Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій - Страница 47

• Предыдущая
• 47/64
• Следующая

…Потоки висіли над полустанком з мініатюрним будиночком-касою. Проторохтіла, віддаляючись, порожня електричка… Йшли добре асфальтованою сільською вулицею. Старі хати були прикрашені різьбленими віконницями. Скоро село закінчилось, а шосейка потяглася до невеликого гаю, в якому за бетонним парканом ховався двоповерховий кам’яний маєток.

Ворота виявилися зачиненими, довкруж — нікого. Хома, вхопившись за край паркану, підтягнувся на руках і зазирнув у двір.

— Там вовкодави, — повідомив.

— Ну, й хай собі, — відказав чорнявий.

Тищенкові дивно було дивитись, як поряд із вівчаркою завбільшки з теля приземлився Булига, а слідом і чорнявий. Собака й вухом не повів у їхній бік.

— Послухай-но, Хомо, цей світ… Але ж усе таке справжнє…

— Це не світ. Це лише інформаційний дубль того, що було колись. Фрагмент пам’яті Вселенського Розуму. Звикни до цього.

Двері особняка відчинились, і на ґанок вийшов чоловік у військовій формі. В руках у нього була каструля з якимсь варивом. Чоловік попрямував до вовкодавів, що лежали обабіч воріт. Тим часом представник “Порядку”, Хома й Тищенко прослизнули в прочинені двері й опинилися в невеликій казармі. І хоч молоді люди у формі військ внутрішньої безпеки були лише відбитками колись реального життя, група чорнявого рушила до високих білих дверей навшпиньках. Сходами, вкритими м’яким персидським килимом, вони зійшли на другий поверх… На підлозі корчився в судомі чоловік. Це були останні хвилини його життя. В кімнаті стояв гострий запах горілчаного перегару. Чорнявий схилився над лежачим. На нього дивилися чорні, але вже без блиску, якісь матові, очі. Чоловік на підлозі востаннє сіпнувся і заціпенів.

— Все, — сказав ватажок акції, втрачаючи форму і знову обертаючись на променистий еліпсоїд, — за мною!

Уже в безпросторовому вимірі, куди вони полинули вслід за темним, Тищенко почув думку Хоми:

— Ти ба, погнав по сліду… Наче гончак.

— А навіщо нам треба було заглиблюватись в пам’ять Вселенського Розуму? — поцікавився Тищенко. — Чи не простіше було одразу направитись до місця перебування тієї особи?

Ведучий акції проігнорував запитання. Відповів Булига:

— Простіше… Якби особа, по яку ми прибули, не була закритою. Вони-бо — закриті не лишають відкритого сліду. Хоча від них, як і від будь-якого живого або неживого предмета, відходить часова інформація, але вона така ж, як і вони, закрита. І збагнути її може тільки такий самий — закритий.

— Як я зрозумів — усі закриті погані? — подав думку Тищенко.

— Ні. Це можна сформулювати так: не всі закриті погані, але всі погані — закриті. А ще точніше: темна особа ховається тільки в закритій суті.

— Хомо, ось ми зараз пересуваємося в цьому світі… Що нами рухає? Яка енергія?

— Думка. В даному випадку — думка чорнявого. Ми добровільно дозволили йому нас вести.

Досі вони рухались у якомусь бєзиросторовому вимірі — довкруг тільки світло і єдина темна тінь. Та ось стали з’являтися й інші тіні. Начебто в ясний день запрацювали дивні антипрожектори, лінзи яких випромінювали потоки мороку… Раптом вони опинилися поряд із джерелом антисвітлового потоку. Ним був променистий силует, який нічим не відрізнявся від силуету чорнявого. Він здавався порошинкою в безмежжі океану. “Порошинка” швидко-швидко коливалась, і тінь від неї падала кудись на межі “океану”. І тут Тищенко помітив міріади таких самих “гідрозолей”. Вони відрізнялися одна від одної тільки частотою коливань: у одних вона була надзвичайно висока, в інших — менша. Це були людські суті. Від них відходили закриті й відкриті інформаційні тіні (біографії). Об’єкт, до якого наблизилась експедиція “Порядку”, вирізнявся між міріадами вібруючих часток надзвичайно низькою частотою світлових коливань. Він і такі, як він(а їх було немало на різних рівнях Безмежжя Вселенського Духу), здавалося, не випромінювали, а поглинали енергію, що її генерували потужні суті сусідів. Незважаючи на те, що об’єкт був безтілесний, Тищенко впізнав у ньому чоловіка, що помер у маєтку з охороною. Тільки чоловіка. Біографія ж його була темним слідом у минуле.

— Увага, — долинула інформація від представника “Порядку”. — Зараз відбудеться заміна сутей. Ти доставиш особу і провідника до тунелю. — Команда призначалась Булизі. — А ти проведеш її крізь тунель між двома вимірами і покажеш постать для втілення. — Ця команда адресувалась Тищенкові.

Тон наказу неприємно шпигнув самолюбство батька “Експарки”. На його почуття відгукнувся Хома:

— Ти ба, командир знайшовся… А нічого не вдієш. Ти в них, Тищо, заложник. Воістину сказано: не може бути угоди з темним; може бути тільки рабство у темного.

Чорнявий проігнорував зауваження Булиги; суть його метнулась до духовної суті особи; дві хмарки, що відливали темним перламутром, на мить злилися, злилися й часові тіні біографій. Від накладання темного на темне довкола стало смеркати. Невідомо звідки прибуло багато закритих. Простір у тому місці нагадував каламутну товщу океану в сонячний день.

— Судячи з того, як вільно орієнтується тут твій супутник, подібні оборудки йому доводиться проробляти не вперше, — подав думку Хома. — Можна тільки здогадуватися, кого вони втілюють…

У думці друга не було й натяку на причетність до цього Тищенка, але він усе-таки відчував докір. А може, Хома йому просто розкрив очі. Але ж “Експарка” — тільки технічний виконавець, — подумав він, забувши на мить, що його свідомість відкрита.

— Утішся тим, що ці ще й не таких, як ти, обдурювали, — зауважив Булига. — Вчені, що розробили метод тимчасового обездушення людини і створили “арку”, також пошилися в дурні, як діти… Вони сподівалися втілити достроково Вернадського, Оствальда, Максвелла… Дідька лисого! Як тільки “Порядок” отримав від них технічну документацію й “арку”, яйцеголових просто розігнали.

— Послухай-но, Хомо, а чи не розірвати мені контракт?

— Ні, Тищо, Твоє тіло в їхніх руках. Перед тим, як пропонувати тобі оборудку, вони все прорахували: і те, що тут вас зустріну я, і що я нічого не зроблю такого, що завдало б тобі шкоди. Це їхній метод. Будь-яка акція розрахована на повну непоінформованість виконавця. Нам не залишається нічого, як довести діло до кінця… і сподіватися, що в сучасному суспільстві це дерево не принесе тих плодів, котрих від нього очікують.

Тим часом вібруюча темна хмара і. тінь, що від неї відходила, роздвоїлась і одна частина вмить, опинилася біля провідників. Це була душа людини, смерть якої вони спостерігали в пам’яті Вселенського Розуму. Далі цього моменту біографії інформацію про душу, неможливо було розібрати.

— Переміщувана особа… — кинув, шпильку Хома.

…Переміщувана особа, Тищенко й Булига; знову опинилися біля невидимої щільної субстанції, па той. бік. якої був матеріальний світ. Прощалися по-земному. Тільки при обіймах не було чути ні стукоту сердець, ні дихання. Але почуття смутку було в стократ сильнішим.

— Чого на світі не буває, — долинула до Тищенка думка друга, — може, нашій “Експарці” судилося в майбутньому… — Але раптом Хома затнувся, згадавши, мабуть, про стороннього, додав: — Квапся. Тілу потрібна душа.

Тієї ж миті виконавець акції залишився наодинці з переміщуваною особою біля “нічийного шару”. Перед тим, як зануритися в нього, Тищенко поцікавився:

— Послухай-но, а що ти забув у земному світі?

— Я там потрібен, — долинула відповідь.

— Навіщо?

— Щоб навести порядок.

— Вочевидь, ти, й справді, велике цабе, якщо світ гомо сапіенс не може без тебе впоратися зі своїми проблемами.

— Проблеми — функція порядку. Зміни порядок — відпадуть проблеми.

— Але ж зміна порядку неможлива без порушення причинно-наслідкової логіки еволюції. Чи ти, може, збираєшся ламати життєвий устрій земного суспільства?

— Авжеж.

Від цього впевнено вимовленого слова темного суть Тищенка аж ніби вибухнула, але часу на з’ясування вже не лишилося. І він із закликом “за мною!” першим занурився в невидиме поле. Особа майнула в “тунель”, утворений енергетичним силуетом батька “Експарки”.

• Предыдущая
• 47/64
• Следующая