Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій - Страница 4

• Предыдущая
• 4/64
• Следующая

Вірність добрій і мудрій старовині, досвіду предків відчувається в усьому. Не часто траплялась мені дівчина, котра носила б європейський одяг. Школярки бігають у формі, а от жінки — майже всі! — скромно і з великою гідністю драпіруються в сарі. Черевички можуть бути гучної західної фірми, косметика — французька… але тіло облягають складки цього найвишуканішого та найпрактичнішого в світі жіночого одягу. Бузкові, рожеві, кремові сарі святково гарні на тлі тропічної зелені чи океану… Чоловіки теж часто вдягаються традиційно, в надзвичайно чисті білі дхоти.

Нас іще теж чекає повернення собі всього цього: любові до рідної культури і глибокого знання її коріння, почуття кревного зв’язку з землею, на котрій живемо, з усіма померлими й ненародженими, з тією духовною еманацією, що огортає всіх нас і формує ідеальний світ слов’янина.

У плані менш абстрагованому, побутовому — індійці просто чудові. Незважаючи на свій темперамент, вони не такі нервозні й злостиві, як наші співгромадяни. І, бачить Бог, згадувана мною зневага до праці — наслідок століть деспотизму й рабства — добре поєднується із спритністю торгового люду і своєрідною, але безперечною чесністю. Стихія приватної ініціативи, не викоренена деспотизмом, яка співіснувала з усіма шахами й віце-королями, нині дає гарні наслідки…

Чи то Крішна, чи Великі Моголи зробили індійців такими терплячими й незлостивими? Лише в цих краях могло прищепитися вчення Махатми Ганді — сатьяграха, доктрина ненасильственного опору… та ще, напевне, на Русі! Згадаймо “криваву неділю”, мирний хресний хід 1905 року, що закінчився розстрілом беззбройних. Але, на відміну від нас, індійці не пролили затим море крові, не розгорнули моторизованої пугачовщини. Вони лишились миролюбними до кінця. А крім того, не поривали з минулим, не топтали пам’яті про нього шалено й запекло… Коли вийшли з-під влади англійців, зберегли найповажніші згадки про колишніх хазяїв. “Чому ви називаєте їх колонізаторами? — казав наш гід, хитрун і глузій Вікрам. — Вони дали нам усе краще, що ми маємо. Ми, як діти, що подорослішали і вийшли з-під опіки. Але вдячні колишнім опікунам”. У тому ж Бомбеї, значно сучаснішому, ніж супер-Чирчик — Делі, бережуть побудовані “сахибами” університет, мерію, вокзал. Усе це споруди лондонської архітектури. Тут є двоповерхові автобуси; навколо пам’ятника принцу Уельському, що розташований перед музеєм його імені, троянди… Це — мудрість.

Вони, звичайно, рано чи пізно витягнуть свою чарівну країну з безтолковщини й убозтва. Як і ми. Але, можливо, Індія випередить нас на шляху до благополуччя. Всотавши в себе (нехай інколи наївно-наслідувально) прийоми європейського бізнесу, індійці вже виграють перед Союзом. У нас не побачиш юрб безпритульних та жебраків — зате крамниці в Делі та Мадрасі вгинаються від продуктів і товарів… були б рупії!

Заможні тут можуть купатися в розкоші. Гадаю, найпривілейованіші їдальні Москви — просто забігайлівки у порівнянні з рестораном “Дурбар” у делійському “Ашоці”, де для нас накривали “шведський стіл”. У центрі була кільцева нікельована стойка з гарячими стравами на вогнику — вигадливо й гарно приготовані птиця, м’ясо, різноманітні гарніри. А по кутках дивували зір полиці з іншими наїдками. Тут — гострі на смак салати, заливне, морська живність; там — овочі — цілі, нарізані, в суміші; банани, папайї, скибки кавуна, ананаси, щось взагалі невідоме нам, явно з райського саду; в третьому кутку — торти, пудинги, морозиво, інші ласощі, серед яких я із стогоном згадую манні балабушки, зварені в сиропі… Годі! Не можу більше…

Індійські мільйонери — не рівня нашим гладким скоробагатькам із перснями на всіх пальцях. Родина Бирла побудувала в столиці храм Лакшмі-Нарайяни — велетенський, з величезною кількістю дзеркал і позолоти, скульптурами слонів натуральних розмірів… Усе трохи в дусі базарних виробів, але вражає, неначе гігантська новорічна ялинка. Інша династія фінансових верховодів, Тата (“Тата” — марка майже зсіх автобусів, які я бачив в Індії) подарувала Бомбею колекцію антикварних речей, де є кераміка таємничої цивілізації Хараппа, чудові бронзові боги середньовіччя, справжні барельєфи з Вавілона… Ця колекція — основа фондів музею принца Уельського.

І все ж у індійців не класичний капіталізм і не ліберальний соціалізм. Як і наш Союз, Індія — унікальна історико-політична формація. Насамперед це казан рас і народів. Я вже згадував про релігійні чвари, що переростають у тероризм; вони часто поєднуються з етнічними. В центрі міст я бачив колючий дріт, барикади із мішків з піском, автоматників; якось мене навіть обшукали перед входом у підземний універмаг. Є й непрості мовні проблеми, та це й зрозуміло, адже в країні дві офіційні мови, гінді та англійська, а в багатьох штатах говорять і пишуть іще якоюсь третьою, наприклад, урду або тамільською…

Іще схожість: і в них, і в нас паскудна комерційна стихія, розгул примітивної еротики, несмаку, культ грубої сили — усе це наштовхується на бар’єр традиційної духовності, якісь особливі народні чесноти. І дякувати Богові, що так. І — я вірю — інакше не буде ніколи. Іще потягнуться до Індії й у слов’янські землі паломники з комфортного Заходу, що розгубили свої ідеали, — за ковтком цноти…

Звісно, усі ми колись станемо іншими, істинними. Виплутається з “перебудовного” безладу оновлений Союз, зуміє нагодувати і просвітити свою мільярдну ораву мати-Індія. І тоді, певно, поза всілякими “ізмами”, у всеозброєнні людяності, ми продовжимо віщий індо-слов’янський шлях — єдиний у своєму роді на Землі. Можливо, нашим країнам судилося наповнити духовно-моральним змістом ту форму, котру надає буттю практичний Захід. Він зводить зручний будинок для людства, наше завдання інше: повернути подобу Божу мешканцям цього будинку.

Одинадцятого грудня, після гарної вечері з чаркуванням у старовинному аристократичному готелі “Коннемара” (був такий лорд, приятель місцевого раджі), посеред ночі я летів на “Боїнгу-737” геть від Мадраса, над океаном, до Андаманських островів.

Про Андамани можна говорити багато, але все вичерпує одна лишень фраза: це казкові острови Південних Морів, про які ми читали у Жюля Берна. Зачарування та спокій так виповнюють тебе, що усе, що відбувається тут, здається нереальним, ніби марення лотофага.

Кілька слів про готель “Андаман біч резорт”, де нам випало прожити кілька райських днів. Три-чотири одноповерхових та двоповерхових корпуси, що потопають у тропічному саду. Зразу за садом — затишна вікодавня, напівзруйнована хвилями надбережна вулиця, на ній — алея кокосових пальм. Нижче — смуга відливу, дірчасте, поточене каміння; пісок із коралової окрушки та найдрібніших уламків черепашок. Повсюди метушаться краби, крихітні, наче мурашки, риють нірки; начепивши на себе черепашку, поважно пересуваються значно більші краби-самітники. Прибій виносить пористі гілки білих коралів. А далі — він, Індійський океан, синє неозоре громаддя; у найясніший, безвітряний день звідти накочуються на обмілину рівні могутні буруни. Зразу ввижаються кораблі, що випливають із сонячного марева тисячоліть — горді англійські фрегати, товстобокі португальські галеони, вітрильники надзвичайно хоробрих сучасників Синдбада… аж до загадкових суден країни, що колись знаходилася в цих краях і була поглинена океаном! Лемурія, індійська Атлантида, — чи не твій подих я чув у байдужно-привітному гуркотінні хвиль?..

Два випробування випало зазнати мені на андаманському березі, і кожне по-своєму збагатило душу.

Першого ж дня я вирішив погратися із прибоєм. Прозора зелено-брунатна хвиля, удвічі вища за мене, ніби бавлячись, злизала мене й понесла геть од суші. Опиратися їй було так само безглуздо, як і, вхопившись за приступку вагона, гальмувати поїзд, що вже рушив. Я ледве врятувався, розслабившись і дозволивши наступному буруну викинути мене на слизьку скелю. Стегно і бік при цьому були обідрані, втім океанська вода швидко загоює рани.

Іншим разом вранці я подався на похилу гору, вкриту джунглями. Приблизно за кілометр од готелю почався підйом — вторована коровами стежка. Згори її затуляли кущі, крони розлогих дерев. Зійшовши на гору, я опинився на гладенькій, розміром із газон, трав’янистій вершині, де росли великі кокоси. (Дякувати Богові, що плоди на них тримаються міцно — упавши, величезний горіх міг би розтрощити череп). Звідси можна було далеко бачити безмежний океан… Коли надійшла пора вертатись, я раптом збагнув, що не можу знайти стежку. Суцільна стіна зелені! Гадаючи, що її можна пройти наскрізь, як наш європейський ліс, я рушив уперед. Але це були хоча й невеличкі, хоча й недалеко від житла, а все-таки джунглі! Через кілька кроків я заплутався в гущавині дряпучих гілок, повою, чіпких ліан; до обличчя й рук прилипало павутиння, з усіх боків збігалися руді мурахи. Пройшовши метрів двадцять, зрозумів, що не можу ані рушити вперед, ані повернутися назад… Намагаючись не впасти у відчай і не заволати ”допоможіть!”, я плазував на череві, весь подряпаний, покусаний та схльостаний, поки не опинився знову під пальмами. А невдовзі знайшов стежку…

• Предыдущая
• 4/64
• Следующая