Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир - Страница 34

• Предыдущая
• 34/64
• Следующая

— Не спиться, Ніно? — Голос шелеснув тихо й несподівано, тому так різко й тривожно сягнув свідомості.

Внутрішньо стрепенулася, роззираючи кімнату, — нікого.

— Юро!..

Пройшла ще одна беззвучна напружена хвилина. Потім…

— Ти чому не спиш? — Голос Юрка тепер пролунав хрипко й наче десь здалеку.

Нараз моторош, мов гіпсом, зціпила душу.

— Юро, перестань, чуєш! — прислухалася до тиші.

— Вже не перестану, — зітхнув.

Чулася у відповіді втома й усвідомлення провини.

Ні, вона мусить побачити його негайно, бо інакше не витримає. Де він може ховатися? Ліжко занизьке для того, щоб залізти під нього. Та й навіщо? Шафа відкрита, за столиком його, здається, теж… Хотіла скинути з ліжка нерухомого чорного таргана, що принишк на подушці, як раптом… ні, навіть не усвідомила — просто здогад, ледь зблиснувши, пропав миттю, бо був надто безглуздим, неймовірним. Не може бути, щоб оце чорне членистоноге створіння було… Ні, вона цього не витримає. Гидливість до тарганів вона не змогла побороти ні на біофаці, ні працюючи в радгоспі, тим більше зараз, у школі.

— Так, це я, твій чоловік. Чого ти лякаєшся?

— Ти?! Це неможливо! — але вже була певна, що це він.

В останній надії озирнулася на двері — може, зараз увійде навшпиньки знадвору, гадаючи, що вона спить.

— Ніно, — відчула лоскітливий дотик до свого мізинця.

Її наче струмом пройняло. Приглушено зойкнувши від жаху, метнулася з ліжка й кинулася на кухню. Запалила світло й довго стояла, прихилившись спиною до одвірка, й плакала, не маючи змоги зупинитись. Тепер зрозуміла все… Книжки з ентомології, які впродовж року він так часто гортав, не обмовлюючись в такі години й словом. Якось приніс півлітрового слоїка з чорними метушливими тарганами — вони на світлі неспокійно копошилися, лізли один через одного, шукаючи виходу. Вона так і не дізналася, навіщо вони йому були потрібні, та й не хотіла знати, уникала розмови про це, бо й так протягом тижня після того почуття відрази не покидало її, тільки-но чоловік торкався до неї руками.

Поволі страх починав пригасати. Взяла горня й налила собі холодного липового чаю. Пила довго, пожадливо, аж поки не відчула тремтіння в тілі від холодного питва. За хвилину її вже почала бити пропасниця, захотілося в ліжко, накритися ковдрою… Може, це просто фантастичне опівнічне видіння? А може, взагалі вона зараз прокинеться, і буде літній ранок і спокій. Він, задоволений після вчорашньої риболовлі, радісний і свіжий, теж прокинеться. “Ех, деньочок нині — красота! Правда, зайчику?..”

Відчинила двері до кімнати — ще здаля побачила нерухому цятку, яка очікувально слідкувала за її повільним наближенням, вслухалася в її непевні кроки, розглядала, ніби вгледіла вперше. Ніна добре відчула це, хоч не бачила в нього ні вух, ні очей. Хотіла вловити хоч щось знайоме в невидимому погляді, але ж у нього навіть обличчя нема. Тарган.

— Хоч би лице, Юро. Нащо ти так? — безсило опустилася на ліжко.

Закуталася ковдрою, намагаючись не зачепити його. Але тремтіння в тілі так і не змогла вгамувати. Не вірилося, що попереду тільки самотність. Самотність…

Він непомітно підповз до неї й вибрався на долоню. Світло від нічника падало прямо на руку, відтак вона здавалася хворобливо-блідою. На цьому білому живому тілі він відкидав від себе маленьку чорну тінь.

Виходить, це не сон…

Напередодні увечері прийшов з риболовлі разом з майором Стариковим. Саша, завжди такий ввічливий, подав їй букет польових квітів і поцілував руку. Юрко радів улову, мов дитина: “Ага-а! Попа-ався!” — примовляв він, перекидаючи з руки на руку здоровенну рибину. Раз по раз вона в нього випорскувала, тріпалася на підлозі кухні…

“Чи бачили ви такого? — хитала головою, звертаючись до Старикова. — А мені потім роботи з тою рибою на півдня”.

“Може, сядете з нами?” — попросив Саша, коли вже на столі були вареники з картоплею, парував чай.

“Тільки я вже вечеряла”, — присіла за столом.

“Геніальні вареники, Ніно Василівно. Такі тільки у вас”.

“Спасибі, — вона подивилася на Старикова. — Знайшли б собі вже симпатичну куховарку. Вона б вам вареники готувала щодня.

“Якщо знайду — неодмінно пришлю до вас на стажування”.

Юрко їв мовчки й пожадливо.

“Сашко, скажіть… Війни не буде?” — сама ніяково усміхнулася, що ні сіло ні впало запитала таке.

Стариков стенув плечима й замовк на хвилю, потім відказав: “Ніно Василівно, коли я скажу, що не буде, ви так-таки: й повірите, що не буде?”

Вона хотіла спитати, чому ж тоді останнім часом так багато вильотів з аеродрому. Та він уже завів мову про психонавіювання, про ворожбитів…

— Повір мені! — Голос таргана, рипучий, мов записаний на старій магнїтоплівці, повернув її до дійсності: — Ми все одно були чужими. Рано чи пізно ми мусили розійтися своїми доріжками — ти в свій світ, я у свій. Ми ніколи не говорили про це…

— Тарган! — кивнула з відрадою, струсонула рукою. Він знову опинився на подушці.

— Ти ніколи не розуміла мене! Ти ніколи не хотіла мене вислухати! — В його голосі спалахнула печаль, але вона знала, що то був його одвічний жаль до самого себе.

— А мені, знаєш, однаково. Ти сам собі вибрав, що хотів.

Їй не хотілося говорити ні про що. Досі зовні була наче злагода мїж ними. Згадала, як вперше попросив дістати довідник “Домашні шкідники”, згодом — книги з ентомології, сам почав приносити подібну літературу.

З дитинства в ньому жила невидима, але сильна істота — безпричинний страх, який мусив врешті-решт у чомусь виявити себе. І той страх, страх перед світом, прибрав собі маску таргана. Тарган починався в ньому з одної-однісінької прозорої клітини. Потім розростався, вбирав у себе всі соки, всю його силу. Тіло внутрішньо морщилося, ниділо, струпавіло, покривалося нікому не видимими болячками, і ось настав час — воно розсипалося на легкий пилок, залишився тільки тарган. Тисячі днів він почував себе переляканим членистоногим. Якби вона знала…

— Ти всі ці роки чогось боявся, — зітхнула сумно й приречено.

— Добре, що ти нічого не боїшся, — саркастичне озвався він.

— Ні, не боюся, — відчула що ось-ось знову заплаче.

— Ні мишей, ні собак, ні темряви, хіба що тарганів.

— Ти дуже нещасний Юрку. Особливо тепер. Думаєш, я не люаю, чому ти зробив це насправді? Ти сподіваєшся в такий спосіб вижити, — знову глянула на чорну малу комашину, яка ще годину тому була Юрком.

Відчула, як підступна хвиля жаху підкотилася до горла. Адже це неможливо! Не-мож-ли-во! Криваво-сліпуче жало страху проснулося десь в глибині душі й виросло, розбухло, розповзлося мільйонами корінців по всьому тілу, нещадно вбиваючи рештки спокою, що вже був повертався.

— Ти негідник, Юро! Ти боягуз! Боягуз!

— Ні, тепер я нічого не боюся. Спробуй, який твердий у мене панцир над очима. Жоден атомний гриб не обпече мене. Ми вийдемо з цього випробування переможцями, і ніхто…

— А якщо війни не буде?

— Не буде?.. Не буде… — Він замовк, на хвилину замислившись: — Та ти просто сліпа! Всі ви сліпці! Невже ніхто не бачить, як неухильно наближаєтесь до її лігва. Вона, мов вовчиця, обклала свої кордони знаками, і чим далі, тим більше їх, а ви все вперед, вперед… І ніхто вже не хоче, а може, й нездатен зійти, відсторонитися від цієї дороги, наче кролик перед гігантським удавом. Недовго нам залишилося скніти по темних шпаринах і закутках, вихоплюватися з-під сліпих підошов людей. Ми — Blattoptera — станемо скоро повними господарями всіх хатин на землі, всіх хмарочосів і храмів!

— Сліпа кажеш, може, ж сліпа. Хай це тебе не обходить…

— Але, Ніночко, зайчику, ти можеш врятуватися…

Вона зло засміялася, зрозумівши його з півслова.

— Отже, стати такою, як ти? Цього ти вже не дочекаєшся! Ти лиш поглянь на свої бридкі лапи! Ти втратив людську подобу заради того, щоб вижихи! А ось мої руки — ними я стільки переписала, перелопатила, переносила… Та й ти, згадай, які в мене руки… На, доторкнися, доторкнися до них ще раз! — взяла його пальцями й стиснула. — Які?

• Предыдущая
• 34/64
• Следующая