Дзвін сонця - Казанцев Александр Петрович - Страница 9

• Предыдущая
• 9/46
• Следующая

Його превелебність кардинал Рішельє думав так само, турбуючись, аби все це не вплинуло на його високий авторитет.

Раптом обох їх виручив єпископ, котрий схопився з крісла, простяг до неба руки і вигукнув:

— Диво! Диво господнє! Тільки з волі бога людина здатна пройти крізь кам’яну стіну!

Оговтавшись і вдавши, що нічого особливого не сталося, що все це він передбачав, Рішельє порадив абатові в майбутньому вибирати вправніших мулярів і звернувся до Сірано із запитаннями спершу латинською, а потім грецькою мовами.

Савіньєн жваво відповідав кардиналові:

— Після Сократа, прозваного Оводом, який не дає спокою совісті людей, наирозсудливішими філософами, ваша превелебність, вважаю, були Демокріт і Піррон. Одначе їхній здоровий глузд безпомічний проти ваших богословів, озброєних енциклопедичним зведенням відповідей на всі питання, складеним Фомою Аквінським і Альбертом Великим.

— О, абате, ваш учень начитаний і має чудову вимову, — підсумував кардинал Рішельє, давши зрозуміти, що випускний акт завершено.

Індіанець Кетсаль-Августин нічого не збагнув із того, що прозвучало латиною, проте твердо знав: Савіньєн — нащадок синів Сонця.

Знатні гості, як і “неосвічений дикун”, також нічого не зрозуміли, окрім того, що зчинився скандал і що Сірано де Бержерака даремно випустили з колежу.

Абат Гранже жорстоко покарав мулярів за недбалу роботу, змусивши їх безплатно розібрати зруйновану комірчину.

Тібр химерною звивистою смугою розділяв Вічне місто на дві частини. З одного боку на узгір’ї Монте-Ватікано височіли фортечні стіни центру церковної влади католицизму. Од важких воріт вели бруківки до перекинутих на той берег мостів.

Із заґратованого віконця темниці, що стіною спадала до річки, неможливо розгледіти стражів біля ватіканських воріт — найманців у строкатих костюмах, як і в багатьох королівських дворах Європи, швейцарців та граубюнденців,[7] до кого в’язень свого часу звертався рядками сонета:

Народ бідує, а тиран не гребує,

За кров — вам золото, та честь мала.

Копнешся в совісті — вона брудна.

Вдалині за мостами виднівся акведук, під яким хвилями злітали арки древнього римського водопроводу, скопійованого римлянами з відкритих річок. І піднялося кам’яне русло водяного потоку високо над землею; не враховано було, що вода, як давно відали підкорені Римом народи, може текти і підземними трубами, піднімаючись до рівня водоймища, яке живить водогін. Освічені люди давньої імперії, виявляється, не знали закону сполучених посудин. Обивателі тих часів користувалися отворами в ложі акведука, щоб за солідну плату одержати живильні струмини.

Там, біля мостів і акведука, поблизу фортечних стін і на шляхах, у будинках, у лісах, у горах вирував під сонцем світ людей з їхніми пристрастями і надіями, горем і щастям. Хоч переважна більшість не знемагала в казематах, однак нещадно експлуатувалася, жила в неймовірних злиднях, непосильно працювала. Зате менша частина купалася в розкошах, пишно гуляла.

Та, як вважав в’язень, усі вони жили, й заради них заглиблювався в науки, розмірковуючи про краще життя і справжню свободу для всіх.

Він мав вражаючу зовнішність і внутрішню силу. За похмурістю обличчя легко вгадувалася його пильна увага. Пишне, з помітною сивиною волосся “мефістофельським” ріжком спадало на чоло мислителя, збільшене двома високими залисинами. Гострий і пронизливий погляд з-під темних, різко окреслених брів свідчив про допитливий розум. Прямий ніс облямовували дві глибокі складки, вертикальними рубцями знегод і волі відтіняючи тверді лінії губ. Голене енергійне підборіддя ховалося за білим коміром грубого чернечого одягу.

Майже за тридцять літ, проведених у цьому одязі, здавалося б, можна звикнути до в’язничних стін, забути про сонце, зірки, тривожний світ, що вирував за ґратами. Та не такий був в’язень!

Силоміць вирваний з оточення людей, він серцем і душею лишився з ними, переносив їх у створений своєю уявою світ справедливості і загального щастя. Невідступно студіюючи в неволі науки, писав у темниці трактати, гнівно засуджуючи сильних світу цього. Врешті-решт зацікавив ними і отців-тюремників, і отців церкви, котрі просто дивувалися з його прагнення допомагати стражденним і пригнобленим.

Та коли справа стосувалася зірок, інтерес до праць в’язня множився. Йому навіть дозволяли вночі виходити на в’язничне подвір’я, аби спостерігати за зірками, бо ніхто так, як він, не вмів читати по них людські долі, пізнавши таємниці руху небесних світил.

І ув’язнений дивився на зірки, подумки малюючи народжені давніми вигадками сузір’я і вивчаючи планети, що петлеподібно рухалися небозводом. Особливу ж радість переживав, спостерігаючи за кольорами світанку, коли сходило сонце, вогонь якого він відчував у собі і хотів передати людям.

Але разом зі сходом сонця зачинялися й двері його темниці.

Перед тим, як у глухій камері почати свої труди, він поринав у важкий сон. З нещадною ясністю сновидіння відтворювали минуле, те, що він волів забути, адже жив цдя майбутнього. Часто бачив себе і п’ятнадцятилітнім Джованні Домініком, котрого батько готував для юридичної кар’єри, мріючи відправити до свого родича в Неаполь.

Неймовірно розлютився батько, дізнавшись про намір непокірного сина постригтися в ченці. Спершу він спаленів на лиці, а потім почав несамовито кричати. Та Джованні був несхитний. Однак ні батько, ні звинувачений ним у згубному впливі на сина його перший учитель-домініканець, отець Антоніо, не здогадувалися, що вело юнака.

І під прохолодним склепінням монастиря сам ігумен, котрий стриг його в ченці, не підозрював, чого Джованні в чернецтві назвав себе Томмазо, чого пішов зі світу суєти.

Відповіддю на це були видіння в’язня не про своє теперішнє життя, а про події, що сталися в іншій країні з іншою людиною, чиє імя він узяв разом зі смолоскипом, мовби запаленим від Сонця, щоб освітлювати ним шлях народам.

Уві сні в’язень до болю в тілі відчував, що не Томас Мор, а він, Томмазо, стає на ешафот і, приязно всміхаючись, звертається до ката із сокирою, якою той за мить відсіче йому голову:

— Добродію, а погода нині чудова! Правда ж?

Так ішов із життя Томас Мор, друг Еразма Роттердамського, автор безсмертної і в наш час книги “Утопія” — про “місце, якого немає на Землі”, де живуть люди, що відмовилися од головного зла — приватної власності, влади грошей і нерівноправності.

І все ж Томаса Мора, цього світоча мислячих людей прийдешніх поколінь, визнали святим не за наполегливу боротьбу проти всіх форм насильницької смерті, починаючи з війн і закінчуючи стратами, не за те, що недавній перший міністр англійського королівства сміливо повстав проти власного короля Генріха VIII і розбійницької політики “обгороджування” з пограбуванням селян. А за те, що відмовився присягнути цьому королеві, як главі проголошеної англіканської церкви, котра відмежувалася од католицької. Та цей крок був лише краплею, що переповнила гірку чашу протесту несхитного філософа проти абсолютизму й грубої сваволі.

 В’язень прокидався спітнілий, немов саме його щойно катували на очах натовпу, що жадібно ревів від подібних видовищ.

Але були й інші сни, які відтворювали минуле життя Кампанелли. Ув’язнений розум, не одержуючи нових вражень, невблаганно повертав події, що відбулися десятиріччя тому.

• Предыдущая
• 9/46
• Следующая