Дзвін сонця - Казанцев Александр Петрович - Страница 39

• Предыдущая
• 39/46
• Следующая

— Зате по нас не стріляють із бійниць.

— А ви й радієте? Мені б оце хоч одну гармату!

— Вони й так нікуди не дінуться, ваша світлість. Візьмемо голими руками. Захочуть їсти й пити, ось тоді ми їх нагодуємо й напоїмо.

Капітан розреготався.

— Жартівник ви, лейтенанте! Волієте напоїти гарячою смолою замість вина?

— Аж ніяк, ваша світлість! Його превелебність неодмінно забажає “порозмовляти” з ними.

— Спершу я це зроблю. І не знаю, що лишиться кардиналові.

Лейтенант ураз спалахнув, підхопився:

— Ваша світлість, вважайте, що я не чув ваших слів!

— Гаразд, — примирливо пхикнув капітан. — Накажіть доставити сюди вина і розкинути для нас намет. Облога!

Солдати розпалили багаття, почали готувати страви.

Нарешті з’явився священик, за ним селяни несли вино у повнобоких глечиках. Молодого служителя церкви з молитовником одразу покликали до намету. Хоч він і був протестантом, але сміливо й незалежно стояв перед французькими офіцерами.

— От що, ваше преподобіє, чи як вас там, — граф навіть не запропонував йому сісти. — Ми не маємо часу тут ждати, поки в башті єретики з голоду витягнуть ноги. Бачите, солдати розклали багаття. Вам це ні про що не говорить?

— Ні, ваша світлість. Очевидно, гаряча їжа поживніша за сухарі.

— А ви помізкуйте. Я недарма згадав про єретиків, вогнище, а ви — про їжу. Хіба цього навчали вас у семінарії?

— Ваша світлість, мене вчили боятися бога.

— А чорта?

— Боронь мене всевишній, — злякано прошепотів священик.

— То скажіть, чого заслуговують єретики за законами католицької церкви?

— У мене ж протестантська парафія.

— Кого ти привів? — невдоволено спитав капітан граубюнденця. — Гадаєш, нам мало єретиків, що засіли в башті?

— Дозвольте, ваша світлість, звернутися до втікачів з проповіддю. Може, їхні серця й вуха ще не скам’яніли.

— Вогнем треба, святенький отче! Вогнем перевірити!

— Вогнем? — жахнувся священик.

— Я наказав доставити вас, аби по всій формі влаштувати аутодафе. Ми з лейтенантом так вирішили.

— Ваша світлість. Я не втручаюся в священнодійства католицької церкви і шаную її, але ми знаходимося в країні, яка не воює за віру. У нашому кантоні не пам’ятають аутодафе.

— Лейтенанте, гоніть у шию цього лжесвятошу, поки я дужче не розлютився. Хай солдати знайдуть справжнього католицького священика. Не якогось там кюре, а абата з монастиря, де йому добряче надокучило. Аутодафе! Як належить! І нам не обійтися без святих отців!

Низько кланяючись, протестантський священик вийшов з намету. Він, мов природжений скелелаз, пішов стрімчастою стежкою.

А з табору, що розкинувся довкола башти, посланець поскакав по абата.

Через круглий отвір унизу башти Сірано втягнув знесиленого Тристана, за наказом якого щільно закрив люк. Потім допоміг космічному пришельцю вибратися вгору крутою гвинтовою драбиною.

На останньому східці Тристан торкнувся рукою поруччя, і м’яке, лагідне світло залило невелику овальну кімнатку, в якій вони опинилися. На стіні були широкі вікна, крізь які ще хвилину тому не проникало сюди сонячне проміння. Тепер Сірано міг спостерігати, як на галявині метушилися солдати. Із стволів їхніх мушкетів випурхували хмаринки диму, але пострілів не було чути.

— Бережись, Тристане! Лягаймо на підлогу, щоб кулі не дістали!

— Це не вікна, брате, це… як тобі сказати, щось схоже на дзеркала, де ти бачиш не справжні предмети, а їх відображення. Пізніше поясню. Зажди, — Лоремітт важко дихав, — я проковтну цілющу крупинку, бо почуваюся, мов Сократ після випитої чаші цикути.

— Що з тобою, вчителю? — Сірано вперше назвав так Тристана.

Той сумно всміхнувся:

— Нічого не вдієш, стомлене серце… А схопило воно мене ще тоді, коли я попрощався в темниці з Сократом. Адже за тодішніми порядками він мав випити чашу отрути і помирати в присутності близьких під наглядом ката. Осушивши її, засуджений мав ходити біля ложа, аби швидше подіяла трутизна. Спершу в нього зомліли ноги. Тоді він ліг — параліч доходив уже до грудей… Та отрута вразила не лише віддане людям серце, вона торкнулася й мого. Бачиш, ось іще один доказ, що твій і Сократа Демоній зовсім не безсмертний.

— Але ж ти продемонстрував таку силу і витривалість, коли ми видиралися на скелю!

— На жаль, переоцінивши себе… Та інакше б ми не врятувалися…

— Ти вважаєш, ми пересидимо в цій башті? Навіщо тут так багато годинників зі стрілками? Схожу колекцію я бачив тільки в палаці Рішельє.

Тристан проковтнув крупинку, і йому трохи полегшало. Рівнішим і спокійнішим голосом він пояснив:

— Це не годинники, друже, а механічні очі й вуха, що дають знати, як працюють пристрої зоряного корабля. На ньому я недавно прибув із Солярії.

— Це корабель? — здивувався Сірано. — Він схожий скоріше на гармату.

— Схожість є. Віддача пострілів штовхає корабель, змушуючи піднятися з землі. На значній висоті нижня частина відвалюється, а верхня, “стріляючи” полум’ям, але не викидаючи ядер, набирає розгону. Подолавши земне тяжіння, корабель остаточно звільняється від “гарматного обладнання” і спрямовує політ у потрібному напрямі до зірок.

— Простіше зрозуміти, як піднімається твій корабель, аніж те, для чого ці вікна-дзеркала, що, певно, не виходять назовні.

— Крізь такі дзеркала солярії спостерігають усе, що відбувається на величезних відстанях або колись було записане на особливих стрічках, як, скажімо, земляни фіксують у книжках свої думки. Ти міг би сам у цьому переконатися, якби зараз згодився разом зі мною відбути на Солярію.

— Куди? На Солярію? — з жахом перепитав Сірано. — Через зоряні безодні, що з’їдають тисячоліття?

— Так, на твою прабатьківщину, до мого покинутого дому, де ти побачиш не тільки далекоглядні дзеркала, а й книги, що говорять.[17] Їх можна чіпляти, як сережки в вуха, і за уявним наказом слухати розділ, що тебе цікавить.

— Нащо мені це? Я люблю Францію з її красою і потворністю, величчю і підлотою. Тим паче, в твоїй присутності поклявся служити Добру, викорінюючи Зло, від якого так страждають люди. А ти схиляєш мене порушити клятву.

— Заспокойся. Давай краще перекусимо після стомливої скачки. Як бачиш на екранах, так назвемо ці вікна, солдати обложили башту, розраховуючи, що голод і спрага змусять нас здатися. Але вони помиляються. Ми могли б тут прожити три-чотири роки. Запасів харчів маємо вдосталь. Ніяка облога стільки не триватиме. Гвардійці підуть, думаючи, що ми загинули. Та чи не краще нам з користю провести цей час?

— Що ти маєш на увазі?

— Відвідати Солярію. У нас там два Місяці. Ти побачиш не лише екранні вікна, а й те, як можуть жити люди, на відміну од землян, не ворогуючи.

Сірано уважно стежив за екраном: привезли священика з молитовником у руках, і той зник за м’якою запоною намету.

— Учителю мій, — він обернувся до Лоремітта, — не розумію тебе. Що я побачу на Солярії? Суспільний устрій, який передбачив наш філософ Кампанелла? Світ, де, можливо, все навпаки?

— Саме так! Але це треба побачити на власні очі, бо словами я не передам, хоч би як того хотів. Ти ж повернешся на Землю збагачений знаннями і продовжиш “Місію Розуму і Серця” на своїй рідній планеті, допоможеш їй наздогнати за розвитком Солярію.

— Ти вважаєш мене безнадійним учнем, який не засвоїв такої науки?

— Чому? Просто я хочу перенести тебе в світ знань, мудрості. Для майбутнього!

— Що-о?..

— Ти ж сам був Демонієм Сократа і скоротав тисячоліття, переміщуючись у просторі з граничною швидкістю. Як я можу полетіти з тобою навіть на казкову Солярію, побачити там “золотий вік” і повернутися на Землю через дві тисячі років, коли тут люди подолають свої помилки, збудують собі вікна-дзеркала, книги, що шепочуть, головне — відмовляться од гноблення, несправедливості і зла. Земляни дивитимуться на мене, як на звіроподібного предка, нашпигованого чужим розумом.

• Предыдущая
• 39/46
• Следующая