Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 55

• Предыдущая
• 55/73
• Следующая

Наступного після чергування ранку Мишко повернувся на базу, коли не було ще й восьмої години і, не чекаючи напарника, пішки подався додому.

І невідь звідки прийшла до нього певність, що він бачить автобазу востаннє, що більше ніколи не заїде за цей побілений вапном паркан, не пройдеться по майданчику стоянки, з її гострим запахом бензину й тьмяно-лискучими плямами мастила.

Прийшовши додому і побачивши, що дружина покинула його, Мишко анітрохи не здивувався і з смиренною приреченістю долучив цей факт до тої низки недоладностей, котрі настійливо переслідували його останнім часом.

Спорожніла кімната була лункою, просторою і невпізнанною, аж ніби чужою. Мишко сумно споглядав темні прямокутники на стінах у тих місцях, де стояли шафа й сервант; вичовганий лінолеум, убогість якого особливо впадала в очі тепер, у порожній квартирі.

Він стояв посеред кімнати й заціпеніло, повільно переводив погляд з одного місця на інше. Уривки дивовижних, незвичних думок, образів, спогадів довільно, без будь-якої на те причини тіснились у голові. Снував у ній безладний багатоголосий гомін, як у залі для чекання залізничного вокзалу пори літніх відпусток. Мишко дивився на пофарбовані ним плінтуси, оббиті дерматином двері, стелю… Його руки пам’ятали цю роботу. А ось за цим столом він сидів, і гладенька відполірована стільниця, увібравши теплоту його тіла, мовби й сама стала живою. І все довкола було ніби продовження людського тіла, якоюсь його частиною, як, наприклад, ноги чи руки. І тут Мишко зауважив, що про все це думає в минулому часі. Він прислухався до себе й зрозумів, що в ньому народжується відчуження до всього, що його оточує; і що, поза всяким сумнівом, прив’язаний він був не до бездушних предметів, а до людей, котрі населяли й оживляли ці предмети і всю квартиру. Зникли люди, і квартира перетворилась на мертву бетонну коробку, заповнену жалюгідними рештками меблів.

Звісно, і раніше виникали у нього нетривкі думки про те, щоб усе кинути й піти геть. Одначе тоді вони ковзали по поверхні свідомості, не знаходячи глибинного відлуння в душі. Тоді Мишко знав, що не має морального права полишити сім’ю, адже дитині потрібен батько. Але тепер…

Обривалася одна по одній ниточки, котрі прив’язували його до минулого, і він навіть фізично відчув себе мовби в невагомості. Проте це відчуття минуло, натомість прийшло інше, у якому смуток перемішувався з трепетно-радісним передчуттям перемін. “Гірше не буде, отже — буде краще!” — прогарцювала хвацька думка. Мишко схвально кивнув їй услід, набрав молодецького вигляду, розправивши круглі плечі і якомога дужче втягнувши живота, і підморгнув своєму відображенню в коридорному дзеркалі. Із дзеркала глянула на нього недоладна кругла фізіономія з великими вухами, що кумедно стирчали.

Темрява за вікном, яку насилу розштовхувало оранжеве світло ліхтарів, дедалі густішала, притискалась до віконних шибок, приглушувала звуки, робили важкими повіки. Глянувши у вікно, Мишко здивовано помітив, що в роздумах минув увесь день, і що вже пізній вечір, і його огортає звичайнісінький сон. Він подався на балкон по розкладайку, яку нелегко було відшукати під покладами старих лахів. Нарешті закіптюжена й полатана споруда стояла біля вікна, а що заслати її було нічим, то Мишко ліг спати в штанях і в сорочці.

Він довго перевертався з боку на бік, скрипіла під ним розкладайка, і Мишко вслухався в багатоголосий шум вітру, що невгамовно торгав кватирку й лопотів рушником, забутим на балконній мотузці, у густий шелест листя на деревах. І чомусь спливли в пам’яті картини далекого минулого, дитинства, з того самого моменту, коли він почав усе усвідомлювати; як стоїть він на порозі старого батьківського будинку з продірявленим відерцем у руках, дивиться, як падають у нього, липнучи до стінок, крихкі сніжинки, й дивується: чому ж вони не витікають з відерця, наче вода, адже батько щойно пояснив, що вода і сніг — одне й те ж. А тоді пригадався йому зелений яскравий луг за будинком, перетворений ромашками на хитромудре мереживо, а сам він із саморобним сачком ганяється за метеликами. І від усього навколо віє радістю, теплом, духмяністю. Засинаючи, Михайло надарма пробує пригадати, чи приходила до нього коли-небудь потім така чиста, нескаламучена радість. Школа? Щось таке, напевне, було. Але вже не те… Не так… Робота? Часом бували приємні моменти. Але не більше. Перші зустрічі з Машою? Там, на Володимирській гірці. І загадковий блиск в її очах, і зачарування обличчям, яке матово сяяло, і хвилююча недомовленість…

Мишко по крихтах збирав щасливі спогади, проте всі вони, за винятком спогадів дитинства, не гріли. То, може, й не було потім щасливих хвилин, може, це був ілюзорний світ самообману? Так мандрівник, знемагаючи від спраги в пустелі, бачить те, чого бажає найбільше за все на світі, — ціле море прісної води. Мишкові стало моторошно; він спробував підвестись, однак охоплене сном тіло вже не підкорилося йому. І тут навалився на нього раптом, зім’явши свідомість, важкий сон. Мишкові здалося, що хтось силою розіп’яв його на розкладайці, ніби комаху на предметному скельці мікроскопа, і вивчає холодно й прискіпливо. І приснився йому сон, дивовижно схожий на реальність.

Снилось йому, що він, як і сьогодні, йде після чергування додому. Вийшовши з-під мосту на Великій Окружній, Мишко, як завжди, повернув праворуч на вулицю Верховинну, в кінці якої стояв біля озера його будинок. І була ця вулиця — як буває тільки уві сні — дивовижно й моторошно пустельна.

Внутрішньо здригаючись, готовий до найнеймовірнішого, Михайло зійшов з тротуару й рушив дорогою повз уламки приватного будинку з убогими рештками яблуневого саду з правого боку, повз дев’ятиповерховий жіночий гуртожиток з лівого. Уламки завмерли в мовчанні, криючи незрозумілу погрозу. Дев’ять поверхів гуртожитку мовби нависали над усім своїми крутими формами. Не дивитись, не дивитись по боках! Швидше додому! Там порятунок, там захистять рідні стіни. Мишко мимоволі прискорив ходу і тут же, розуміючи безглуздя ситуації, змусив себе поглянути, на вікна гуртожитку. Шибки різонули по очах золотистим і густо-синім зблиском. Він перевів погляд на озеро, що видніло попереду — в кінці вулиці. Гладінь води блиснула і теж ударила в очі тремтливим сріблистим вогнем. Мишко на мить зажмурився, а коли розплющив очі, відчув, що все довкола разюче змінилося. Зовні начебто лишалося таким, як і досі, але якась переміна, що її могли осягнути тільки неймовірно загострені Мишкові чуття, відбулася.

Щось неминуче мало статися, щось таке, від чого вже не можна було ні втекти, ні сховатися. Раптом Мишкові здалося, ніби хтось пильно дивиться йому в потилицю. Відчуття було таким сильним, що він не витримав і озирнувся, рвучко повернувши голову. Нікогісінько. Вулиця, як і раніше, була безлюдна. Але це не заспокоїло Мишка; навпаки, він зрозумів, що мине ще одна мить, — і він збожеволіє. Тож нехай би вже сталося найгірше, аби лиш не це чекання з його моторошною непевністю… Він зупинився і, притулившись спиною до стовбура дерева, завмер.

Зненацька просто перед ним, казна-звідки взявшись, з’явилася потворна бабця. Вона була вдягнена у звичайний для старих селянок одяг: плюшеву коротку шубу, чорну спідницю з дешевого краму і квітчасту хустку, зав’язану вузлом на голові. Вираз її обличчя і очей жахнув Михайла — вони випромінювали нестримні й геть божевільні веселощі.

Він зрозумів, що ця зустріч і є тим жахіттям, котре так пригнічувало його і завершилося незбагненно закономірно. Бабця якусь мить дивилася на Михайла безтямним і водночас всезнаючим поглядом і раптом, закотивши очі під лоба, затіпалася від несамовитого сміху. Сміх цей з такою силою вдарив по натягнутих нервах Ковальчука, що він задихнувся, а з голови до ніг прокотились одна по одній холодні й гарячі хвилі, змушуючи серце то завмирати, то лихоманково-прискорено битися. А дикі веселощі старої вибухали з новою силою, і вона, хапаючись за живіт, зігнута навпіл, не сміялася вже, а вила, раз по раз тицяючи в Михайла скарлюченим пальцем.

• Предыдущая
• 55/73
• Следующая