Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Михайленко Анатолій - Страница 9

• Предыдущая
• 9/49
• Следующая

— Йдемо в цей квадрат.

Трала на “Бризі” немає. Його зняли колись разом з озброєнням. І тепер про ці суворі, військові атрибути нагадують лише таблички. Проте хлопці таки обмацують непривітні морські глибини. Геннадій Голуб винайшов досить ефективну конструкцію. Між двома човнами підвішують трос. Його занурюють на певну глибину за допомогою двох грузил. А човни тральщик тягне на буксирі. Смуга тралення завширшки метрів із сто. Зачепився за щось трос — човни починають сходитись. А втім, це помітно й по ходу судна. Корабель ніби об щось спіткається.

Ось і тепер. “Бриз” повільно пливе вздовж Тендрівської коси. Ми прокладаємо першу борозну на цілині пошуку. Оком її, звісно, не побачиш. Сліду від троса, що ковзає вглибині, та човнів немає — тут іскриться під сонцем таке ж, як і довкола, байдуже голубе море. Борозну видно лише на карті. Степовий акуратно наносить її на папір у вигляді тонесенької червоної лінії. Лан — квадрат, що його треба отаким чином зорати, великий. І снувати на ньому, прокладаючи невидимі загінки, нам ще довгенько.

На човнах, під якими провисає трал, поки що спокійно засмагають Ремез та Онисько. Команда перекидається з ними жартами:

— Гей, Андрію, ти хоча б перевернувся! Навіть звідси видно, як димить твоя дворянська спина…

— Спасибі за пораду! — гукає Онисько, який, незважаючи на свої шістнадцять, має чималий водолазний стаж, але, на жаль, ніяк не здобуде такої, як в інших, шоколадної засмаги.

Його ніжна дівоча шкіра лише трохи сіріє. І всі подальші спроби надати їй мужнього брунатного кольору призводять до жахливих опіків.

Онисько — природжений гуморист. Де він, там і сміх. Зрозуміло, що Андрій і тепер не лізе в кишеню за словом.

— Ти, боцмане, краще пильнував би якорі.

Віктор насторожується:

— А що?

— А те, що вони в тебе чомусь різні…

— Як то різні?

— Один — лівий, другий — правий.

На кораблі — веселе пожвавлення. Один — нуль на користь Андрія.

Чалапає собі наш “Бриз” найменшим ходом. За штурвалом — сам капітан.

Аж раптом Андрій із Толиком — в один голос:

— Зачепились!

— Стоп-машина! — кидає капітан у ріжок переговорного пристрою. — Водолазові до спуску приготуватись!

А кому, власне, приготуватись? Хто пірне у глибінь по нитці трала? Звичайно, що покладливий та невтомимий Чепіжний. Віктор одягає гумовий костюм, завдає собі на спину балони і перевальцем, як той пінгвін, йде до трапу.

Трос напнутий, мов струна. Він веде глибше й глибше. Тьмяніють яскраві кольори підводного світу. Немає вже напівпрозорих млинців найогидніших мешканців моря — медуз. Коли-не-коли промайне темна тінь полохливої рибини. Проте видимість хороша. Не те що біля “фріца”.

Кілька поштовхів ластами і… Віктор злякано завмирає. За метр від нього — міна. Справжня гальванічна морська міна! На кулястому тілі страховиська стирчать характерні ріжки. Зачепи ненароком хоч один із них — і над морем здійметься водяний смерч. Сімдесят кілограмів вибухівки рознесуть ущент навіть таке судно, як їхній “Бриз”. Але міна, певно, чигала на більшу здобич — есмінця чи навіть “крейсера, тобто корабля з глибоким кілем. Ось чому “Бриз” пройшов над нею неушкоджений. Так міркував Чепіжний, наближаючись до міни. Наперекір страхові йому вельми кортіло хоча б доторкнутися до неї.

Вже добре видно трос якоря, на якому тримається міна, коросту мідій. Стривай, стривай… Як досвідчений водолаз, Віктор знає: на заряджених набоях мідії не селяться. Отже, можливо, ця міна вже давно порожня. Боцман обережно взявся за якір-трос, і… вона вибухнула чорною хмарою. “Ну, — зблиснуло в голові, — кінець”.

Проте “дим” розходився, а Віктор лишався живий і неушкоджений. Що за чудасія? Раптом усю боцманову істоту пронизав здогад: міна порожня! Чорну хмару диму-намулу здійняв табун бичків. Міна проіржавіла. Тол у ній розчинився. І тепер вона стала просто сховком для риби.

Боцман спокійно зняв із міни трал і ковзнув угору.

Роздягаючись, мовив:

— Ну, братці… Сьогодні я не ручуся, що в мене в костюмі сухо…

— У чім річ? — меланхолійно поцікавився незворушний Степовий.

Віктор засміявся:

— А чи знаєш ти, що ми зачепили?

— Не інакше як водяного.

— Гірше! Німецьку міну!

— Невже?! — вражено глянув Сашко на боцмана. І по паузі додав: — То що… Як ти з нею там?..

— Попросив, доки не зніму трал, не вибухати.

— А коли без жартів?

— На моє щастя, ця штукенція була порожня. В ній мешкав табун бичків.

— Пригода! Так можна й посивіти.

Цілісінький день на “Бризі” розмови точились довкола цієї події. Боцманів жарт щодо костюма став приводом для ущипливих коментарів. Надвечір у кают-компанії з’явилася “блискавка”. На карикатурі Чепіжний зображався в ролі парламентера, який вів переговори з ворожою міною. Зрозуміло, що редактором та художником стіннівки був самодіяльний гуморист Андрій Онисько.

Третій день скородимо квадрат, на дні якого має лежати есмінець. Час від часу Степовий бере аерофотознімок, кладе його поряд із картою й задля певності поглядає на будиночок тендрівського маячка, що біліє на фото літерою “Т”… Усе правильно! Проте трал “Бриза” безперешкодно пронизує глибини, лише інколи чіпляючись за предмети, що не мають до есмінця жодного стосунку.

Ну хто, скажімо, міг подумати, що “торпеда”, об котру ми тільки-но спіткнулися, виявиться кисневим балоном з маркіруванням 1939 року? Підняли знахідку на тральщик, і навіть бувалий у бувальцях Чепіжний почухав потилицю: манометр на балоні показував рівно 150 стандартних атмосфер.

— Скиньте його в море, — запропонував обережний Степовий. — А то ще бабахне…

— Ні, — рішуче взявся за вентиль Віктор. — Коли вже підняли, хоч спробуємо на смак цей довоєнний кисень.

Сашко похитав головою:

— Ой, гляди, Вікторе…

І про всяк випадок кишнув на бак усю команду.

Чепіжний, котрий був, як сам він казав, із громадянином Нептуном у найкращих стосунках і щиро вірив у своє підводне щастя, крутнув ключем заіржавілий вентиль. З отвору засичало.

— Відбій! — радісно оголосив боцман. — Небезпека минула. Кисень пішов. До того ж, братці, смачний, не гірший за сучасний.

“…Це трапилось о 13.33. За цілковитого штилю і чудового освітлення”. Саме так буде потім записано у вахтовому журналі. Бо подія була варта того, аби її занести на скрижалі історії.

З волі випадку честь першим побачити затонулий корабель, що виявився потім есмінцем “Киров”, випала на долю нашого боцмана…

Стояла страшенна спека. Розжарена палуба обпікала босі ноги, і Віктор з радістю пірнув у прохолодну воду, “Цікаво, що там ми зачепили?” — підганяла його вперед (тобто в даному разі вниз) звична для водолаза думка, Трос трала, за який тримався Чепіжний, чорною струною зникав у глибині. Шар води, що, як правило, кишів медузами, зостався вгорі, й Віктор спокійно, не боячись ужалити руку об огидні створіння, підгрібав правицею. Видимість була гарною. Тож хвилин за п’ять перед ним постало незабутнє видовище.

Трал зачепився за погнуту леєрну стойку, що належала величезному, судячи з усього, військовому судну. Власне, Віктор, котрий висів над місцем зачіпки, бачив унизу лише довге темне громаддя, обриси якого майже зливалися з чорнотою дна. Але досвід підказував — то корабель. До того ж великий.

Боцман ковзнув нижче. Зачепив рукою бороду водоростей, що звисала з… артилерійського ствола, здригнувся. Порване та погнуте залізо. Башта. Уламок щогли. І на самісінькому її вершечку — жмут скручених дротів, які замість радіохвиль та бойових позивних ловлять тепер похоронне зумрення вічної глибини.

Але досить! Стрілка манометра майже на нулі. Віктор зринає на поверхню.

— “Киров?”— стрічають його на трапі “Бриза”.

— Не знаю, суднових документів не читав, — скрушно зітхаючи, відповідає боцман. — У всякому разі судно військове.

• Предыдущая
• 9/49
• Следующая