Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир - Страница 19

• Предыдущая
• 19/64
• Следующая

— А знаєш, Боб, здається, фортуна повернулася до нас лицем. Чи ти маєш інші міркування?

Успіхи команди були несподіваними насамперед для мене. Бо хто ж, як не я, знав, що ніяких тренерських таємниць немає. Але хотілося знати, що думає з приводу останніх подій Боб. Точніше, не що думає, а що знає.

— Думаю, що тут не обійшлося без Неша. Надто вже різко ми подерлися вгору.

— Аякже! Він же лікар. Психолог. Очевидно, його вплив на гравців дає неабиякі результати. Хлопці нарешті повірили в свої можливості.

Боб промовчав. Але, знаючи його, я зрозумів, що він зі мною не погодився. Це можна було пояснити відвертою недоброзичливістю, яка запанувала між ним і лікарем після того першого знайомства.

“…І ось ми знову бачимо “Айстру” в її кращій формі. Так, кращій. Це підтверджує ціла низка блискучих перемог. Тактична витонченість малюнка гри, ніби друге народження ветеранів команди, бурхливий натиск молоді — стиль сьогоднішньої “Айстри”…”

Дороті зазирнула у вітальню. На мерехтливому екрані бігали маленькі фігурки футболістів, і голос коментатора славив спортивні здобутки команди, за яку грав її чоловік, Пітер Хоок, і яку тренував її коханець Філіпп Мортон. Дороті знала, що саме зараз транслюється матч у Ліверпулі. Їй було самотньо і нудно. Пітер уже другий тиждень, як у від’їзді. І не те, щоб вона сумувала саме за ним, просто на душі було незатишно.

Дороті вмикала телевізор майже зразу, як прокидалася, він створював ілюзію наповненості цієї просторої квартири. Колись Дороті мріяла про дітей. Але Пітер вважав, що малечу можна завести, коли він кине грати й по-справжньому присвятить себе сім’ї. Тепер ця тема зачіпалася в розмовах все рідше. Пітер говорив, що скоро настане час прощання з футболом, і тому треба заощадити щось на подальше життя. Хоок був непоганою людиною. Дороті сприймала це розумом. Але чогось глибшого і міцнішого у неї до Пітера не було. Ніколи. Може, тому що раніше багато чуттів віддала Мортону. І відновлення зв’язку з ним наповнило ще більшою байдужістю стосунки з чоловіком. Пітер теж не скидався на закоханого юнака. Їй здавалося, що й одружився він, бажаючії хоча б у чомусь обійти Філіппа.

Вони починали грати майже одночасно, в одній команді. Філіпп був яскравішим. І щастило йому більше. У Пітера так не виходило. Доводилося брати чорновою роботою. Та Філіпп, незважаючи на очевидний успіх, зразу, тільки-но випала нагода, залишив поле. Спочатку це було незрозуміло, але потім Пітер дійшов висновку, що Філіпп виявився і завбачливішим. Повернувшись до Англії, Мортон мав неабиякий тренерський досвід, ім’я, а Пітер ще бігав за м’ячем. Тепер він це робив, виконуючи настанови Мортона-тренера.

“…На думку наставника “Айстри”, команда не вичерпала своїх можливостей, а тільки набула сталої форми. Що ж, побачимо, наскільки має рацію містер Мортон. До кінця сезону ще вісім турів. Чергову гру “Айстра” проведе наступної п’ятниці з лідером чемпіонату…”

Дороті закінчила протирати меблі й задоволено оглянула вітальню. Ці невеличкі домашні турботи наповнювали її почуттям потрібності. Тому вона не хотіла користатись послугами служниці, як більшість сімей її кола.

Дороті зателефонувала в Ліверпуль у “Морську хвилю” і попросила з’єднати з містером Хооком.

— Це я, Піт. Вітаю з перемогою! Бачила вашу гру по телевізору… Ти виглядав чудово… Ти чимось невдоволений? Щось сталося?.. Тоді мені просто здалося… Скоро повертаєшся? Не сердься, Піте, ти ж знаєш, що я слабо розуміюся на всіх цих тонкощах… Що ж, відпочивай… Не думала, що мій дзвінок буде таким невчасним… До побачення…

Дороті поклала трубку. Кілька хвилин розмірковувала над розмовою. Це стало маленькою традицією їхньої сім’ї — дзвінок Дороті після гри Пітера на виїзді. Але останнім часом їхні розмови ставали дедалі холоднішими. Дороті відчувала їхню непотрібність для Пітера, але не розуміла причини. Мабуть, він здогадується.

— Привіт, Коротунчику! — забачивши у дверях могутню постать Боба, жваво озвався товстун Стів Маккензі, власник бару “Чорний мустанг”. “Коротунчик” — черговий жарт Стіва. Він часто добирав своїм клієнтам прізвиська, які явно контрастували їхнім звичкам і зовнішності. Спочатку така фамільярність видалася відвідувачам дивною і образливою, але потім усі зрозуміли, що таки Стів непоганий чолов’яга. І вся справа в його манерах, яких він нахапався по той бік океану, де прожив 10 років, шукаючи щастя.

— Здрастуй, Худенький! — у тон барменові озвався Боб. — Не бачив Пайла?

— Ні, ще не приходив. Тобі, як завжди, “танкард”? Якщо треба щось передати — залиш…

— Ні, я зачекаю…

Боб потяг до себе високий кухоль, і Стів зразу ж тернув серветкою по сліду.

Про зустріч було домовлено заздалегідь. Пайл працював там, звідкіля довелося піти Бобу, — в бюро Мейєрса. Приятелями вони ніколи не були. Їх єднало хіба що почуття належності до однієї породи. Такі стосунки, як правило, виникають у професійних угрупованнях, членам яких доводиться ризикувати. У каскадерів, поліцейських, гангстерів.

Боб просив Пайла зібрати інформацію про лікаря Арчібальда Неша. Вичерпну. Щоб достеменно знати, що він за один. Чим дихає. І чого хоче. Бо в безкорисливість медично-спортивної практики Неша Боб вірив приблизно так, як стара повія в непорочне зачаття.

Пайл прийшов у домовлений час.

— Ну що? — нетерпляче запитав Боб.

— Цікава штучка — цей твій приятель. У його життєписі я не виявив бодай маленької плями. Сама добропорядність, — Пайл сьорбнув пива. — 3 досить заможної родини. Батько теж лікар. Має широку практику. Серед клієнтів багато відомих людей. Арчібальд одержав медичну освіту в Лідсі. Ще в університеті захопився нефармацевтичними засобами лікування. Знаєш, різні там трави, приправи, рецепти старих знахарів. Стажуватися він їздив до Австралії, мабуть, щоб запозичити медичні таємниці аборигенів. Потім недовга практика в Англії і поїздка від ЮНЕСКО до Латинської Америки. Три роки просидів у глухому бразільському штаті. Звідти перебрався до Еквадору. До Англії повернувся недавно. Жодної “компри”.

— Він що, так ніде й не практикує?

— Щоб завести власну клієнтуру, в нього було мало часу. Медичним установам своїх послуг теж не пропонував. Поки що єдине, чим він займається, — ваша команда. Клуб що, добре платить йому?

— Платить… Це — все?

— Бачу, ти чекав більшого.

— Я не вірю в безгрішність. У кожної людини є, що приховувати. В нього повинно щось бути… Чорт побери.

Крихітка Боб підвищив голос, але зразу ж схаменувся. Втім, він не привернув нічиєї уваги. Пайл допив пиво, витяг із внутрішньої кишені піджака складені вдвоє аркуші тонкого паперу.

— Хоч ти й невдоволений, але більшого немає.

“Є! — подумки заперечив Боб. — Треба тільки гарненько понишпорити. А якщо це справді безгрішність? Значить, думає її подорожче продати. Як та розважлива дівиця на виданні. Все одно без гріха не обійдеться. Що ж, доведеться самому копнути”.

• Предыдущая
• 19/64
• Следующая