Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій - Страница 17

• Предыдущая
• 17/64
• Следующая

Той звук досяг Ольга, який готував для свого брата м’яку схованку на березі, серед сосен. Він побіг до човна, кольчуга шелестіла на ньому, мов сипався залізний дощ, довгий меч гупав по ногах, а серце зробилося маленьким і немічним, бо затиснув йото холодними пальцями Бог смерті. Кілька разів намагався перелізти через високий борт, але хвилі відривали його пальці від слизьких дощок. Тоді гукнув до Моня:

— Неси його сюди, швидше, рабе!..

І стільки люті й знавіснілості було в його голосі, що Монь одразу ж підкорився. Йому було незручно піднімати тіло Ярри, безпалі руки не мали вже колишньої сили, та ще й днище човна вислизало з-під ніг. Нарешті вдалося закинути тіло на плече, й він майже поповзом подався до Ольга, палаючі очі якого то визирали з-за човна, то зникали. Ланцюг не пустив Моня до борту, тому Ольг ухопив тіло мертвого брата лише за руки й потягнув до себе. Якийсь час тіло Ярра розгойдувалося між ним і Монем, поки раб, дочекавшись, коли хвиля підійме човен, не перекинув його за борт. Від цього ланцюг напнувся, боляче вивернув ногу, а наступної миті потягнув Моня до щогли. Ольг виніс тіло брата на берег, поклав на мокрий пісок, нахилився над ним, щось схоже на ридання струсонуло його широкі плечі.

Поховали Ярра тієї ж ночі, нашвидкуруч викопали між соснами яму, збили подобу човна, щоб йому зручно і затишно було пливти в царство мертвих. Потім засипали камінням і прілою землею. Вдарили об щити, звук від яких поглинули вихори бурі. Ольг довго сидів біля могили, заціпенілий, незворушний, тільки важко дихав. Коли ж воїни вже лаштувалися до відпочинку, з’явився в тремтливому світлі вогнищ, гукнув, щоб зо два десятки їх. приготувалися до бою. Це не викликало ні.здивування, ні невдоволення. Звичай велів, щоб смерть родовича, та ще й ярла, була окроплена чужою кров’ю.

Ольг повів воїнів через густий і темний ліс, якимось незбагненним чуттям вгадуючи напрям. Йому здавалося, що хтось невидимий, легкий іде попереду, шелестить віттям, обходить стовбури повалених дерев, драговиння, безгучно кличе за собою: “Отам вороги, ходи за мною!” І справді, невдовзі вони втрапили на ледь помітну дорогу, яка й вивела їх до поселення. Огорожа з щільно припасованих одна до одної колод не зупинила досвідчених воїнів. Звично і вміло закинули вони зашморг із міцної мотузки на гостряк однієї з колод, разом потягнули, й вона з рипом упала, відкривши вузький вхід. Гострими сокирами варяги вирубали ще кілька колод, а потім з оголеними мечами кинулися крізь огорожу. Десь загавкали собаки, долинули стривожені голоси, але вже було запізно, воїни рубали всіх, хто траплявся на дорозі. Котрийсь устиг підпалити одну з дерев’яних гостроверхих осель, а потім вогонь, підхоплений вітром, палаючими віхтями перекидався й на інші.

Ще довго варяги, озираючись, бачили над лісом червоні спалахи. Здобич виявилася нікчемною: десь із десяток шкур — ведмежих чи вовчих, діжа якогось пійла, гіркого й смердючого, але від якого тепло розтікалося по тілі, та з десяток списів, коротких, з широкими наконечниками. Ольг нічого не взяв, та й не шукав здобичі, йшов втомлено, спотикаючись, мовби навмання, часто зупинявся, щось нерозбірливо бурмочучи. А набрівши на струмок, заходився вимивати свого меча, поляскуючи плазом по воді. Сталеве лезо зловісно зблискувало в темряві. Раптом до воїнів, що неподалік очікували на нього, донеслось:

— Ось так я відмиватиму свого меча від твоєї крові!

Хоча невідомо, до кого звертався Ольг, але воїни мимоволі позадкували, вражені тим, з якою люттю й затятістю були вимовлені ці слова.

Ще через день човни варягів увійшли в гирло широкої ріки. Вітер ущух, а тому сіли на весла. Гребли супроти крутої хвилі, бо неслися в море талі води, каламутні, навальні. Пінилися навколо буруни, ніби ріка текла по розпеченому руслі. Але ніщо не могло спинити варягів, налягали на весла завзято, долаючи натиск стрімкої течії. Безнастанне вимахування, напруження м’язів виповнювало важкою злістю, глипали налитими кров’ю очима на береги, вишукуючи тих, на кого можна вихлюпнути її, відчути п’янку радість перемоги.

Береги пообіч низькі, тому вода розлилася широко, привільно, тільки визирали верхівки дерев та зелені шоломи далеких пагорбів. Олаф час від часу штовхав великим чоботом Моня, який повільно підводився, тягнучи за собою ланцюг, підходив до борту, зводився навшпиньки, байдужим поглядом дивився на ріку. Мовчки вказував, куди треба веслувати, а сам, згорбившись, худий і кволий, повертався на своє місце біля щогли.

— Гей, рабе, ти вказуєш нам шлях до своєї домівки, — реготав Олаф, не приховуючи зневаги і зловтіхи: — Ми спалимо її на твоїх очах, вигубимо всіх твоїх родовичів, які дали прихисток Скольдові. Чуєш, рабе? Олаф-Січовик веде своїх воїнів. Люди твоєї землі повинні підкоритись або вмерти від наших мечів!..

Ольг схвально слухав ці дядькові похваляння, згідливо кивав головою, бо ті, хто ставав супроти їхнього роду, мусили або вмерти, або покірно схилити голову. Так повчав його ще батько: “Затям, сину, ми, варяги, покликані богами, щоб запалити цей світ, де немає ладу. Бо настане той час, коли на наших холодних берегах не вистачить усім місця. Тоді наймудрішим і найзаповзятішим доведеться йти до інших народів, щоб оселитись поміж них. Знай, хоч ти прийдеш до них із мечем, але житимеш з тим народом, до якого приб’є тебе воля богів і… доля”.

Так казав батько перед смертю. Не все й не зразу Ольг розібрав, бо вимовляв батько слова важко, з неймовірним зусиллям: сила витікала з його могутнього тіла. Боги забирали його душу. Але навіщо так рано, так завчасно? Ще ж не поводив синів по світу з краю в край, як обіцяв, не встиг навчити всіх воєнних хитрощів та вмінню перемагати будь-якого ворога. Навчив тільки одного — міцно тримати меча в руках. О-о, нині він у батька випитав би багато чого. Хіба міг знати тоді, під тією фортецею, яка тулилася на високій горі, що бачить батька востаннє.

Боги не наділили людину властивістю передбачати шлях, яким вона простує, вони лишили їй тільки той, що ним вона вже пройшла. Мудро вчинили боги. Зрине бажання, можна вирушити по ньому, тільки заплющ очі… Ось ті постаті, що повзуть по стінах фортеці, бачиш? Бачиш ту, що найвище? Еге ж, це батько. Він був попереду тих, хто долав стрімкі, майже прямовисні схили, тримаючи в зубах короткі мечі. Ольг знизу, з човна, стежив за штурмом; поступово збудження теж охоплювало його, він метушився, розмахував руками, щось вигукував.

Батько першим досяг. вежі, відбиваючи удари, Що сипалися зусебіч, зумів зіп’ястися на ноги, меч блискавкою миготів у його залізних ручиськах. Не врятували оборонців ні стрімкі скелі, ні високі мури, не перепинили вони шляху войовникам із холодного північного краю. А потім несподівано біля човна з’явився дядько Олаф; закривавлений, знесилений бойовиськом, кинув Ольгові важкого меча, втомлено зронив:

— Твій батько там. Його поранили й скинули на палаючий дах… Він іще дихає…

Ольг одразу все збагнув. Схопивши меча, вистрибнув із човна, промчав уже розтрощеною брамою. Хтось вказав місце, де конав батько. Спочатку не впізнав його, бо хіба оцей немічний чоловік, у подертому й спаленому одязі, з суцільною раною замість обличчя й був його непереможним батьком. Та голос батьків — дужий, влаДт ний. Звелів сісти біля нього, взяти до рук його меча. Отоді й промовив слова, які Ольг запам’ятав, закарбував у пам’яті. А потім раптом простягнув руку, мовби хотів погладити по голові, але не вистачило сили, схлипнув якось по-дитячому, й душа його покинула тіло.

Ольг нажаханими очима дивився, як двоє воїнів поклали його на плащ, понесли до виходу з фортеці. Нести мертвого було важко й незручно, тому вони часто зупинялися, відпочивали, прихилившись до стіни будівлі. Хлопець стежив незмигно, поки воїни із своєю страшною ношею не зникли за рогом. Потім підвівся, виважив у руці батькового меча: “Я помщу ся за твою смерть, батьку, мушу вмочити ось цього меча у кров ворога. Я знайду в тій клятій фортеці хоч одну живу душу…” — й подався вузенькою вулицею, якою валував чорний дим. Зазирав у бійниці, заходив у будинки, скрадався темними коридорами й збігав східцями донизу, де віяло холодом і вогкістю з глибоких підвалів, але скрізь була пустка. Всіх, хто дихав і мав серце, воїни нещадно поклали своїми гострими мечами і списами. Годі й шукати. Та кровожерливий Бог війни вимагав жертви, таму й не міг Ольг заспокоїтись, пильно видивлявся навкруги, готовий будь-якої миті кинутися навздогінці. І все ж таки запримітив, угледів серед диму постать, яка лише майнула в проймі дверей. Це був юнак у білій сорочці, на якій кривавилась велика пляма. Помітивши погоню, він кинувся навтьоки, накульгуючи на ліву ногу і залишаючи після себе великі краплі крові.

• Предыдущая
• 17/64
• Следующая