Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 37

• Предыдущая
• 37/73
• Следующая

Отже, якась перерва в тому гучанні була, й не лише після потрійного салюту, який не зовсім у лад зробили солдати-новобранці. Сивий знову сполошився разом із птаством і потяг за линву. Підмінили його ті-таки новобранці, похитуючи в такт виголеними, як бубон, синявими маківками, вони дзвонили дедалі голосніше, бо дзвін для такого випадку — це найпростіша і найвеличніша музика.

На ґанку священикового будинку поручик Береза, й досі в застебнутому мундирі, спершись об стіну, повільно говорив до офіцерів, що прийшли на допомогу, й до Марини, яка заплела коси віночком:

— Не думав, не гадав, бо ми з ним обидва — випускники тридцять восьмого року. Й потім разом, як брати, були в стількох боях…

Під муром рядочком лежали вбиті. Обличчя прикриті шапками й кашкетами різного крою, з орлами, оберненими до стіни. Однак Гака, першого скраю, можна було впізнати з мундира й ремінного плетеного шнурка на шиї, з якого хтось уже відчепив пістолет.

— Учора ввечері я був переконаний, що ніч мине, і в разі потреби всі стануть до оборони, — вів далі Береза, — а той ваш старший сержант заперечував, що всі — то те саме, — що ніхто, і для кожної роботи потрібно кілька справжніх фахівців. Так сказав той старший сержант, прізвища не пам’ятаю… Може, ти, Марисю, запам’ятала?

— Я не спитала, як його звати. — Дружина підтримувала його за плечі.

— Він, може, й казав мені, але я гублю слова… Лікар твердить, що це минеться…

— Я знаю того старшого сержанта. То все мої хлопці, з полкової розвідки, — заспокоїв Березу капітан. — Навіть маю до одного з них листа від матері й сестри з Радомська, знайшов у штабі після їхнього від’їзду… Але це, зрештою, вже не має значення. Йдіть відпочивайте. Було, минуло. Все в порядку. В порядку…

Біля костьольних воріт солдати підсаджували на машину полонених. Збоку стояв санітарний автомобіль з відчиненими дверцятами, а в ньому під наглядом вусатого санітара лежав на ношах Корба, обмотаний закривавленими бинтами.

Підійшов Сивий зі своєю вивіскою, підсунув дошку під ноші, а потім торкнув капрала за плече раз і вдруге. Корба розплющив очі, потемнілі від болю, потім заплющив їх знову.

— Чого ти? Ну, чого? Йди звідси… — лагідно відганяв Сивого санітар. — Дай людині спокійно померти.

Капрал Корба зачув ті слова.

— Не діждешся, — пробурмотів він.

Обернувши голову, Корба якийсь час дивився на червоний автомобіль, намальований скраю дошки, що виглядала з-під нош, навіть усміхнувся, але відразу ж спохмурнів.

— Візьми за роботу.

Він подав Сивому годинника з ланцюжком, а потім одвернувсь і втупився поглядом у той бік, де на місці стодоли диміли недотлілі балки. Посеред згарища стирчав кістяк обгорілої полуторки.

З того місця, над яким взвод салютував, уже пішли не тільки солдати та цивільні, а й найпобожніші жінки — час був ставити картоплю на обід.

Біля піщаних горбочків з однаковими хрестами, ще без табличок, лишилося всього четверо: низько похиливши голову, стояла навколішках Чорноволоса; поряд з нею так само клякнув Цабе й кулаком завбільшки, як буханець, бив себе в груди; незрушно стояв простоволосий Шеф із складеними для молитви руками, а півкроку за ним Суворий спирався на стовбур каштана.

З тіні під деревом склистим оком позирав на людей Гнідий, але серед них бракувало його хазяїна.

Могила, біля якої стояла навколішках дівчина, була вкрита гілками розквітлої черемхи. До хреста могили, де був похований Соб, колючим дротом прикрутили металевого Ісуса. На третій лежав кашкет з орлом. У четверту могилу хтось увіткнув старомодну палицю з металевою головкою.

…Пройшло військо, проїхали машини й дві польові кухні.

— Якщо хочемо до вечора дійти до мосту, то час рушати. Нашої полуторки вже немає, — нагадав Суворий.

— Хочемо, — погодився Шеф, натягаючи кашкета.

— Горбатому кінь уже не потрібний, — мовив, підводячись, Цабе.

Не дочекавшись ні схвалення, ані заперечення, він почав нав’ючувати Гнідого розбухлими рюкзаками.

— Сліпе, старе, але завжди допоможе, — промовляв Цабе й раптом почав терти очі, розмазуючи пилюку по обличчі. — З конем легше, аніж самому.

Нарешті один за одним рушили до брами: Шеф першим, а Суворий — останнім.

Коли проминали санітарну автомашину, Корба довго дивився їм услід і лише в останню мить неголосно гукнув:

— Суворий!

Сержант підійшов, повернувшись до пораненого лагіднішою щокою, й по хвилі мовчання з усмішкою запитав:

— Ну що, про фірму не забувати? Коли треба для пікніка чи для весілля?

— Ні. Фірма прогоріла. Я хотів тільки сказати: не думай, що я залишився через оту зламану свічку. Як ніхто, то ніхто, а коли всі, то всі.

— Ясно, Корбо, кожен з нас вирішував сам. Не було ніякого наказу.

— А чи пам’ятатиме тут хтось, що був Граф, був Соб?

— Та всі повинні…

— Ну, то привіт.

— Привіт.

Спорожнілою дорогою, що вела попід костьольною огорожею, вийшли в поле три солдати й кінь. Тяглися за ними короткі полудневі тіні й більше нічого, бо, оскільки Гак загинув, солдати стали вже не потрібні. Містечко хотіло думати лише про те, що буде сьогодні й завтра, і забути, що було вчора, — по можливості якнайшвидше.

Може, саме тому ніхто потім не доглядав надто старанно за тими чотирма могилками.

Найдовше зберігалася могила Графа. Не те, щоб дівчина дбала, бо вийшла заміж під наступний великдень, але з Радомська раз на рік приїжджали дві жінки — молодша й старша.

Потім уже тільки старша.

А це ось віднедавна — ніхто.

Переклад з польської.

…Казала мені бабуся, перебираючи м’якими смаглявими пальцями зелені трави:

— Стережись, дитино, нежиті, лихої людини, а більш за все — оковитої та ока лихого…

Я сидів на печі, гріючи захололі від вечірньої роси долоні і крізь дрімоту слухав бабусю. Мені подобалось дивитися, як вона, подерши на стрічки всіляке дрантя, накручувала на веретено тужаві клубки, які весело катало по світлиці розбишакувате кошеня. Потім бабуся збирала клубки у фартух, сідала біля вікна, брала великий дерев’яний крючок в руки. Цей крючок я сам їй вирізував і полірував уламком скла. Починався нескінченний біг строкатого шнура. Рядок за рядком, рядок за рядком — з’являлася нова, нарядна постілка.

У хаті стійко тримався гіркий запах череди та полину, бабуся в’язала різнотрав’я луків, верткі пальці розправляли квіти й стебла. Шелестіла її скоромовка про цілющу силу диких трав.

— Ти чаклунка, бабо?

— Та ні, дитино. Де ж тут чаклунство? Трави ми з тобою самі збирали, блекоту й німицю обминули, та й, правду кажучи, — ніякого чаклунства в блекоті та німиці нема, просто отруйне зілля. На такий випадок книжка є — от, мастак художник і нетямуща людина будь-яку траву розпізнає. А час для збирання відомий — від Ондрія Наливи до Йвана Купала. Не пригадуєш, як узимку в ополонку на санчатах влетів? Тільки й врятувала тебе, що травами. Липовим цвітом, та бузиною, кропивою, підбілом…

Але мені хочеться чогось незвичайного, і я чіпляюся до бабусі:

— Бабо, бувають чаклунки?

— Не бачила, дитино. У кіно хіба. Було таке про відьму одну. Ой, баска дівка…

— А в бога ти віриш?

— Овва, бовкнув. А нащо мені? Я ж заміж несватаною пішла, шістнадцяти років, а потім з дідом твоїм — хіба до бога було? Тут тобі громадянська. Дід твій парубків зібрав, мисливців, здебільшого з тих, що білці в око влучають, і в тайгу. А що мені було робити? Пішла з ними. Довелося травами повоювати — застуджувалися хлопці, ранили їх ворожі кулі. А ще цинга… Чи ж до бога було?

• Предыдущая
• 37/73
• Следующая