Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович - Страница 5
- Предыдущая
- 5/50
- Следующая
Першим не витримав Спільман; вхопивши президента за барки, він ревнув у хітинове лице:
— Таппінгер, кінчайте випробовування!
І, наче на підтвердження його словам, обидві кулі, одна по одній, луснули, утворивши чотири половинки, які почали швидко згортатися. Сем кинувся до однієї з пар і встиг відрубати ротовий отвір разом із зубами. Друга половина тим часом згорнулася, і Семові довелося тікати. Перера, не очікуючи на команду Таппінгера, кинувся до другої пари і почав садити кулями в обидві половинки.
— По зубах, Джюре, по зубах! — кричав Спільман, але здоровань не чув його за тріском автомата.
Кулі зникали в живому м’ясі, не завдаючи потворі ніякої шкоди. Перера не шкодував набоїв, він затято полосував довгими чергами вздовж і впоперек. Раптом сталося несподіване: “дощовик”, у якого Перера впритул садив із автомата, крутнувся і збив здорованя з ніг.
Тієї ж миті кількатонний тягар пригнітив чоловіка до землі. Над курною рівниною пролунав крик розпачу й болю.
Президент компанії, пожбуривши ціпок, на якого досі спирався, кинувся до літака. Біологи — слідом. Дихати було важко; при самій землі стелилася важка завіса пилюки й газу, але Таппінгерові, здавалося, не потрібно було повітря: він не біг, а стрибав, як цвіркун, великими і легкими стрибками, поли його смокінга тріпотіли, мов чорні крила. Коли біологи опинились біля літака, з кабіни вже чути було його тривожний голос:
— Негайно два вертольоти з вогнеметами і гарматами! Ви чули? Негайно! Так, до вілли… — По цих словах Таппінгер вискочив із кабіни і важко обіперся об літак.
Між тим “дощовики” й далі нищили все довкола, отруюючи повітря їдким газом. Один з них був уже на узліссі сельви. Другий і третій котилися до затоки й океану. Спільман з відчаєм дивився на чорну, як після пожежі, площину. Таппінгер, глянувши в той бік, де лежав автомат, перехрестився
Вертольоти приземлилися неподалік, на злітній смузі; звихорене гвинтами повітря здійняло хмару куряви. По кількох хвилинах двоє в цивільному вже стояли перед Таппінгером.
— Ясно, пане президент, — гаркнув один із пілотів. — По розривному снаряду на потвору. Гадаю, вистачить.
— Не раджу, — втрутився Сем. — Наробите ще більшого лиха. Із кожного шматка, в якому зостануться хоч залишки ротового, отвору, виросте новий гриб.
— Тоді підсмажте вогнем, — Таппінгер нервово махнув рукою.
— Спалите сельву, — зауважив Спільман. У його холодному погляді, спрямованому на президента компанії, читалися зневага й цікавість. — Не вистачить усіх ваших мільйонів, Таппінгере, щоб відшкодувати збитки.
— Що ж робити, хлопці?! — голос керівника компанії благально затремтів.
Біологи німували. На узліссі захиталась крона і повалилося велике дерево, по хвилі ще одне, розриваючи ліанові пута, гупнуло в пилюку. Над затокою урвався чаїний лемент; зграї цих швидкокрилих птахів кружляли тепер далеко від берега, над поки ще чистою водою. Натомість плесо, вкрите шаром легкого шлаку й піни, морщилося водориями, і здавалося, що на дні точиться запекла боротьба між велетенськими доісторичними чудовиськами.
— Ходімо, — сказав Спільман колезі.
— Заждіть! Габрієлю, благаю, придумайте щось! — від лискучої хітинової маски президента компанії не лишилося й сліду, вона ніби полущилась і обсипалась, У відкривши лице пойнятої розпачем людини. — Я заплачу, я відшкодую вам усі збитки. Ось, — Таппінгер витяг із кишені чекову книжку і тремтячою рукою вивів у ній суму з п’ятьма нулями. — Тут подвійне, ні, потрійне відшкодування. Ну, прошу, вас, Габрієлю! Заради вашого свята, якого ви колись тут зазнали… Заради Марієтти!
Спільман здригнувся. Слова Таппінгера викресали спомин, який, ніби блискавка в горобину ніч, освітив усе довкола, і він на мить побачив рудоволосу дівчину серед росяної зелені, яскравий диск сонця над затокою, чистого і прохолодного, неначе щойно з ранкової купелі. Але блискавка згасла, і перед очима знову постала сіра, курна пустеля, узлісся, на якому падали дерева, багнисте плесо, затоки, в його вухах уже вкотре пролунав розпачливий крик добряги Перери.
— Не треба згадувати про те, — холодно відказав Спільман.
Він подумав, що пам’яті не зітреш і не купиш за гроші, як не купиш і звичайної порядності.
Сем узяв чек. Його вилицювате індіанське обличчя залишалося непроникним, лише в розкосих очах, як у жертовнику, палахкотів лихий вогонь жерців доби Монтесуми.
— Пішли, бо буде пізно, — мовив Сем.
Вертоліт, розганяючи гвинтами хмари газу й куряви, завис над сплюндрованим узліссям. “Дощовики” — їх уже було більше сотні — жадібно обгризали кору з повалених дерев; оббіловані стовбури скидалися на кістяки велетенських тварин. Спільман натис на гачок, куля влучила в найближчу потвору, яка жадібно ласувала молодою паростю. Жодних змін. У череві “молоха” зникали все нові кущі й деревця. Лише перегодя із вертольота помітили, що м’ясний гриб, у якого влучив Спільман, став не таким активним, здавалося, він наситився: вжеле крутився дзиґою, лише спроквола накочувався ротом на їжу. Нарешті зовсім спинився, і, нерухомий, тепер особливо нагадував справжній гриб-дощовик, тільки велетенських розмірів.
— Чим ваш колега стріляє? — поцікавився один з пілотів у Сема.
— Кулями, начиненими штамом нітрофікуючих бактерій. Потрапляючи в організм гриба, вони розкладають аміногрупу білка.
Низько над океаном, аж до білої смуги прибою на кораловому рифі, нависло руде шумовиння, що його гнав з-над материка вітер. Гвинти шматували ту суміш пилюки й газу. Клапті рудого туману затуляли ілюмінатори, і пілот змушений був знизити вертоліт аж до самої поверхні хвиль, на якій де-не-де гойдалися купи сірої піни. В прозорій океанській воді “дощовиків” не було видно, проте дно нагадувало пустелю під водою — жодної водорості, жодного живого створіння. Тільки неподалік від коралового рифу біологи уздріли багато чорних зубчастих предметів — решток ротових отворів. Над ними сновигали сірі тіні акул.
— Хоч раз прислужилися людині, розбійниці, — пробурмотів Спільман.
Повернули до затоки. Пасат устиг повимітати з материка рештки газопилових скупчень, і тепер очі сліпило призахідне сонце. Від його близького палу, здавалося, ось-ось займуться смарагдові гребені лісу. А в затоці точилася запекла боротьба. Спільман, прикрившись долонею від сонця, спостерігав, як у бурунах каламутної води, що скипали над єдиним уцілілим грибом, мелькали чорно-жовті риби.
— Тут наші кулі зайві, — мовив біолог. — Піраньї.
Вертоліт узяв напрямок на бетонну смугу; в промінні призахідного сонця вона здавалася розпеченою до червоного. Пронеслись над самітнім згорбленим Таппінгером, який стояв над урвищем біля берега. Його чорна нерухома постать скидалася на пам’ятник цвіркунові.
- Предыдущая
- 5/50
- Следующая
