Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Михайленко Анатолій - Страница 41
- Предыдущая
- 41/49
- Следующая
Уявивши, що відбувається над нами на поверхні, я мимоволі зіщулився й поглянув на Богумила. Іржі не відводив очей від екрана, в правому кутку якого м’яко вигиналася, плавлячись, немов свічка, залишена ним для контролю двотаврова випробувальна балка; коли годинник над екраном показав тридцяту хвилину нового Дня, від закріпленого вертикально шматка сталевої рейки залишилась невелика калюжа розплавленого металу, яка диміла й стріляла іскрами, поволі розтікаючись поміж камінням.
Датчики під Куполом фіксували зростання температури, але все було в межах норми, й коли після сходу білого сонця збігла година, Богумил дав напіввідбій. У шлюзовій залишався тепер, згідно з інструкцією, лише Максим; ми з Іржиком ішли відпочивати. Через дві години я мав заступити Максима, потім була черга Богумила. За шістдесят хвилин до заходу сонця вся ланка знову збиралася в шлюзовій у повному складі й контролювала нічне розкриття Купола.
Вже йдучи з шлюзової, Іржі покликав жестом і Петра, та він порухом голови відмовився й лишився на місці. Іржі, промовчавши, вийшов за мною. Причиняючи люк, я ще раз глянув на Петра. Він, випроставшись, сидів у кріслі й дивився на екран…
Поступово все налагодилось, усталилось, і Станція почала жити в тому ритмі, який встановлювався завжди з настанням Дня. Тепер уже було два сніданки — для зміни, що відпочивала, й для тієї, що чергувала, два обіди, дві вечері. Тепер ми бачились один з одним вже не так часто, як Вночі, й від того здавалося, що нас поменшало. Не маючи можливості збиратися в кают-компанії разом, як раніше, ми почали частіше ходити в гості один до одного, й у тому була якась принадність, як і в словах “ходити в гості”, хоча йти було всього лише два кроки — від одних дверей до інших. Присутність стороннього — а він так і лишився для нас стороннім — уже майже не відчувалася, й атмосфера на Станції стала колишньою, що насамперед радувало, звичайно ж, Богумила. Маша намагалася частіше йти зі своєї кімнати, і я зрозумів, що це для того, щоб я не застав її саму. Я зрозумів це і не наполягав, але те, що відбувалося, було до смішного безглуздим, І я навіщось чекав і сподівався, що все ще буде, як колись, хоча й здогадувався, що з нею діється…
Він так і не зійшовся ні з ким близько. Траплялося, за тиждень ніхто не чув од нього й кількох слів. Та ми звикли до цього. І навіть оцінили іншу його здатність — з’являтися там, де комусь треба було допомогти. Він наспівав завжди вчасно й, ні про що не питаючи, мовчки брався до роботи, якою б вона не була, нічим не гребуючи, наче й не мав елітарного звання пілота екстра-класу. Інколи мені здавалося, що він уміє майже все. Якби тоді ми знали про нього те, що знаємо тепер, — це не дивувало б мене. Тоді ж здатність його з’являтися в потрібну хвилину в потрібному місці багатьом, і мені теж, видавалася ледь не містичною. Мабуть, відчуття, що роками в’їдалося в його свідомість, відчуття того, що він сам-один у всьому світі, що йому ні на кого надіятись і всюди треба встигнути самому, відчуття завдяки якому він здолав те, що випало йому пережити, це відчуття ще не полишило його на Шостій. Я навіть якось подумав — хоча вже давно знав і любив Богумила, — що був би зовсім не проти, якби Петро зайняв його місце. Тепер знаю, про це тоді думав не лише я. Навіть сам Іржі. Є люди, які не намагаються будь-що сподобатись, та саме тому ти починаєш їм вірити… Він, як і раніше, тримавсь осторонь і сам близько нікого не підпускав. Ніхто з нас не знав, скільки йому років, та що більше я думав про нього, то більше мені здавалося: він у тисячу разів старший за всіх нас і в стільки ж разів мудріший…
Те, останнє, його чергування в групі Адама, почалось як завжди. Того дня я чергував на кухні. Богумил, зачинившись у себе в кімнаті, писав щоденника. Маша другу добу почувалася зле, й я звільнив її від шлюзової, запропонувавши піти замість неї. Однак перед самим світанком вона встала, поснідала й, відбиваючись жартами від Богумила, який, довідавшись про її стан, вирішив втрутитися, почала вдягати скафандр. За Машу повинен був іти я, і поки ми вдвох із Богумилом відмовляли її, повз нас до шлюзової пройшов Петро. Люк за ним зачинився, і говорити далі стало вже ні до чого. Маша враз якось зіщулилася, відступила й неспішно побрела до “зброярні”, де зберігалися скафандри. Я дивився їй услід і бачив, яка вона стала сумна й знічена, ніби змирилася з якоюсь великою, несподіваною й невідворотною бідою. Невже вона передчувала те, що мало трапитись?!..
Богумил спересердя крякнув і рушив до щитової, до екранів Я подався за ним — ті, хто не чергував у шлюзовій повинні були зустрічати світанок перед оглядовими’екранами щитової.
Коли ми ввійшли, Максим уже сидів у кріслі, а на обох екранах була знайома до найменших дрібниць картина: Телескоп під Куполом і панорама Купола з відстані кількох десятків метрів.
За п’ятнадцять хвилин до світання спрацював фотоелемент, увімкнулася сирена й пелюстки Купола прийшли в рух. Усе це було вже сотні разів і, хоча й тримало в напруженні кожного, та вже не в такому, як на початку. Пригадую, я стежив за екраном і думав, що скоро стану під душ, потім піду спати. А перед сном трохи почитаю.
Усе було як звичайно, і навіть виття сирени заспокоювало, бо свідчило: все гаразд. І раптом я швидше відчув, аніж помітив на екрані якусь невідповідність тому, що відбувалося завжди і що повинно було, мусило відбутися тепер. Потрібна була ще одна мить, аби я все зрозумів. І саме тоді рівне, звичне гудіння сирени зробилося переривчастим, і я вже знав — одночасно в усіх приміщеннях Станції спалахнули червоні, такі самі, як і тут, у щитовій, табло “Аварія”. Я перебігав поглядом з цього короткого страшного слова на екрани й назад і відчував, як загострилося раптом моє сприйняття оточуючого. Я чув, як десь коридором бігла із “зброярні” Маша, бачив, як, піднявшись у кріслі, вчепився в бильця Богумил, як перехопило подих у Максима.
На правому екрані особливо добре було видно: ролики лівої пелюстки Купола незрозуміло чому пробуксовували на місці, а права поволі рухалася, тяглася їй назустріч, та всім уже було зрозуміло, що не дотягнеться. Я ладен заприсягтися, що чув тієї хвилини, як натужно, надриваючись, гудуть чотири потужні електродвигуни, штовхаючи з усіх сил семидесятитонну, метрової товщини, пелюстку.
Потім ми побачили, як за тринадцять метрів од Купола відчинився люк аварійного тунелю і з нього вискочив він. У своєму легкому, зеленкуватому скафандрі, трохи накульгуючи (я до тієї хвилини ніколи не помічав, що він кульгає), Петро кинувся до Купола. Коли вій був уже біля самих пелюсток й, упавши на коліна, гамселив чимось по нижній монорейці, в Куполі з’явився Адам і зразу ж — Георгіос. Вони кинулися до Петра, та вмить розбіглися: на лівому екрані було добре видно, як вони гасають під Куполом, щось розшукуючи, а він усе стояв навколішки і з люттю гатив чи то по монорейці, чи то по пелюстці. Раптом у мене виникла безглузда думка: він б’є кулаком. І Адам, і Георгіос, і він мовчали, ми чули з динаміків лише їхнє уривчасте, голосне дихання. Права пелюстка вже зупинилася, між нею і лівою зяяла щілина півтора метра завширшки. Потім ми побачили, як біля нього з’явився Адам із обрізком труби, як вони вдвох намагалися тією трубою підважити пелюстку. Їм ізсередини допомагав Георгіос. Однак труба раз по раз зіскакувала, а до схід сонця лишалось обмаль часу. Тоді Адам, схопивши його за руку, почав затягати в Купол, проте Петро, незважаючи на Те, гатив і гатив по монорейці тепер уже й справді кулаком. І коли невидимий промінь зблиснув на верхівці Купола крижаним блакитним сяйвом, метушня біля лівої пелюстки враз припинилася. Ми побачили, як вони втрьох нахилилися над монорейкою, наче й не було багряної смуги, яка поволі, але невпинно сповзала по Куполу донизу, проникла вже всередину й висвітлила Телескоп — до землі їй лишалося зовсім небагато. І коли верхівка Купола вже палала яскраво-жовтим, ліва пелюстка несподівано рвонулася вперед, і в якусь невловиму мить він устиг штовхнути Адама до Георгіоса через щілину, що стрімко затягувалася. Пелюстки зіткнулися, вимкнулися сирена та аварійне табло, і в неймовірній тиші ми побачили, як освітлений сліпучо-голубим сяйвом почав поволі розповзатися на ньому його старий зелений скафандр. Це тривало цілу вічність, і цілу вічність за моєю спиною протяжно, благаючи, кричала Маша і ніхто не заспокоював її…
- Предыдущая
- 41/49
- Следующая
