Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович - Страница 20

• Предыдущая
• 20/50
• Следующая

Так виникли ще чотири отвори, які разом з першим — вершиною — тепер утворювали майже рівнобедрений трикутник. Вони не дістали води, та капітан цього, власне, і не домагався. Здавалося, зовсім спокійно застромив пальці в одну з кишеньок похідної торби і видобув звідти дюжину тонких жовтих паличок. Тут же позасовував їх у вибиті лазером дірочки. Ще з іншої кишеньки дістав тюбик і, відкрутивши ковпачок, густою рідиною навхрест сполучив усі отвори.

Вода вже сягала колін, але в’язень терпляче ждав. У руці він тримав маленьку блискучу запальничку… І тільки тоді, коли вода піднялась вище пояса, Джон Фейр натиснув кнопку запальнички й підніс вогник до точки перетину двох ліній. Затим набрав у легені повітря і пірнув під воду.

Капітан тремтів. Але тепер — від холоду… І тільки-но дістав руками країв ями, як спритно, мов кішка, викинув своє тіло на волю. Швидко скинув скафандр і побіг у напрямку до зорельота. Він біг, не розбираючи дороги, не помічаючи, як день переходить у ніч, оповиваючи сутінками горби, яруги і чагарники. Всі найважливіші центри його, всі нерви вібрували й гули від щойно пережитого, від подиху смерті. Але він живий, живий! А що було б, якби не ота свята вода? Якби не вода… Він убив би себе. Убив би!.. Бо тільки так, разом із собою, він зумів би знищити оту жовтаво-млосну безвихідь, оту нудотну каламуть. І страх… страх заплющити очі… Ні, ні! Не треба більше думати про це, не треба! З нього вже досить… Він навіть не хоче уявляти собі того, що попереду. У свідомості — тільки контроль за напрямком руху. І все.

Його корабель, його дім і храм, стояв на місці. Тільки наглухо зачинений, ще темніший від нічного неба. Він; був у жалобі. Не жарт: самого господаря поховав… А той господар узяв та й вернувся до рідного порога… Он сидить дожидається, коли домівку відчинять!.. Капітан обіймав свого друга-велета і тихо плакав…

Так він стояв довго-довго. Потім прихилився до дюз і поринув у глибокий сон без сновидінь.

Хороший хлопець капітан. Хороший. Та тільки чому ось він… він, тренований майже на всіх диявольських каруселях, раптом сіпнувся? І затремтів дрібно-дрібно? Чому потемніли й так хижо звузились його очі?.. Еге, та то відчинився його дім. І вийшли з нього двоє — господиня та її лукавий гість. Убивця господаря. Ідуть кудись… Дуже згорьована вдова — гість її під руку тримає. Щоб не впала!.. “А що ж то вони робитимуть? — дивується господар. — Ага, квіти обоє збирають. Йому на могилу…” І стукнув капітан своєю зброєю по машині — звів голову гість. Ще раз ударив — той рушив до корабля: що там? І раптом спинився. Зблід. То сам господар вийшов йому назустріч. Воскреслий! Тільки дивний якийсь! Глянула й собі господиня і теж заклякла на місці: і падати не падає, і до чоловіка свого не біжить.

— Ну, Ентоні! Кажи останнє бажання! — підняв зброю капітан.

Мовчить Ентоні. На його обличчі — маска якогось містичного і водночас тваринного жаху.

Мовчить і капітан, повільно опускає руку., Переводить погляд на дружину, ледь чутно каже:

— Це твій останній рейс, Маргарет. Віднині ти теж пасажир… Живий баласт.

— Ти втрачаєш міру, Андріане…: — тихо мовив Михайло.

Андріан похнюпився, хотів відповісти щось зухвале, принаймні колюче, але не промовив ні слова. Останніми тижнями щось мучило його, повсякчас виводило з рівноваги. Але він не міг збагнути, що ж його непокоїть. Скора весна? Парубоцька самотність? Робочі клопоти? Хіба це все для нього ще не звичнб? Вже звик. Ба, навіть полюбив свій холостяцький світ, виповнений значимими біологічними проблемами, експериментами, нечастими розвагами і постійним очікуванням чогось великого, якогось осяяння. Звикнув і полюбив тією байдужою, упокореною любов’ю, яка нічого не вимагає і сама нічого не дає.

— Тебе завжди треба стримувати, — вів далі Михайло. Його вилицювате обличчя виповнилось якимось тамованим жалем, співчуттям, а очі примружились у вимушеній посмішці. -Ти часто забуваєш, що живеш не серед гомункулюсів. Ми — люди, Андріане. І хоч природа для свого розвитку, як ти кажеш, і не потребує письмових наказів та збірників законів, але ж… Але наші людські неписані закони теж мають силу…

Андріан торкнув правицею підборіддя, потім навіщось дістав з кишені гребінець і зачесався, його руки шукали собі заняття, наче він хвилювався. Але чого б то? Прийшов до давнього товариша погомоніти про свою роботу.

— Що з тобою, Андріане?

— Ти просто давно мене не бачив.

— У тебе щось трапилось?

— Нічого… — сказав, а сам подумав: “Може, і трапилось, тільки я сам не знав, що ж саме”.

Андріан дістав сигарету, довго розминав її пальцями, нарешті клацнув запальничкою.

— Ти говорив про мою допомогу… — мовив Михайло. — Я ще не зрозумів, чим саме зможу бути тобі корисним… Врешті, я — чистий математик… Але, може, ти хочеш звернутися до послуг’мого “Ворожбита”?

— Так, я думав про це, Михайле…

— То давай відразу й поїдемо.

В цей час двері до кімнати прочинились, і на порозі з’явилася Валентина — в рожевому байовому халаті, розхристаному на грудях, у волохатих домашніх капцях на босу ногу, заспана, дивилась якось недоброзичливо. Андріан винувато відвів погляд і про всяк випадок квапливо загасив сигарету у великій попільничці, зробленій із розпиляного авіаційного поршня. Але промовила Валентина на диво лагідно:

— Розшумілися, академіки.

Відчувши помітний притиск на слові “академіки”, Михайло сердито запитав:

— Діти заснули?

— З вами поспиш…

— Ми зараз підемо.

— Це ж куди серед ночі? — дружина здивовано звела брови.

— До “Ворожбита”.

— До ранку не доживете?

— Ні, Валю… Не доживемо.

— Сміття винеси, — сказала дружина і позіхнула.

— Вже виніс. З роботи прийшов і виніс.

— Навіжені… Привезеш із центру лоток яєць, бо в нашому гастрономі вже другий день чомусь немає.

— Добре… Якщо не забуду…

— Не забудеш. “Ворожбит” нагадає.

Вона підійшла до телефону і набрала номер:

— Алло, Воржику! Михайло зараз їде до тебе… Ні, не сам… Андріан… Так… Можливо… Не знаю… Нагадай, будь ласка, Михайлові, щоб купив яєць у центрі, як повертатиметься додому. Спасибі. Що? А-а, зараз даю… Михайле, він хоче з тобою поговорити. — Передала трубку і знову позіхнула.

— Привіт, Ворожбите, — мовив Михайло і потім довго слухав, притуливши трубку до вуха, невдоволено кривився. — Ворожбите, ти ж мене знаєш… Це просто випадковість… Так. Я неодмінно подзвонив би сам… Так. І запитав би тебе, чи зможеш попрацювати з нами цієї ночі. Я розумію, що ти дуже втомився… Так… Саме так… Не гнівайся, це сталось випадково… Просто дружина не знала, що я ще не дзвонив тобі. Так. Вона… Так. Спасибі… То до тебе можна зараз приїхати? Спасибі…

Михайло поклав трубку, похмуро дивився на дружину, але нічого не сказав.

Таксі зупинилося опівночі перед брамою інституту. Водій доволі підозріло поглянув ще раз на своїх пасажирів, а особливо на великий чорний портфель, з яким Михайло не розлучався, взявши гроші за проїзд, увімкнув світло в салоні й уважно роздивився три карбованці, нарешті поклав папірець до кишені, якийсь час зосереджено вдивлявся у дві постаті, що простували від машини у світлі кволого нічного ліхтаря, немов запам’ятовував прикмети своїх пасажирів. Ще б пак, один із них в дорозі запально шепотів про якусь алель, що її конче треба розірвати чи знищити (говорилося пошепки, було важко почути дослівно), про якусь кислоту і, врешті, про великий успіх, якого може вистачити на все життя. Він гмукнув, увімкнув швидкість і рушив з місця.

На прохідній довго не могли розбудити вахтера. Михайло дзвонив раз, і вдруге, і втретє. Нарешті прибіг молоденький міліціонер з пістолетом у руці, злякано вдивлявся через товсті скляні двері, нічого не розуміючи. Але все ж упізнав Михайла, його постать відразу набрала професійної поважності. Він неквапливо запхнув пістолет до кобури, відчинив двері.

• Предыдущая
• 20/50
• Следующая