Кривавий блиск алмазів - Кашин Владимир Леонидович - Страница 12

• Предыдущая
• 12/45
• Следующая

Гауптштурмфюрер холодно кивнув Люції, мовби вперше побачив, і, трохи відсторонивши її рукою від коридору, пройшов в глиб квартири. В кімнаті Курт ковзнув поглядом по стінах з літографіями і портретами акторів, по слониках, що виладналися вервечкою на поличці з книгами, одсмикнувши завісу, що затуляла нішу алькова, заглянув у всі кутки, потім підійшов до вікон, які виходили у двір, і зазирнув униз. З першого, біля входу в квартиру, можна було побачити не тільки подвір'я, але й вузький простір між будинками, а так само смужку тротуару і вулиці.

Люція стояла ні в сих ні в тих. Вона була вкрай збентежена несподіваною появою Курта і його незрозумілою поведінкою. Слідом за гауптштурмфюрером й собі краєм ока заглянула у найближче вікно. Знайомий краєвид змінився: на тротуарі біля їхнього будинку кам'яно застиг автоматник.

Що це — обшук? Вона ж Курта не запрошувала і адреси не давала.

У Люції завмерло серце і ноги стали ватяними. Мало того, що гестапівець з'явився без будь-якого попереджування, він ще й тримався так, мовби у чимось підозрював її. Але ж вона ні в чому не винна!

І раптом Люції стало млосно, і вона, щоб не впасти, оперлася плечем на стінку. У кутку Курт побачив ріжок рамки, який висовувався з-за підсервантника, і витяг. Це було збільшене сімейне фото Рахільки та її батьків. Несподівану непрохану нічну появу Рахілька нічим тоді не пояснила, та й пояснювати не було чим — прийшла до своєї господи, та й годі! Сподівалася застати батьків, але запізнилася. З дому Рахілька нічого не взяла, крім фотографій батьків, хоч навіщо вони були їй, так чи інакше приреченій на смерть, думалося тоді Люції. Може, хотіла і на той світ піти з батьками на серці? Але велике сімейне фото, справлене у дерев'яну раму, Рахілька не мала як узяти, і Люція запхнула його за підсервантник, забувши про нього.

Курт Раух витяг фото і спитав, не повертаючи голови:

— Хто такі?

— Жили тут раніше.

Гауптштурмфюрер мовчав, не випускаючи з рук фото. Він нічого не питав далі, але Люція не витримала і сама додала:

— Євреї…

— Бачу, — буркнув есесівець і шпурнув фото під ноги. — Викинь цю гидоту… А як ти тут опинилася? — раптом строго спитав.

— Як? — Люція знову розгубилася. Не могла ж вона сказати, що дружила з Рахількою і батьки її, тікаючи з Києва, покинули на неї квартиру.

— Оця училася у нас на хоровому… Жила тут, а я мучилася у гуртожитку, семеро у маленькій кімнатці… Так я вирішила…

— Експропріювати… — закінчив за Люцію гауптштурмфюрер і повернувся лицем до дівчини… — Це ви вмієте. Але в даному випадку зробила правильно. — І тут вперше голос його став м'якший, а на обличчі з'явилося щось схоже на посмішку. А Люція підбадьорилась.

— А що ж, — зухвало підіграла йому, — пожили вони, й годі… Це ж несправедливо: чому вони розкошували тут, а я душилася у гуртожитку… Тепер моя черга гарно пожити…

Вона жодного разу не назвала ім'я подруги, але при цих словах Рахілька ніби вродилася серед кімнати, стала сумним, приреченим привидом, у якого чітко розпізнати можна було тільки очі, які палали, як дві великі жарини, і невідомо як тримались у повітрі перед Люцією. Співачка змахнула рукою, відганяючи мару.

Курт сів у крісло:

— Провітри добре квартиру. Щоб і духу юдиного не було…

Люція згідливе кивнула і, піднявши з підлоги фото, викинула його через кватирку на вулицю.

— Розкажи про всіх своїх сусідів, — уже благодушно продовжував далі несподіваний гість.

Люція докладно описала мешканців її поверху і тих, які жили над нею, на третьому, і внизу, де порядкувала двірничка.

Курт, здавалося, залишився задоволений сусідством, але Люцію не покидала тривога: все ж таки для чого цей несподіваний наскок на її квартиру, що за цим криється, що у Курта на умі? Адже ясно, що про Рахільку і її нічну появу Курт нічого не знає, виходить, була ще якась причина. І тут Люцію знову охопив страх. Як же вона забула?! А партизанська листівка?! Певно, її він і шукає; Виходить, була провокація, може, гестапо, і Курт так перевіряє її, Люцію.

І дівчина згадала усі подробиці історії з листівкою, що налякала її.

У неділю, пізно повернувшись з кафе і роздягаючись у коридорі, Люція механічно засунула руку в кишеню. В ній, як завжди, лежав зібганий носовичок і маленьке люстерко. Крім цих знайомих речей, пальці намацали ще й величенький клапоть паперу. Здивована співачка перевірила штори на вікнах, тоді ввімкнула лампу і почала роздивлятися розлінієну сторінку зі шкільного зошита. На ній машинкою було надруковано: «Товаришу, не вір фашистській брехні. Радянські війська повсюди відбивають атаки фашистів…» Люція перестала далі читати, злякано оглянулася, мовби хтось у хаті міг піддивитися, що в неї в руках. Що ж з ним робити? Не зберігати ж таке?! Та й викинути ніяк. У кватирку? Знайдуть біля дому, почнуть трусити всіх, а вона так боїться болю — як заберуть у гестапо, одразу признається… Що ж тоді буде? Хто їй повірить, що не знає, яким чином цей страшний папірець опинився у її кишені?!

Вона ще раз кинула обережний погляд на папірець. «Знищуйте окупантів, насамперед офіцерів і таких катів, як комендант Києва Ебергардт, як начальник поліції…»

На мить майнула думка: «Знайти вранці Курта, показати йому цю листівку, хай знайде совєцьких заброд, що таке пишуть… Ох, як вона зараз їх ненавиділа! Яка підлість — підсовувати невинній людині, підводити під розстріл.

Проте Люція відмовилася від цієї думки. Вона не буде встрявати в політику, її справа — співати, їй треба вижити у цю тяжку годину за будь-яку ціну, не потрапити між перехресний вогонь.

Третьокласницею, їдучи з мамою у піонерський табір, бачила на станції Дебальцево сцену, яка навік вкарбувалася у пам'яті. Робітник, який зчіплював залізничний состав, подаючи машиністові маневрового паровозика сигнали, не уберігся і потрапив між дисками буферів, що зійшлися, — з малою Люцією сталася істерика, і вже годі було думати про поїздку у табір. Ні, ні, нізащо не потрапити між диски! Завжди бути насторожі, завжди вчасно вислизнути з-поміж буферів.

Люція подерла страшний папірець на найдрібніші клаптики, вона розривала і розривала аркушик, поки її пальці уже не могли утримати малюсінькі частинки. Тоді пішла у туалет і почала кидати їх в унітаз, та не всі враз, бо вода не зможе усі змити, спустила воду, почекала, поки зникнуть перші папірчики, тоді ще кинула, іще. Коли у руках нічого не залишилося, зайвий раз смикнула за шнурок «Еврики» і трохи постояла, поки вода заспокоїлася, перевіряючи, чи не випливе якийсь клаптик нагору.

Тоді повернулася у кімнату, гарячкове міркуючи, хто б це міг підкласти їй таку свиню. Звичайно, не доброзичливець, а потайний ворог. Та хто в неї ворог? Ображений, знехтуваний коханець Гіллер? Ні, він не посмів би, та й потрібна вона йому у кафе: де іще він знайде таку слухняну помічницю? На ній тримається вечірнє кафе, бо багато клієнтів приходять лише заради неї. Правда, посуду вона вже не миє, Артуру Христофоровичу довелося найняти прибиральницю. Бородатий грузин Антон? Навряд. Йому аби тільки нажертися, коли з'являється на роботу, і відтюкати свою норму на піаніно, щоб Гіллер не вигнав. До неї він ставиться байдуже і старанно виконує замовлений акомпанемент. Поміркувавши, вона вирішила, що таку свиноту могла вчинити тільки кирпата Дуська, яка дуже заздрить їй, — їхні пальта висять у сінях поряд, непомітно вкинула — і все.

Але вона, Люція, не буде доносити на Дуську, чорт з нею! Головне — не потрапити між диски буферів…

Тим часом гауптштурмфюрер підвівся і підійшов до чорного, лискучого піаніно. Він підняв кришку і, стоячи, узяв акорд. Люції здалося, що він просіяв, почувши глибокий, чистий звук інструмента.

— «Стейнвей»! — урочисто промовив він. — Ти знаєш, що таке… «Стейнвей»? Цього ніхто не знає, тільки ми — німці, з усіх народів найчутливіші до чистоти звука. — Він погладив рукою блискучий бік піаніно. — Мій любий «Стейнвей»! — розчулено повторив він.

• Предыдущая
• 12/45
• Следующая