На траверсі Бета Ліри - Михановский Владимир Наумович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/24
• Следующая

— Що за дурниця? — бурмотів штурман, протираючи очі.

Пляма на стіні не щезла.

Зіскочивши з гамака, Валентин ступив до стіни. Увімкнути світло він забув. Від незрозумілого хвилювання йому перехопило подих. Штурман обережно доторкнувся до плями і скрикнув, одсмикнувши руку: світло на стіні лилося з якогось наросту.

Валентин кинувся до дверей, потім передумав і ввімкнув світло. Спалахнули люмінесцентні панелі, і зразу стало видно як удень. Валентин уважно оглянув стіну. Пляма зникла. Він ретельно обстежив кожен сантиметр стіни, але нічого не виявив: стіна була чиста.

“Чи не примарилось мені?” — подумав він.

Штурман вимкнув світло. І знову на стіні з’явилася пляма. Тоді, помітивши місце і ввімкнувши світло, він став обмацувати стіну. Нарешті наткнувся на нарост, що точно повторював малюнок пластика стіни.

“Мабуть, здулася стіна внаслідок деформації. Але звідки світіння”? — не розумів штурман.

Нарост виявився пругким. Валентинові здалося, що він зменшується під рукою, ніби розповзаючись по стіні. Схопивши зі столу скальпель (штурман підчищав ним креслення), він почав обережно зішкрібати нарост. Через кілька хвилин у нього в руці лежала безформна грудка кольору слонової кістки — як і колір стін каюти. Але тут на очах грудка почала темніти, наливаючись звідкілясь із прозорої глибини темною фіолетовою рідиною.

“Що як вона радіоактивна?” — обпалила думка. Кинувши грудку на стіл, Валентин підніс до неї кишеньковий лічильник Гейгера. Але чутливий лічильник мовчав: радіоактивності не було. Полегшено зітхнувши, штурман сховав лічильник у нагрудну кишеню.

Втома безслідно зникла, штурман відчував тепер незрозуміле збудження. Він сів за стіл і заходився уважно розглядати грудку. З пругкої фіолетової гуми вона перетворилася тепер у ромбоподібний кристал, що мерехтів синім вогнем. Штурман крутив його в руках, розглядав на світло, торкався жалом скальпеля. Але гостра сталь не залишала на твердій поверхні кристала жодної подряпини.

Захоплений, забувши про все на світі, з розколошканим чубом і палаючими очима, Валентин скидався на людину, яка перша висадилась на Марсі і жадібно розглядала всі дивовижі, що їх щедро розсипав на шляху відважних космос.

Зиркнувши на годинник, Валентин жахнувся. Минуло шість годин, відколи він сів за стіл з цією штуковиною.

В бездонній глибині кристала йому ввижалися мінливі, дивовижні картини, він розрізняв якісь пульсуючі жилки і кольорові цятки, сфери, що переливалися всіма кольорами райдуги, і якісь рухливі фігурки…

За п’ятнадцять хвилин він має бути в штурманській рубці, скоординувати показання приладів і потім доповісти капітанові, як триває політ.

Валентин взяв із настінної висувної шухляди чисту носову хусточку і загорнув у неї кристал, потім сховав свою знахідку в найдальший куток шухляди і знову засунув її.

В чутливій тиші пролунав мелодійний гонг, закликаючи всіх, хто вільний од роботи, на зарядку. На “Ізольді” наставав “світанок”.

Після звичної доповіді капітанові — доповідали раз на дві доби — Валентин бігцем повернувся до своєї каюти.

Я здибався з ним біля центральної рубки. Штурман буквально налетів на мене і, хутко вибачившись, помчав далі.

— Чекай-но, — зупинив я його. — Ти вільний?

— Ти вільний? — мов луна повторив Валентин.

Мабуть, на моєму обличчі було написано таке здивування, що штурман опам’ятався.

— Не спав цілу ніч, — винувато посміхнувся він. — бачиш, навіть обмовлятись почав.

— Що ж таке?

— А-а, дрібниці.

— Може, цікавий мікрофільм?

— Щось схоже.

— А що зараз робитимеш?

— Піду досипати.

— Шкода, — сказав я, — в сферозалі йтиме “Волзька пісня”, ми б разом… Ну, що поробиш. Бажаю гарних снів. Тільки обіду не проспи! — крикнув я навздогін.

Валентин був чудовий хлопець, але з дивиною. То раптом він починав страшенно ніяковіти, губився й червонів за кожну дрібницю, то несподівано — щоправда, це траплялося рідко — ставав холодним і відлюдькуватим, уникав мене. Проте я відчував, що він дуже прив’язаний до мене, як і я до нього. “Талант і дивацтво — нерозлучні”, — часто згадував я чиїсь слова. А Валентин був талановитий. Він захоплювався і фізикою, і радіоастрономією, і навіть вірші писав, щоправда, про них знав тільки я.

“Мабуть, натхнення найшло”, — вирішив я, неквапно прямуючи до сферозалу.

Ввійшовши в каюту, Валентин кинувся до ящика на стіні. Висунути його і засунути руку всередину — на це треба було кілька секунд. Але штурмана чекало розчарування: кристал зник! Хусточка була, як і раніше, згорнута. Валентин перерив усе в ящику. На підлогу полетіли шкарпетки, носовики, лупа в черепаховій оправі, збірник мікрофільмів, диктофон, кілька пошарпаних записних книжок…

Кристала не було.

Валентин поставив ящик на стіл і задумався. Його почала мучити совість.

“Я порушив четверту заповідь космонавта, — подумав він, — про все підозріле доповідати капітанові”.

Голова після безсонної ночі була важка, але — дивно! — Валентин відчув, що до нього повертається уже знайомий стан нервового збудження. Хлопець не думав тепер, звідки міг узятися на кораблі цей чудовий кристал, і як пояснити його загадкові властивості. Штурманові хотілося тільки одного: знайти кристал і дивитися в нього, дивитися весь час! Кристал мав якусь привабливу силу, наче наркотик.

Раптом Валентин здригнувся, йому здалося, що дно ящика, викладене сріблястим пластиком, набуло незвичайного зеленкуватого відтінку. Штурман поторкав дно скальпелем. Так і є! Кристал розтікся по дну ящика, набувши кольору і форми дна.

Напівпрозора пластинка — Валентин витяг її з ящика і поклав на стіл — здавалась живою. Вона повільно ворушилася, по світлій поверхні пробігали хвилі. Коли Валентин виймав пластинку, йому здавалося, що вона значно поважчала.

Зненацька пластинка, вигинаючись, підповзла до тонкої платинової авторучки, що лежала на столі. Почувся тріск, спалахнула легка біла хмаринка, і авторучка зникла.

Що це? Вибух? Але Валентин не відчув ані найменшого струсу повітря. Стіл на місці спалаху теж був неушкоджений.

Валентин боязко помацав пластинку, що почала стягатися в грудку. Температура грудки, як і вчора, була невисока. “Градусів тридцять”, — визначив Валентин. Вибух при температурі, нижчій ніж температура людського тіла?! Штурман знав про вибухи наднових зірок, коли температура сягає кількох десятків мільйонів градусів. Але холодний вибух? Про таке він щось не чув.

Тим часом грудка швидко набирала форми ромбічного кристала. Грані його ставали рівнішими, глибина наливалася синявою.

Валентин відчував себе ніби паралізованим. Коли б аварійний виклик — він не міг би й рукою ворухнути. Тільки очі його жили, вбираючи те незвичайне, що відбувалося всередині кристала. Там жив за своїми особливими законами чужий світ, різко своєрідний і навдивовижу привабливий. Як він вміщався в такому малому об’ємі?

“У маленьку щілину можна побачити величезний зал, — майнуло в голові у Валентина. — Хтозна, може, цей кристал — щілина в якийсь невідомий світ? А що це за світ?”

Вогняні спіралі прокреслювали простір. Блакитні кулі повільно рухались, описуючи еліптичні траєкторії. Час од часу деякі з них лускали, утворюючи сліпучі маленькі сонця.

— Дивно, — прошепотів Валентин пошерхлими губами.

Йому почулася ледь вловима музика. А може, це кров шумить у вухах? Незрозуміло…

Блакитні кулі, вишикувавшись ланцюжком, попливли кудись углиб. Вони повільно зменшувались і поступово згасали, як вогні океанського лайнера, що віддаляється од порту. На місці зниклих куль лишився тільки мерехтливий простір, нічим не заповнений. Але ось у центрі його виникла яскріюча оранжева пляма. Швидко збільшуючись, вона утворила прозору півсферу. Під оболонкою півсфери ворушилися тисячі живих істот, що формою скидалися на коми. Потім оболонка розтала і коми заповнили весь простір. Вони перекидались, оберталися, ганялись одна за одною. Але незабаром їхні рухи набули певного порядку. Звідкись з’явилися диски мідного кольору, що теж оберталися. Зливаючись один з одним, вони утворювали надзвичайно складні споруди.

• Предыдущая
• 2/24
• Следующая