Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій - Страница 19

• Предыдущая
• 19/64
• Следующая

А Олаф знемагав, тільки лють і тримала його на ногах. Уже відкинув щита, не вистачало снаги тягати його поперед себе, шолом теж скинув, бо наповзав на очі. Супротивник же не здавався, лиховісно сунув навстріч…Схрестилися мечі, кинуті з страшною силою, й зломилися. Схопилися голіруч, тиснули одне одного так, що залізні обладунки вгиналися під пальцями, жили ледь не рвалися від нелюдського напруження. Тупцювались на місці, ходили колами, доки не забрели у воду. Штовхалися все глибше й глибше, аж поки Ярилові[8] баскі коні в останньому стрибку перед нічним відпочинком не вдарили воїнів копитами і не накрила їх висока хвиля. Все… Не лишилося жодного знаку. Тільки ще якийсь час тремтів на воді світлий слід од колісниці.

Ольг озирнувся, став, не ймучи віри очам, — щойно дядько вимахував мечем, а тепер ні його, ні того русявого велета. Вихопився з січі, підбіг до місця, де вони змагалися, меч зламаний лежить, шолом закривавлений на піску темніє, а Олаф-Січовик зник, немов земля поглинула. Може, річка, бо сліди глибокі до неї плетуться? Метнувся до човна, а навстріч Монь звівся, дивиться незмигно. Ольг за весла вхопився, але самотужки ніяк не зрушить:

— Допоможи, рабе! — гукнув до Моня. А той у відповідь:

— Не ламай весла даремно, княже, — : і погляд відводить.

— Ти що це? — насунувся на нього молодий ярл. — Меча мого скуштувати хочеш?

— Не знайти, не порятувати тобі дядька. Ярило обох річці віддав. На те його воля… Колісницею промчав.

— Хто він?

— Бог цієї землії

— А я не боюся ні людей, ні богів цієї землі… Гей, варяги, вперед!.. — Ольг, вимахуючи мечем, подався туди, де кипів бій.

Та хоча й бродила ще берегом смерть із палаючим віхтем, вишукуючи собі жертви, ніч і втома розвели суперників. Варяги повернулися до човнів, крекчучи й лаючись, скидали залізні обладунки, хлебтали воду просто з річки. А поселян тихо й безшелесно сховав у собі темний ліс.

Уранці Ольг із варягами вирушив їх шукати. Були мовчазні й затяті. Монь витягував шию, стежачи за ними, кутав безпалі руки в довгі рукава. Сонце гнало перед воїнами туман, вони ступали важко, впевнено. І здавалося, що отак можуть пройти крізь увесь ліс, звалюючи дерева, розкидаючи каміння, простуючи через болота. Монь глипнув спідлоба на вартових, легенько пошарпав ланцюг, потім сів, скулившись, під щоглою.

Повернувсь Ольг із дружиною аж під вечір, усі забрьохані, втомлені. Молодий ярл першим піднявся східцями на човен, сів на лаву для гребців, важким поглядом притис Моня до щогли:

— Ну, чого не питаєш про них? Ми їх заскочили зненацька і вигубили, геть усіх. Твій Ярило їм не допоміг…

Монь нічого не відповів, тільки облизнув сухі, пошерхлі губи.

Уночі Ольг торкнув за плече Моня, що, зіщулившись, дрімав, інколи здригаючись усім тілом.

— Скажи, рабе, за віщо гримав на тебе отой велет, ударив ногою? — зашепотів молодий варяг, уп’явшись міцною рукою йому в плече: — Відповідай, чуєш?

З несподіваною силою той вивернувся, тільки ланцюг брязнув, зблиснув зубами, ошкірившись:

— Сказав, що ви згинете на цій землі…

— Брешеш, собако… — навалився на нього, притис до щогли. — Він погрожував тобі, ти злякався його слів…

— Гаразд, слухай, ярле. Той велет сказав, що я зрадник і поганець, бо показую вам дорогу… Боги, покарають мене…

Ольг відсунувся, ліг, дослухаючись до плескоту хвиль, лопотіння вітрила вгорі. Він не знав, що таке зрадник. Мабуть, щось принизливе й глумливе. Виходить, Монь чинить недобре, порушує закони своєї землі. То навіщо він це робить, чому не кинеться на мечі воїнів? Знову штовхнув раба:

— Ти справді приведеш нас до своєї домівки?

— А ти привів би? — просичав той у відповідь.

— Я відітну тобі язика за такі слова…

Погроза не подіяла на Моня, бо витягнув худу шию, майже впритул наблизив обличчя до варяга:

— А я жити хочу… Жити, навіть скутим. І помститися… — примружився по-змовницьки, ще й ніби співчуття промайнуло в очах: — А ти хіба не тому забився так далеко?

Колись за такі слова Ольг нагримав би на Моня, вважаючи принизливим для себе, щоб раба, упослідженого і скаліченого, бентежили такі ж почуття, як гордовитого варяга. Десь на денці душі й цього разу ворухнулася зневага, але упокорив гнів, не дав вибухнути, притлумив думкою: “А чому й справді не скористатися з мстивості цього раба? Чи не краще пустити його по сліду Скольда, наче мисливського пса? Нехай винюхує, кусає за п’ятки, а я з’явлюсь несподівано й зітру його на порохняву”. Тому теж примружився, сховав хитрування під насупленими бровами:

— Ти йдеш додому, а ми — в невідому землю. Моя дружина прокладає собі путь мечами, а ти — хитрістю. Бачу, не обійтися нам одне без одного, не вполюємо нарізно таку хижу здобич, зв’язані ми міцно.

Монь лише гмикнув:

— Не знаю, хто до кого припнутий, поки що я ось до неї, — кивнув на щоглу. — Далеко не подамся, не встигну за тобою, ярле. Якщо не маєш до мене довір’я, то нічого й у спільники брати.

Якийсь час варязький ватаг пильно-пильно у нього вдивлявся, — кострубатий ніс ще більше випнувся, хижо затремтіли ніздрі, але Монь не відвів погляду. Тоді Ольг неквапом натягнув бойові рукавиці, нахилився, міцно ухопивсь за ланцюг, смикнув, легко розірвав.

І так, ніби нічого й не сталося, спокійно звелів:

— Покличте коваля, нехай зіб’є ланцюга з цього… руса!

З радощів Монь не знав, як поводитись, лише розгублено посміхався й вдячно зазирав у вічі ярлові; потім заговорив мовою свого племені:

— Ти добре вчинив, бо прикутий раб діяв би з принуки, зі страху. Тепер я служитиму тобі, князю Олег, вірою й правдою. Віднині можеш звіритися на мене в усьому.

Варязький ярл, важко й повільно добираючи слова, відповів Моню його мовою:

— Чому ти назвав мене так дивно? Що за ім’я Олег? У ньому сховане й моє.

— Так мої родовичі вимовляють твоє ім’я.

— О-о-лег… О-о-лег! — кілька разів повторив варяг. — Що ж, воно мені до вподоби. Можеш мене так кликати!

…Тільки на двох човнах пливли тепер варяги. Одного довелось залишити в драговинні, коли перетягали їх туди, де починалася велика річка Дніпро. На берегах її мешкало плем’я Моня. Десь там був Киян-град, куди втік Скольд. При згадці про нього Ольг ставав похмурим і дратівливим, присікувався до воїнів, наказував, аби поспішали. Дехто з вояків уже ледь ноги переставляв, стогонами й прокльонами всю дорогу, поки волоком тягли човни, встеляв, бо рани кривавились, вогнем горіли. Двох несли на жердинах, ще живих, але посічених так, що й місця цілого на тілі не знайти. Хотіли покинути, але Монь завадив, пообіцяв, якщо доб’ється до своєї домівки, то вилікує травами. “Меча більше до рук не візьмуть, а ногами по землі ходитимуть”, — запевнив Ольга. Той повірив, звелів забрати поранених із собою. Монь, вказуючй”дорогу, дибав попереду, мов чапля, високо піднімаючи довгі худі ноги.

Вивів їх на похилий берег; витягли на зелену траву й човни, що, вистромивши над водою гострі носи, чорні й забагнючені, були схожі на якісь чудовиська, виплоджені в глибоких і смердючих тванях. Лише тоді, коли скотили на колодах їх на воду, повсідалися й відштовхнулись од берега, варяги зрозуміли, що їм не доводилося ще бувати на такій могутній річці. Зда’валося, що ось-ось від необережного удару весел випорсне вона з-під днища човнів, і полетять варяги кудись у безодню. Ольг нерухомо стояв попереду, на носі човна, замислений і збентежений. Ніхто й ніколи не казав йому, що в землі русів тече така широка й повновода річка. Якою ж вона стає далі? Й куди несуться її води? Та хіба їм, міцноруким варягам, яких від народження і до смерті супроводжує грімкотіння морських хвиль, виказувати страх перед річкою? Ні, не лякали його ні її стрімка течія, ні вири, що, перебігали від одного берега до іншого, ні мінливий норов. Ольг остерігався людей. Багато їх наше па цих берегах, вони дужі й непоступливі, але тримаються нарізно, подалі один від одного, А якщо об’єднаються колись в один великий рід? Не пробитись тоді крізь їхні щити варязьким мечем, хоча б й усі ярли скандінавські зібралися.

• Предыдущая
• 19/64
• Следующая