Дзвін сонця - Казанцев Александр Петрович - Страница 20

• Предыдущая
• 20/46
• Следующая

— Із Франції? І ви здолали такий шлях на оцій бідолашній конячині?

— На жаль, я не мав змоги міняти коней, як це роблять звичайні гінці. У мене доручення особисте.

— Ми домовимося з вами про це, синьйоре. Я проведу вас у папські хороми за умови, якщо ви навчите мене свого прийому обеззброювати противника.

— Залюбки, друже! — згодився прибулець. — Де ми почнемо урок фехтування?

— У дворі, за фортечною стіною, синьйоре, якщо вам не важко.

— Часу в мене обмаль, пане офіцер.

— Я постараюсь бути старанним учнем.

Стражі-граубюнденці здивовано спостерігали, як офіцер провів прибулого, котрий не передав йому гаманця з грішми. Обидва пройшли через прочинені ворота і одразу ж вихопили шпаги.

Граубюнденці, вільні од караулу, збіглися подивитись на дуель.

Та дуелі не відбулося: француз умить обеззброїв офіцера.

Затим почалося скрупульозне навчання. Офіцер гримнув на своїх підлеглих, щоб і духу їхнього тут не було. Він не збирався ділитися секретом, яким хотів оволодіти.

Офіцер виявився тямущим. Втім, вибити шпагу із залізної руки свого вчителя він не зміг. Та, підкликавши до себе солдата, хутко обеззброїв його.

Учитель похвалив свого учня і дав йому ще кілька слушних порад, після чого вони піднялися до ватіканського палацу.

— Мене звати Вільгельмом Бернардом. Поки що я служу папі, щоб одержати спадщину. Володітиму позиковою конторою. Якщо вам знадобиться певна сума, радий буду прислужитися.

— Дякую вам, синьйоре лейтенант. Я дуже бідний, щоб віддавати борги, і надто гордий, щоб позичати без віддавання.

— А хіба кардинал Рішельє мало вам платить?

— Мені він зовсім не платить, дорогий Бернарде, хоч я і виконую його доручення як гвардієць роти гасконців пана де Карбон де Кастель-Жалу, куди зобов’язаний повернутися після виконання цього наказу кардинала. Не одержував я ще солдатської платні.

— Зверніть увагу, дорогий гвардійцю, на цю мозаїку чудового майстра, якому не випадково доручили прикрасити палац. Його ім’я Мікеланджело. Кажуть, веселий був чоловік і разом з тим незлагідний. Різні в людей бувають характери, чи не так? От я відразу побачив у вас людину достойну, як тільки ви вибили шпаги в трьох солдатів. І подумав: з вами вигідно мати справу…

— Де я можу вручити його святості папі Урбану VIII послання кардинала Рішельє?

— Кардинал — висока фігура у Франції. Святий престол недосяжний, дорогий гвардійцю. Я проведу вас до його превелебності, такого ж, як і Рішельє, монсеньйора кардинала Антоніо Спадавеллі, котрий перебуває на службі в Урбана УІІІ.

— Але я мушу передати послання в руки самого папи.

— Сподіваюся, вам не дали послання до самого господа бога? Повірте, я знаю, що роблю, коли веду вас до монсеньйора Спадавеллі.

Кімната, в яку вони зайшли, була тісна і скромна убранням порівняно з тими багатими залами, що їх вони проминули.

— Монсеньйоре, — звернувся швейцарець до згорбленого старого. — 3 листом до його святості прибув гонець від кардинала Рішельє.

— Он як? — здивувався Спадавеллі. — Давайте. Як вас звати?

— Сірано де Бержерак, ваша превелебність. Але послання я маю передати з рук у руки його святості.

— Ви викликаєте в мене повагу і довіру, синьйоре Сірано де Бержерак. Хочу, щоб і ви відповіли мені тим самим. Зміст листа кардинала Рішельє негайно буде доведено до відома папи Урбана VIII.

— Я вірю вам, ваша превелебність, — латиною сказав Сірано, передаючи пакет, скріплений печаткою Рішельє.

Кардинал Спадавеллі розпечатав його, пробіг очима і не міг приховати свого хвилювання.

— Даруйте мені, сину мій, — звернувся він теж латиною до Сірано, — але зміст цього листа так стосується і мене особисто, що я не можу не висловити вам щирої подяки. Одначе я побоююся за вашу безпеку. На жаль, у Папській області надзвичайно багато іспанських військ, а Франція вступила у війну на боці держав, які ворогують з Іспанією і Габсбургами.

— Тому, хто зацікавиться мною, доведеться спробувати моєї шпаги! — запально вигукнув Сірано.

— Ні, сину мій, — перейшов на французьку мову кардинал, — для вашої ж безпеки я попрошу вас передати свою шпагу оцьому славному офіцерові, який доставить вас, як затриманого папською охороною, до будинку французького посланника пана Ноаля. Ждіть мене там. — І до офіцера: — Вам зрозуміле завдання, лейтенанте Бернард?

— Так, монсеньйоре! — відчеканив швейцарець. — Доставлю обережно, жоден іспанець не здогадається.

— Повірте, ваша превелебність, — знову перейшов на латину Сірано, — це зовсім не схоже на мене, але я довіряюсь вам.

— Це не лишиться без відповіді, — відповів кардинал, жестом руки відпускаючи обох.

— Давайте вашу шпагу, дорогий де Бержерак, — мовив лейтенант. — Нехай вона буде запорукою нашої дружби.

За кілька хвилин вони вже їхали на конях у супроводі ескорту ватіканських стражників.

— А знаєте, Сірано, я вирішив більше не служити тут із двох причин, — раптом зізнався Бернард.

— Чому?

— Через спадщину, про що я говорив, та сонет “Швейцарцям і граубюнденцям”, написаний якимось в’язнем і доставлений охоронцем із нашого кантону. З вашого дозволу я прочитаю:

Не тільки Альпи вас піднесли в небо,

Якщо людина вільність там знайшла.

В тій стороні ніколи не була -

Тоді війни чужої їй не треба.

Народ бідує, і тиран не гребує,

За кров вам золото, а честь мала.

Копнешся в совісті — вона брудна.

Облиште торг, подумайте про себе!

Не краще вам, домігшися свобод,

Звільнити дома від панів народ?

Хрести мальтійські вас не ждуть на чужині.

Зруйнуйте той насильницький оплот,

Тих, хто на труд ваш роззявляє рот,

В пороках, розкоші пов’яз, як у багні.

— Хто той в’язень?

— Чи то Канапеллі, чи то Кампанелла…

Сірано мимохіть пришпорив коня.

— За такі сонети запроторили ченця в темницю на довічне ув’язнення. А він звертається до нашої совісті. Принаймні мене роз’ятрив. До того ж цей в’язень складає гороскопи. Я попросив гороскоп на свого сина Анрі. Виявляється, він стане військовим, дослужить до генерала і славно загине в бою.

— Я б не одважився замовляти свій гороскоп, — сказав Сірано, — бо переконаний: він не передбачить мого майбутнього. Я вільнодумець навіть у марновірстві.

Вони щасливо доїхали до резиденції французького посланника Ноаля. Сірано одержав назад шпагу і зайшов у дім.

Посланник Ноаль, тонкий дипломат, своїм виглядом нагадував маркіза з фарфорової вази королівського палацу, в перуці і мереживах, з витонченими манерами. Дізнавшись, що перед ним гонець самого кардинала Рішельє, почав розсипатися перед ним бісером, запропонував попоїсти і відпочити з дороги.

Сірано їв із завидним апетитом, потурбувався й про те, щоб слуги не забули про його коня. Та від постелі відмовився, сподіваючись, що кардинал Спадавеллі виконає обіцянку і скоро буде тут.

І знову з важких, відчинених граубюнденцями воріт виїхала карета на великих колесах, і знову натовп вірян стояв на узбіччі дороги, пожадливо підбираючи дзвінкі символи кардинальської щедрості. Карета з’їхала з мосту і потарабанила вздовж Тібру, до стін в’язниці.

Вершника вперед не висилали, тому біля воріт сталася заминка, поки сам метушливий і підлесливий начальник в’язниці синьйор Парца не вибіг навстріч. Він не знав, як висловити свою повагу до наближеної особи його святості папи Урбана VIII.

Тюремні ворота розчинилися, карета вкотилася у двір, і з неї, обережно ступаючи на спущену ізсередини підніжку, видибав старий кардинал. В’язничний священик, спотикаючись, біг назустріч монсеньйору, а той, спираючись на патерицю, у супроводі напівзігнутого в поклоні синьйора Парца йшов уже знайомою дорогою до камери довічного в’язня.

Забряжчали ключі, рипнули двері.

Ошелешений синьйор Парца, діставши папір папського двору, швидко пішов, а кардинал переступив поріг напівтемного каземату.

• Предыдущая
• 20/46
• Следующая