Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій - Страница 2

• Предыдущая
• 2/60
• Следующая

Суд, який розглядав позов скульптора проти митниці, виніс таку ухвалу: “Не можна вважати, що митники пошкодили скульптуру. І в такому вигляді вона теж є “Хаосом”.

Та повернімося до серйозних, соціально обумовлених мотивів злочинів проти мистецтва.

На початку шістдесятих років у центрі Амстердама побудували спеціальну споруду для колекції полотен Ван Гога. Один із нащадків художника продав урядові своєї країни зібрання з 326 картин і 700 малюнків та ескізів. У музеї були виставлені також роботи деяких послідовників і сучасників Ван Гога.

І ось через кілька років — серія нападів.

“Пошкоджений “Автопортрет у старому капелюсі”, — заявив представник дирекції, — оцінено в півтора мільйона доларів. Зараз зяють на ньому дві рани завдовжки 53 і 43 сантиметри. Іронія долі: обидва порізи на обличчі Ван Гога зроблені рукою сучасного художника”.

На допиті той молодий художник сказав, що, хоч він і сам шанувальник творчості свого визначного земляка, але хотів знищити його полотно на знак протесту: “В мене немає грошей. Мене викинули з квартири, бо я не міг за неї заплатити. Тричі відмовлялися покласти мене в психіатричну клініку. Я втратив надію на підтримку моїх художніх починань. Я втратив надію на матеріальну допомогу”.

Невдовзі ще один молодик кинувся з ножем на іншу картину Ван Гога — портрет мадам Рулін, дружини листоноші з французького міста Арль, де митець жив у 1888–1889 роках. На щастя, то була лиш одна з чотирьох копій, зроблених самим Ван Гогом. Оригінал зберігається в музеї Оттерло, за сотню кілометрів од столиці Нідерландів. Пошкоджена картина коштувала 700 тисяч доларів. Поліція заявила, що людина, яка вчинила злочин, психічно неврівноважена. Знищуючи картину, злочинець, як він потім сам пояснив, хотів “дати волю своїм сумнівам щодо суспільної справедливості”.

Іронія долі: полотна Ван Гога знищують ті, кому вій мав би бути особливо близьким. Адже видатний художник за життя зумів продати тільки одну картину й прочитати тільки одну схвальну рецензію про свою працю.

Після Ван Гога залишилося 850 картин і стільки ж малюнків. Решта — загинули.

Так от, полотна, що зосталися в паризькому готелі “Тамбурин”, одному з помешкань митця, були продані з аукціону пачками по десять у кожній по ціні від 50 сантимів до одного франка. Купували їх здебільшого як “матеріал для малювання”.

Значну кількість картин скупив перепродувач мотлоху. Частину з них він спалив, а решту возив на своєму візку, збуваючи по десять сантимів за штуку. Був тоді 1903 рік, про Ван Гога вже говорили, як про справжнього майстра.

Лікар Рей, який опікувався Ван Гогом в Арлі, впродовж одинадцяти років затуляв своїм портретом, написаним пацієнтом, дірку в курнику. Коли у 1900 році в нього купили те полотно, доктор здивувався, що воно чогось варте.

Син іншого художникового лікаря використовував портрети пензля Ван Гога як мішені для вправляння в стрільбі.

Коли помер рідний брат Ван Гога, всі картини, які залишилися у його вдови, було оцінено у дві тисячі гульденів. Вдові порадили знищити полотна чоловікового брата взагалі, бо “вони дуже огидні”.

Нині картини Ван Гога на аукціонах з’являються дуже рідко. І оцінюються в мільйони доларів.

Або згадаймо іншого французького митця-імпресіоніста Клода Моне. В молодості, як і більшість його колег, він зазнав матеріальних нестатків, картини свої продавав за безцінь. У двадцять сім років, аби якось перебути чергове голодне літо, він залишив Париж, подавшись у село неподалік Гавра, де мешкала його рідня. Там художник змалював батька і сім’ю тітки. Картина ця відома під назвою “Тераса в Сент-Адрессі”. Восени вона була продана приватній галереї Прата за чотириста франків. А рівно через століття, 1967 року, це полотно продали на аукціоні за два мільйони доларів. На той час це була третя за величиною сума, яку будь-коли платили за картину.

“Я б нізащо не хотів, аби мої картини потрапили до рук янкі, — писав художник. — Найкращі свої твори я б волів назавжди залишити в Парижі, бо там і тільки там розуміють хоч трохи, що таке добрий мистецький смак”.

Через вісімдесят років після написання цих слів найкращі роботи Клода Моне, придбані за грубі гроші, перекочували саме до США…

Трагічно самотній, майже жебрак, Рембрандт помер і був похований на кладовищі для бідняків за гроші, зібрані громадою. А через триста років його “Тітуса” — прекрасний портрет хлопчика — каліфорнійський “консервний король” Маймон купив за три мільйони доларів.

У більшості випадків невизнані сучасниками митці навіть снити не могли сумами, в які зараз оцінюють їхні твори.

Найдорожчою у світі картиною нині вважається згадана вже “Мона Ліза”: у зв’язку з виставками в Нью-Йорку та Вашінгтоні страхова комісія оцінила її в сто мільйонів доларів. Вважають, що цей портрет Леонардо да Вінчі писав з мадонни Лізи Жерардіні, дружини флорентійця ФраНческо дель Джокондо. Портрет не припав до вподоби чоловікові Лізи, отож він відмовився його викупляти. 1517 року, за два роки до смерті митця, “Джоконду” придбав тодішній король Франції, заплативши суму, яка дорівнює сучасним півмільйону доларів.

Найбільшу ж виплату за одне полотно зроблено ЗО травня 1980 року на виставці у Нью-Йорку: анонімний купець з Аргентіни віддав за картину Уїльяма Тернера, написану цим англійським пейзажистом у Венеції 1836 року, шість мільйонів доларів!

Ще один “рекорд”: картину Ван Ейна “Святий Георгій у битві з драконом”, розміром з поштову листівку, було продано на аукціоні в Лондоні за шістсот тисяч — найвищу ціну, яку досі платили за квадратний сантиметр художнього твору.

Так, товстосуми змагаються. 1983 року агентство Франс Пресе повідомило, що в Амстердамі японський скупник антикваріату заплатив за китайську вазу XIV століття 533 600 гульденів. Теж “рекорд”: за всю історію амстердамських аукціонів ще ніколи не платили стільки за виріб із порцеляни.

У квітні того ж року сталася ще одна сенсація. Всесвітньовідома картина іспанського живописця Мурільйо “Таємна вечеря”, що прикрашала експозиції таких музеїв, як паризький Лувр, мадрідський Прадо і нью-йоркський Метрополітен, була на цей раз виставлена в… торговельному залі універсального магазину “Фієста Март” американського міста Пасадена. За таку незвичайну рекламу господарям магазину довелося розщедритися на півмільйона доларів.

Колекціонування і торгівля творами мистецтва виникли у сиву давнину.

У Римській імперії колекціонування таких творів стало вважатися за вияв доброго тону. І вже тоді серед мистецьких скарбів знавці виділяли “дуже давні” і навіть “надзвичайно давні”.

Східні тирани збирали вироби, пов’язані з усілякими обрядами. Єгиптян і вавілонян до колекціонування заохочував високо розвинений культ прекрасного.

Стародавні греки складали реєстри всіх предметів, що зберігалися в храмах. І реєстри заохочували заможних людей засновувати власні зібрання. Не без їхнього впливу, скажімо, Мітрідат зібрав близько тисячі срібних і золотих посудин, майже дві тисячі оніксових кубків.

Замовляючи виконавцеві той чи інший твір, багатії, прагнучи затьмарити суперників, не скупилися на витрати. Фідій, наприклад, на виготовлення статуї Афіни Парфенонської одержав у своє розпорядження сорок чотири таланти золота (понад 1152 кілограми).

Перший аукціон, на якому розпродувались виключно мистецькі твори, відкрив 1766 року у Лондоні Джеймс Крісті (фірма ця існує й досі). “Золота епоха” в такій торгівлі розпочалася на зламі XIX–XX століть з появою великих фінансових магнатів, особливо американських, японських та арабських.

Вторгнення американців на мистецький ринок пов’язане з ім’ям фінансиста і мільйонера Джона Моргана: у 1893–1913 роках він витратив на це понад 60 мільйонів доларів, його спеціальні посланці бували на всіх відомих розпродажах. Англійський мистецтвознавець Вільямсон присвятив багато років на складання опису морганівського зібрання і підтвердження оригінальності зібраних полотен та скульптур. До речі, вже на початку 60-х років цю колекцію оцінювали у шістсот мільйонів доларів.

• Предыдущая
• 2/60
• Следующая