайшли у племінниць. А де поділися той перстень з величезним діамантом, діамантові сережка?.. Може, погане шукали?

— Навряд. З вашим досвідом, Остапе Володимировичу!.. Ви не могли нічого пропустити, — зробив комплімент капітанові радник юстиції. — Діаманти, певно, були на убитій, і їх забрав убивця. Власне, заради них він і пішов на злочин. Ось Шумейкова розповіла, що вдома Гальчинська чіпляла на себе свої найкращі прикраси і милувалася ними. На вулиці косити їх боялася. А яка жінка втерпить, щоб не начепити таку красу на себе — хоч вдома! Не для когось, не для публіки, а для самої себе. Є у жінок така слабинка. — Співак замовк на кілька секунд, потім сказав: — Що ж, Остапе Володимировичу, я гадаю, можемо підвести якісь підсумки і накреслити найближчі заходи. Попробуємо глибше вивчити оточення Гальчинської. Будемо починати з повоєнних років і до останніх днів: де працювала, чи були в колективі чоловіки, ім'я або прізвище яких починалося з літери «С», чи були сусіди з таким ініціалом, знайомі і навіть знайомі знайомих. І не будемо поки що відкидати версію: родичі, насамперед Гальчинська і Хоменкова з чоловіками. Треба водночас далі опрацьовувати і її. Використайте усі ваші оперативні можливості.

— Колосальна робота!

— «Така наша доля, мій любий козаче», — продекламував слова з відомої пісні Співак.

— Знаєте, Петре Яковичу, як хочете, а мені у голові, як кілок, стирчить іще й отой есесівець, що на фото. Це ж треба зберігати це фото! Виходить, у війну Гальчинська була міцно зв'язана з окупаційною адміністрацією, а може, й з гестапо. Поцікавимось у комітеті, можливо, щось є у них в архіві. Проте трагедія Гальчинської, мені здається, не відгомін далеких часів, а події сучасні. Але, звичайно, перевірити не завадить… Петре Яковичу, — раптом благальним тоном звернувся до капітана Співак, — подзвоніть, будь ласка, чи вільна чергова машина? Якби підкинули мене до прокуратури, я був би вдячний…

Раух не з'являвся два тижні. Навіть не подзвонив. Люція не знала, що думати. Для чого тоді клопотався, щоб їй дозволили користуватися домашнім телефоном, який з вересня мовчав? Сама вона не мала кому дзвонити, дівчата з її курсу розлетілися хто куди, та й телефони у киян, крім кількох чиновників, що пішли працювати до німців, в управи, поліцію тощо, були відключені з міської мережі.

Проте телефон в її квартирі ще жодного разу не задзвонив. Перевіряючи лінію, вона знімала трубку, слухала гудок і, переконавшись, що телефон працює, нервово клала її назад. А їй було чого нервувати: дивись, пошлють Курта кудись в інше місто, бо фронт весь час рухається вперед, і без його підтримки вона стане беззахисною перед суворою дійсністю. Гауптштурмфюрер не з'являвся й у кафе, і Люція заспокоювала себе тим, що перед Новим роком у нього багато роботи.

Цього пізнього вечора Люція прийшла з «Едельвейса» вкрай роздратована, втомлена, якась зів'яла. Позначалося нервування в останні дні, важка робота: наближалося німецьке різдво — вайнахтен — і в «Едельвейсі» хоч і не збільшилося відвідувачів, але пили вони, горлали якнайдужче, вітаючи один одного з близьким різдвом, з наступним Новим роком, з надіями на перемогу. Голос Люції тонув у тому галасі, офіцери слухали не так її, як самих себе, і вона не могла їх перекричати, від задимленого повітря у кафе у неї під кінець вечора стало дерти у горлі. Злякано думала, що навіки загубить тут голос, який вже тоді оперний! Але хоч-не-хоч мала співати.

Роздягнувшись, Люція запалила примус і поставила у каструлі молоко — склянка теплії о молока заспокоїла б її горло.

Раптом Люція почула шарудіння біля вхідних дверей і м'яке клацання замка. Вона злякалася. Від природи ляклива, останнім часом місця собі не знаходила.

«Курт?»

Ключі від дверей мав тільки він. Але все одно боялася: «А якщо це — «той»?»

«Ті» здатні на все. Кілька днів тому її наздогнав на Малій Підвальній молодик у подертому ватнику і облізлій кролячій шапці. Порівнявшись, він тихо промовив: «Можеш спокутувати гріх перед Батьківщиною. У тебе є радіо, ми знаємо, і ти запишеш Москву, Левітана…»

Люція відсахнулася від нього.

«Ми ще зустрінемось», — кинув він і миттю сховався в якомусь під'їзді.

Вона пришвидшила крок, її колотило. «Батьківщина?! А що їй дала та Батьківщина?..»

Зараз, стоячи у коридорі, вона відчула таке ж сполохане серцебиття: «Може, це не Курт, а добираються «ті»? Курт ніколи так довго не морочиться із замком. Це вони підкинули мені паскудну листівку, ловлять на вулиці і загрожують!»

Вона сторожко стежила за дверима. І враз від серця відлягло: на порозі посміхався Курт з великою картонною коробкою у руках.

Люція кинулася назустріч, щоб обійняти, та він тицьнув їй у руки коробку і, звільнившись, став роздягатися. Повернувшись хутко у коридор, Люція встигла перехопити з його рук чорне, облямоване хутром пальто і повісити на вішалку. Не пускаючи в кімнату, зависла на гостеві. Ах, як вона скучила за своїм любим Куртом, уся змучилась, не знаючи, що з ним, де він! А він такий жорстокий: ні разу не подзвонив. Навіщо тоді їй телефон?! В цю мить їй забулися і косі погляди сусідів, похмурі обличчя знайомих людей, погрози лісовиків. Біля Курта вона почувала себе в захистку від суворого життя. У дитинстві, — минав їй дванадцятий чи тринадцятий, — холодної дощової осінньої днини вона, стежачи біля вікна за краплинами, що, мов сльози, збігали вниз по шибці, відчула, як раптом стислося серце. Сама вона була у теплій хаті, світлому захистку, а надворі лютувала осінь і віяло близькою зимою, їй подумалось, як гарно, що в неї є сильні, всемогутні батьки. Це ж вони сховали її від холодного дощу, від погроз зими, коли усе покривається снігом і навіть пташки на знаходять під ним собі їжі. А що, коли несподівано раптом батьки помруть, що буде з нею? Адже сама вона не зможе добути собі ні тепла, ні кусня хліба…

При цій думці її наче обілляло тим холодним дощем, що сіявся за вікном.

Може, це прокинувся прадавній страх перед жорстокою природою, коли людина іще не навчилася зогрівати себе вогнем, клякла восени і збирала взимку корені під холодним снігом…

І в душі її зажевріло тепле, як ніколи, почуття до батьків. Як добре, що вони в неї є, як добре, що вони житимуть ще довго-довго!

Уже давно звик той дитячий страх, уже не потребувала допомоги батьків, які жили на далекій Донеччині і долі яких тепер не знала.

І от цієї страшної воєнної осені, що промчала над нею з громом гармат, бомбових вибухів, розстрілами, ріками крові, вона знову, як у дитинстві, відчула себе слабкою, беззахисною, і єдиною надією у неї став Курт.

Її не обходило, чим він займався на своїй службі, хоч добре розуміла, що це щось страшне і криваве. Почуття відданості гауптштурмфюрерові і якоїсь жіночої гордості за те, що він обрав саме її, та й певної надії на майбутнє, з'явилося у неї не відразу, поступово, в міру того як слабшав її страх перед ним, перед його чорним одягом, черепом і кістками на емблемах. Вона зуміла не ображатися на його слова про слов'янське свинство, про та, що слов'яни недолюдки, і віддала б півжиття, якби у її родовому дереві знайшовся б хоч якийсь німець і вона могла б назватися фольксдойче.

А так їй залишалося догоджати Курту, угадувати усі його примхи, ставати потрібною — особливо після того, як гауптштурмфюрер прохопився обіцянкою забрати її коли-небудь до Гамбурга, де вона побачить справлене життя. І тепер Люція у вільний час захоплено розглядала барвисті німецькі листівки, що подарував їй Раух. Вона уявляла себе на рівних, ошатних вулицях, на алеях гарних скверів, як музику, шепотіла про себе німецькі назви міст і сіл. Одного разу їй приснився сон, наче сидить вона, вбрана у біле шлюбне плаття, у кареті, що зупинилася перед кірхою, стає на підніжку, а Курт у строгому чорному фраку з білою квіткою подає їй руку і веде по сходах вгору до широкої, навстіж відчиненої для них брами храму…

• Предыдущая
• 20/45
• Следующая