Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 42

• Предыдущая
• 42/73
• Следующая

— Чому б нам не завітати в цей підвальчик? — спитав Глібов. — Тут завжди свіже пиво.

Сіверському пропозиція не сподобалась. Але й лишатися самому на вулиці теж нізащо не хотілося.

Влаштувалися біля столика й роздивилися навкруги. Офіціантка вже несла їм пиво.

— Дивно все це… — Сіверський стенув плечима.

— Що?

— Та ось це… — Він непевно махнув рукою на шинквас.

— Звичайнісінька пивниця, — сказав Глібов.

— Так пізно відчинено?

— А що? На шабаш зібралися, — Глібов пирснув, але одразу схаменувся, згадавши, як злякався Сіверський того, що трапилося в майстерні.

Та Глібов знав: було запізно.

До їхнього столика сунула величезна постать. Вона пливла в клубах диму, і обличчя її в туманному світлі щомиті мінялося. Важка хода кам’яного ідола була загрозливою.

Сіверський сторопів.

Глібов спокійно чекав. Ковтнув з кухля. Подивився на Сіверського.

— Ти хто такий? — прокуреним голосом незлобливо спитав ідол.

— Прошу вас, чарівна незнайомко, — присунув до неї стілець Глібов. — Як вас звуть?

— Ольга.

Сіверський здивувався: ідол мав жіноче ім’я.

“Кому б на думку спало, що це жінка? — сам себе спитав Сіверський. І сам собі відповів: — Мені б ніколи”.

— Що ти тут робиш? — спитав Глібов ідола.

— Ну ти даєш! — зареготав ідол Ольга. — Що тут роблять? Пиво п’ють! А хочеш вина?

— Кам’яна лапа опустилася на плече Сіверського.

— Не хочу. Славко, ходімо звідси, — заскиглив Сіверський.

З вулиці долинув цокіт копит.

— Слухай, Іване, адже, якщо фіолетові коні…

Сіверський відсахнувся:

— Ти що?

— Нічого. Просто вони, мабуть, десь існують, якщо раптом ожили.

— Дурниці! — закричав Сіверський. — Не було ніяких коней!

— Були! — вигукнув Глібов.

— Отакої! — реготав ідол.

— Вони ж на картині, — белькотів Сіверський. — Намальовані!..

— А це? — Глібов махнув рукою. — Це все теж намальоване. Дивись! Он вогнище тата Карла!

Наче чорним плащем майнуло по обличчі Сіверського. Пики, що галасували, пили, реготали, лаялися, витріщали очі, кухлі з пивом, навіть клуби диму сплющувались і налипали на стіни.

— Звичайно, — Сіверський несподівано спокійно кивнув. Він упевнився, що звар’ював, і вирішив віддатися першій-ліпшій “швидкій”. — Ходімо додому, Славко.

— В тебе діти є? — спитав Глібов в ідола.

— Троє.

— А чоловік?

— Зроду не було.

Сіверський не міг зрозуміти, чого вони не йдуть звідси, чому Глібов зволікає.

Навіщо ця розмова?

“Може, привиділося?” — з надією подумав Сіверський. Він озирнувся. Ні. Сидів наче серед декорацій, що постійно змінювалися. Лиця на стінах викривлювалися, ніби дражнилися.

“Від диму”, — намагався заспокоїти себе Сіверський.

І раптом величезні фіолетові силуети промайнули у них перед очима.

— Стрибай! — гукнув Сіверський і вхопився за срібне стремено.

Яка сила шпурнула його в сідло, він не зрозумів. А коні вже мчали вулицями.

Корпус у корпус із ним скакав Глібов. Трохи позаду — чарівна амазонка з пивниці.

Місто було порожнє й темне.

Під копита коням викотився чоловічок. Розпатланий, розхристаний, він кричав у чорне провалля під’їзду:

— Ви негідниця, мадам! Негідниця!

Глібов натягнув повід:

— Тпру-у-у!

Коні зупинились. Їхні легкі, напівпрозорі силуети в нерухомості зменшились і перетворились у фіолетові калюжі на сірому снігу.

— Що трапилося? — ввічливо запитав Глібов.

— А-а! До дідька!

Чоловічок лазив по землі: шукав шапку.

— Уранці, — чоловічок знайшов шапку і насунув її на голову, — о дев’ятій нуль-нуль треба бути у генерала. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — кивнув Глібов.

— Щоб нічим не тхнуло! Прямий проділ! — Він стягнув шапчину й заходився несамовито гребтися руками на голові, намагаючись розділити коротеньке кучеряве волоссячко на проділ.

— Як вас звати? — спитав ідол.

— Рудольфом, мадам. — Чоловічок натягнув шапку і шаркнув ніжкою. — Я щойно з Парижа.

З кишені в нього щось посипалося.

— Пардон, мадам, — знову шаркнув ніжкою чоловічок, — листівки. Презент друзям на різдвяні свята.

Він зібрав листівки і сунув їх у кишеню, та вони знову віялом розсипалися по бруківці.

— Ну як Париж? — спитав Сіверський.

— Париж? Усе люкс! Париж вартий обідні!

— От би гайнути… — замріяно промимрив Сіверський. — У відрядження…

— А що, можна, — погодився Глібов.

Глібов знав, що все буде так, як він захоче.

…Копита зацокали по бруківці. Як дивно змінилося місто!.

Вулиці повужчали. Будинки повищали. Балкони зсунулися. Попливли арки, мости.

— Дивіться! — закричав Сіверський. — Нотр-Дам!

— Авжеж, — Рудольф на правах гіда їхав попереду. — Авжеж, це Нотр-Дам.

— А це?

— Площа Згоди, — гундосив Рудольф.

— Ґрати? Що це за ґрати? — Сіверський силкувався згадати, що то за ґрати, він бачив їх на десятках фотографій.

— Люксембурзький сад, — тішився своєю обізнаністю Рудольф.

— Монмартр?

Глібов байдужливо усміхався. Він знав.

— Монмартр.

— Славко, почекай, — Сіверський спішився. Переступив через фіолетову калюжу. -

Господи! Справжній Париж! Усе життя мріяв…

— Стій, Іване! Стій!

Сіверський не чув його і прожогом біг до будинку.

— Іване, схаменись!

Але Сіверський уже ткнувся лицем і руками в оксамитовий, закіптюжений камінь стіни… Будинок хитнувся.

— Що це? Полотно?!

Полотно. Будинок. Вулиця. Ліхтарі. Ажурні ґрати Люксембурзького саду. Нотр-Дам. Будинок інвалідів. Ейфелева вежа, хай їй грець! Все це було намальовано!

Місяць був звичайнісінькою діркою на полотні.

Полотно і дірка.

Сіверський лежав на бруківці і плакав: не було Парижа! Не було фіолетових коней!

Над ним голосив ідол Ольга: “Нещасний ти мій, бідолашний мій, — звідкись з’являлися слова. — Наше життя не в Парижі. Не побивайся так! Ягідко моя!”

Зморщилось гутаперчеве обличчя Рудольфа — чи плакало, чи кривлялося?

Глібов не знав, як утішити Сіверського:

— Іване! — ступив уперед. — Ти ж художник. Ти ж знаєш, що все наше життя — намальоване. Вже кимось намальоване. Дивись, — він тицьнув пальцем в ідола. — Поглянь на Ольгу.

Ідол став жінкою. Некрасивою, неохайною, товстою жінкою.

Сіверський замість відповіді гупнув лобом об асфальт.

— Ти багато разів бачив її на полотнах. А цей? — від стусана товстенький чоловічок відкотився вбік. — Ти впізнаєш його?

Сіверський ще дужче почав битися об асфальт.

— Рудольфе, — Глібов глянув на чоловічка, — ти живий?

Чоловічок скривився і прогундосив:

— Я щойно з Парижа… У мене синові шістнадцять років… Жінка… Я у відрядженнях… Париж, Рим. З жінкою зустрічаюсь тільки в аеропорту… Син студент… — По гутаперчевих щоках текли справжні сльози: — Ми всі намальовані…

Сіверський сів і звично посовався, сподіваючись відчути рідні пружини. Під ним був мокрий асфальт.

— Ми всі намальовані… всі намальовані… — повторював раз по раз.

На стоптаному снігу повільно зникали фіолетові плями.

“Щось минуло”, — подумав Сіверський.

— Щось минуло, — сказав Рудольф і зняв шапчину.

— Щось минуло, — сказала Ольга, доторкнувшись до Івана.

— Славко, — спитав Іван, — є ще на світі живі люди?

— Охо-хо! — з полегкістю зітхнув Глібов. — Ну звичайно, Іване. Дякувати богові.

— Покажи мені.

— Навіщо?

— Я… модель…

— Малюватимеш? Навіщо?

— Ну…

— Адже вони теж стануть намальованими.

— Ні!

— Так, Іване. Це неминуче.

Сіверський довго мовчав. Ольга намагалася підвести його.

Думка повільно народжувалася в голові Сіверського.

— Значить… Я малюю… І все намальоване стає мертвим.

— Так, Іване. — Глібов знав.

— Значить, я поганий художник. Я вбиваю все, що малюю!

Ніч тривала.

— Але все ж я покажу тобі живу людину.

Глібов швидко пішов уперед. За ним потяглися його супутники. Сіверський відчув холод і вітер: знялася заметіль. Зайшли в під’їзд. Піднялися на другий поверх. Двері несподівано легко відчинилися. Довгий, темний, захаращений коридор.

• Предыдущая
• 42/73
• Следующая