Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро - Страница 4
- Предыдущая
- 4/59
- Следующая
4
Вранці, тільки-но великий гарячий диск сонця зайнявся над водою, розганяючи холодну зволожену імлу над непривітними водами північної Атлантики, Гаркуша вже стояв на шлюпковій палубі. Він скучив за сонцем. Траулер ішов на південь, і сонце щоранку все вище здіймалося над хвилями, даруючи людям скупе весняне проміння.
Берег — скелястий, порізаний бухточками-шхерами, ніби малюнок у підручнику географії, чорно-білий од снігу й каміння. Прямо по курсу в територіальних водах суденце: чи то рибалки, чи прикордонники — чужі. Гаркуша збуджено вдивляється у вологий ранок: нарешті він вийшов у море, ось воно у нього перед очима, поки що похмуре й холодне, та не мине й десяти днів, як почнуться жаркі тропічні води. Він з Бородіним уперше перетне екватор. Одначе Бородін вважає себе вже старим морським вовком, бо вже плавав на каботажних рейсах.
Гаркуша згадує, як, проходячи медкомісію, зустрівся з Бородіним. Тоді й думки не мав, що опиняться на одному траулері. Там, у поліклініці, у стовпиську перед дверима одного з кабінетів, Бородін приказував, зупинивши якогось спритного й нетерплячого:
— Тихше, браток, тихше… каніфоль будеш нюхати, ясно? Здай назад…
Вакцину для чергового щеплення Гаркуші й Бородіну брали з однієї ампули, треба було заходити по двоє, одна ампула на двох, і з одного шприца, лиш голки поміняли.
А ось і він власною персоною. Обіцяв зробити екскурсію на рибофабрику.
— Ходімо, Валеро, — каже Гаркуша, й вони з Бородіним ідуть довгими порожніми коридорами повз безліч дверей.
О цій порі майже весь екіпаж траулера ще відпочиває. Не спить вахта на капітанському містку, та, звісно, вахта машинної команди: другий механік, мотористи й котельні машиністи, електрик — час од часу то один із них, то другий встромить голову у двері стернової рубки, перекинеться словом, ковтне прохолодного повітря й щезне, перебігши палубу, у нетрях машинного відділення. Звідти долинає стишений гуркіт. На фабриці порожньо, тепло, чисто і, незважаючи на те, що траулер був на ремонті, ще чутно стійкий запах риби, що встоявся тут із попереднього промислу.
Бородін розгонисто простує між вузлів, конвейєрів рибофабрики й кличе Гаркушу.
— Отут, хлопче, будеш упиратися рогом, — киває на рибоділ — довгий верстак із гладенько обструганих букових дощок червоно-рудого кольору. — Як прийдемо на місце й почнеться риба, тут буде такий пейзаж, що й мамі твоїй не снився… Груди в кишках, живіт в тавоті. Де працюєш? У тралфлоті… Чув?
— Ні, не чув.
— То почуєш.
— А ти де будеш “упиратися”? — сміється Гаркуша.
— Що я?.. Хто куди наймався.
Гаркуша знав, що теперішні його вахти — це тимчасово. На промислі, де автостернового вимкнуть, бо доведеться крутитися серед інших траулерів, це вручну робитиме штатний стерновий Валерій Бородін. А він буде, як каже Бородін, “упиратися рогом” на рибофабриці. Стерно йому доручать лише на зворотному переході, коли кінчатиметься практика і почнеться атестація. Зате коли поїде у відпустку, купить собі повну штурманську форму і кашкета з золотистим крабом і в такому вигляді вийде на вулицю рідного містечка. А потім завітає до своєї… дуже гарної знайомої і скаже, що в Ріо-де-Жанейро… Що саме?.. Що в Ріо-де-Жанейро дуже смачна кава…
5
— Ми когось обстріляли, Фредді?
— І я так думаю, Джо. То не міг бути навчальний пуск.
— Інакше б нас не пошкодили, як ти вважаєш?
— Ми випустили дві торпеди, Джо.
— Дві, Фредді.
— Після чого нас пригостили глибинними бомбами.
— Авжеж, Фредді, і один вибух зачепив нас, і ми мало не перекинулись догори черевом.
— Ти помітив, Джо, дихати стало важче?
— Душно…
— Але чому ми напали?
— Я чув переговори про якийсь вантаж у надводному транспорті. Але навіщо його було топити, скажи на милість?
— Це погано пахне, Джо.
— Скільки ми вже тут, Фредді?
— Близько тижня.
— А командир мовчить.
— От саме це мені й не подобається.
— У тебе хто на березі, Фредді?
— Дружина й син у Зеленому Каньйоні.
— Маєте будинок?
— Ще не виплачений. Що з ними буде, Джо?
— Що буде з нами, Фредді?
Підводний човен “Картель” ліг на грунт посеред океану, затиснутий, немов у лещатах, у глухій безвісті, ліг на критичній глибині, не подаючи ніяких ознак життя ось уже цілих шість днів. У тісних відсіках стояла задуха, більшість регенераторів кисню було пошкоджено глибинними бомбами. Головний механік разом із кількома помічниками й мотористами робив усе можливе, щоб підтримати їхнє функціонування, а водночас і життя тих, хто опинився замкнутий за сталевими стінами кількох відсіків. Зал машинного відділення було затоплено, помпи вийшли з ладу, і вхід до нього встигли задраїти наглухо ще на початку катастрофи.
Головмех доповідав Крейслеру: кілька непошкоджених регенераторів працюють на межі можливого і можуть вийти з ладу будь-якої миті. Ентоні мовчки вислуховував рапорт головного механіка, й щоразу кволо кивав (мовляв, усе почув і бере до уваги), і відпускав його, а головмех, неголений, у мокрій від поту сорочці на округлих плечах і опасистому животі, через кілька годин з’являвся знову.
В очах головного механіка стояв ляк, головний щоразу протирав їх ребром брудної долоні, а з надбрів’я знову струменів піт, і він квапливо зводив руки до очей. Головмех був одягнений не за формою, але Ентоні не зважав на те, він і сам сидів у тьмавому колі аварійного освітлення за своїм столом біля погаслого пульта управління в розхристаній сорочці — мовчки вислуховував і мовчки кивав, або коротко кидав:
— До апаратів… — І головний повертався до вцілілих регенераторів.
Ентоні привів сюди “Картель” після шістнадцятидобового переходу й зачаївся на грунті в точно визначеній точці. Лише після цього видобув із сейфа пакет, який вручили йому на рейді. Поклав перед собою, якусь хвилину зволікаючи. Тихо здригалася пластикова поверхня командирського столу, ще працював на холостих обертах головний двигун, у яскравому світлі настільної лампи лежав глянсувато-білий чотирикутник з грифом військово-морських сил, а всередині його — зміст таємничої операції, заради якої він, Ентоні, плуганився сюди шістнадцять діб.
І в день перед відходом, і всі шістнадцять діб підводного переходу він думав про те, чому деталі таємничої операції не були з’ясовані одразу, а мали таку інтригуючу форму. Дивувала сама розмова і обмежене коло її учасників. Ось чому тепер він з таким нетерпінням розірвав пакет.
“Командирові підводного човна “Картель” Ентоні Крейслеру. Цілком таємно.
За будь-яких умов, не розкриваючи своєї приналежності й місцеперебування, перешкодити рухові каравану суден напрямком зюйд-зюйд-ост на межі координатів зет-ікс…”
Ентоні уп’явся очима в цифри координатів, на яких зачаївся тепер підводний човен, і за мить читав далі:
“Караван складається з п’яти військових кораблів типу есмінець під різними прапорами й одного цивільного судна водотоннажністю сорок тисяч тонн. Суховантаж під прикриттям згаданих кораблів слід чекати у визначених координатах орієнтовно сьомого березня о дев’ятій тридцять.
Спосіб дії: суховантаж торпедувати”.
Караван запізнився на дві з половиною години й відхилився від курсу всього на якихось дві-три милі до сходу. Та не це стурбувало Ентоні. У потужні пристрої візуального спостереження він ще здалеку помітив: у каравані п’ять військових кораблів, чотири з яких — есмінці, а п’ятий — протичовновий найновішого зразка; вони йшли тісно, кутастим ромбом, усередині якого, мов горіхове зерно у шкаралупі, йшло цивільне судно.
Як його дістати? Часу на роздуми немає, караван ось-ось пройде мимо, а тут іще одна несподіванка: на суховантажі, який за розмірами не поступався жодному з кораблів супроводу, майоріли п’ять прапорів різних держав й один із них повторювався на одному з кораблів конвою. Такого “карнавалу” Ентоні не спостерігав за всю свою службу. За міжнародними правилами, в територіальних водах іншої держави належало піднімати, крім свого, прапор цієї країни, а тут їх було півдесятка і води нейтральні на тисячі миль довкруг.
- Предыдущая
- 4/59
- Следующая