Весна-красна - Вишня Остап - Страница 20

• Предыдущая
• 20/26
• Следующая

Батько зразу ж вирішили їм одписати, щоб до нас вони погостити приїхали з города, бо дядько наш, Кіндратів батько, й мати Кіндрата Макаровича повмирали, і наша рідня була їм, виходить, найріднішою.

Одне тільки дуже батька нашого та й усіх нас засмутило, це те, що Кіндя в листі прописали, що вони вже змінили своє прізвище «Салло», — хоч із двома «ли», — на інше, ніби видатніше, на «Пілящаговський»!!!

Тепер уже йому, мовляв, слід писати так: «Кіндратові Макаровичу Пілящаговському».

Батько з цього приводу похитали сумно головою, а бабуся заплакали:

— Таке прізвище, як Сало, на отаке проміняв!

Батько махнули рукою:

— Не плачте, мамо! Кіндя ж критик та ще й театральний! Може ж, йому нове прізвище більше до вподоби! Хай приїздить! Як-не-як — рідний небіж!

От цього літа й приїхали до нас у гості наш двоюрідний брат, Кіндрат Макарович, бувший Сало, а тепер Пілящаговський…

Дебелий, уже в літах, видно, що живе справно…

Ми всі до нього:

— Розкажіть, мовляв, як воно там у вас, у столиці!

— Я, — він каже, — фахівець по театрах, по драматургії…

— Ну, як, — ми до нього, — там у вас із п'єсами? Чи йде «Суєта» або «Хазяїн» Карпенка-Карого?

— Ідуть, аякже ж! — одказують Кіндя. — Ще б пак не йшли, коли вони всі списки з Шекспіра чи з Шіллера! Звичайно, йтимуть…

Батько якось так сірпонулися, а бабуся куделю сіпонули, бо саме пряли…

— І «Запорожець за Дунаєм» іде?

— І «Запорожець», — кажуть, ковтаючи колгоспну ковбасу, Кіндрат Макарович, — іде! Моцартова ж музика!

Ганнуся, комсомолка, племінниця моя, зіскочила з лави і якось так ніби аж вітром промчалась у другу хату…

Принишкли всі…

Помовчавши, батько суворо якось так запитав:

— А нові п'єси які єсть? Чували ми про «В степах України». Чи йдуть, чи не йдуть вони на театрі?

Кіндя презирливо махнув рукою:

— Хіба то п'єси?! Все штампи! Ні характерів, ні типів! Он закордонні…

Батько різко рвонулися з лави.

А бабуся підбігли до батька, обняли його й держать.

— Чого ви, мамо? — тріпонувся батько.

А бабуся зніяковілись і щось таке проговорили, що ми аж не допойняли:

— Та я, синку, того… як пак його… віника ніяк не знайду…

Кіндрат Макарович Пілящаговський (колишній Сало) в цей момент голосно проковтнули шматок ковбаси. Нашої, колгоспної… І взялися за сало. Колгоспне сало, на одне «ли»…

У кожної людини єсть приятелі…

Єсть вони і в мене, і у вас.

Це не так уже й важливо, хоч і приємно, а важливо те, що серед приятелів, і в усіх, і в мене, дедалі більшає фізкультурників.

Не помічали?

А ви придивіться.

Я теж раніше цього не помічав, а тепер придивився, — нене моя! — там футболіст, там штангіст, там стрибун, там снайпер, там спринтер, там стайєр…

Серед молоді — наших синів, дочок, зятів, онуків, — то це не дивно.

Ні, самі ваші приятелі, — літненькі, сказать, уже люди, — і ті зафізкультурили.

Не подумайте, прошу вас, що я хочу з когось покепкувати, — ні.

Навпаки, я з того дуже радуюсь, бо я гадав, що сам-один я тільки такий, що о 7 годині вранці пританцьовую перед репродуктором.

— Раз-два-три. Раз-два-три.

Раніше, щоправда, посемейство, перевертаючись в цей час на другий бік, сердито мимрило:

— І чого б ото я так телесувався? Хоч не гупай!

А тепер уже мовчить: звикло.

Та й сам я посмілішав після того, як колись зайшов до кума раненько дуже (діло було). І побачив таку картину: перед репродуктором стоїть кумова мама (сімдесят три їй), підібгала спідничинку на манір трусиків, держиться за стільця і підскакує:

— Раз-два-три. Раз-два-три.

А мене не бачить: захопилася.

— Драстуйте, — кажу.

А вона: «Ой!» — і за шафу…

— Нема, — питаю, — Івана Петровича?

Мовчить…

— Драстуйте, — я ще раз, — Івана Петровича нема?

— У командировці, — відповідає з-за шафи бабуся. — А я богу молилася.

— Перебив я вам. Ну, — кажу, — дострибуйте молитву, а то інструктор по фізмолитві вже закінчує. Я теж щоранку так, як і ви, фізмолюся. Р-руку, товаришу.

І мені якось аж легше зробилося.

«Ну, коли кумова мама, — думаю собі, — ранками фізкультурить, то мені й «бог приказав».

І посемейство тепер уже, дивись, коли-не-коли і собі пострибує перед репродуктором.

А он у Луки Хомича, — так там навіть мало до трагедії не дійшло.

Дід у нього пішов якось подивитись на наших силачів: гирьовиків, штангістів і т. ін.

А сам дід (йому тепер вісімдесят п'ять) колись на селі найздоровішим парубком був. Чи, бува, на кулачках, чи там підлізти під бугая й підняти його на собі, — то було дідові раз плюнуть: бугай, було, стогне та реве, а дід тільки підсміюється. Здорово сильний був колись дід.

От і пішов, значить, дід подивитися на наших майстрів спорту — силачів.

Подивився дід, як вони там двопудові гирі, ніби м'ячі, піднімають, як вони штангу штовхають, і аж затремтів. Забрало діда.

Прийшов додому, пообідав та й каже:

— Щоб я, — каже, — Куценка не перетой?

І швиденько кудись пішов.

На «Куди ви, діду?» — тільки рукою махнув. Коли ось так за годину хтось сильно стукає в двері…

Одчинили і… отетеріли.

Ведуть діда під руки, дід блідий і головою мотає.

Всі до нього:

— Дідусю! Що з вами?

А він якось так гірко посміхнувся і махнув рукою:

— Не той, — зітхнув, — не взяло… Важка… Рейка…

Що ж виявилось?

Дід ото по обіді пішов, а на вулиці рейки лежали, трамвайні… Дід походив, подивився і… рвонув рейку… Щоб як Куценко…

Привели діда, поклали… Заспокоївся, перестав стогнати…

— Ну, як вам, дідусю, полегшало? — питають…

Дід подивився на всіх, посміхнувся:

— Бугая ж колись носив, — промовив. — А то якась рейка… штанга…

І сльоза йому покотилась по щоці і з лівого вуса капнула.

Не за своє діло дід, виходить, узявся.

До чого це ми все говоримо?

Запальна штука — спорт.

Вона захоплює і малого, і старого, і немічного.

І коли тепер у нас спорт організовано, піднесено на нечувану височінь, цілком зрозуміло, що в кожній сім'ї — чи стрибун, чи бігун, чи штангіст, чи воротар, чи крайній правий, чи крайній лівий.

Спортові надано громадсько-державних організаційних форм, спорт розвивається на наукових підставах, — і цілком зрозуміло, що на нашій Радянській Батьківщині спорт тепер — всенародне явище.

Колишні кулачки одійшли в минуле.

Бугаї стоять по державних і колгоспних коровниках і стоять зовсім не для того, щоб підлазили під них і на своїх плечах піднімали їх наші силачі… Хоч би всі силачі були такі, як чудесний дід Луки Хомича.

Футбол…

Та бачили ж ви, — не могли не бачити! — і по містах, і по селах на кожному більш-менш вільному майданчику метушаться хлоп'ята, — гонять м'яча.

Як тільки повискакували із школи, зразу ж із сумочок, портфелів і картузів будуються «ворота» і моментально починається перший «тайм».

Ви ніколи не зупинялись, щоб подивитись та послухати, що робиться на тому майданчику?

Хлопчакам по 8-9-10 літ, а з яким запалом і як серйозно вони забивають м'яча!..

М'ячишко маленький, з чорної гуми: ну, де ж таки їм дістати справжнього футбольного м'яча?

А ви подивіться он на того «воротаря»!

Він не з кісток та м'яса, — він увесь із самого напруження… Він стрибає, падає, перекидається, кидається на м'яча яструбом, він «приймає» м'яча скажено, люто!

Одне йому заважає: штанчата — вони спадають, бо ґудзики від штанів поодскакували в перші дві хвилини першого «тайму». Він закрутив штанчата цуркою, цурка вискакує, а тут якраз прорвався лівий напівсередній і вже б'є по воротах снайперським… Жах! Що йому робити? Він кидає штанчата, тигровим «броском» кидається й «бере» снайперського.

• Предыдущая
• 20/26
• Следующая