Ночівля в карбоні - Савченко Віктор Васильович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/29
• Следующая

Вертольоти приземлилися неподалік, на злітній смузі; звихорене гвинтами повітря здійняло хмару куряви. По кількох хвилинах двоє в цивільному стояли перед Таппінгером, і він пояснював їм ситуацію.

— Все зрозуміло, пане президент, — гаркнув один із пілотів. — По розривному снаряду на чудовисько. Гадаю, вистачить.

— Не раджу, — втрутився Сем. — Наробите ще більшого лиха. Із кожного шматка, в якому зостануться хоч залишки ротового отвору, виросте новий гриб.

— Тоді підсмажте вогнем, — Таппінгер показав рукою в бік сельви, де на узліссі серед дерев валили в небо два темні дими.

— Спалите ліс, — зауважив Спільман. В його холодному погляді, спрямованому на президента компанії, читалися зневага й цікавість. — Не вистачить усіх ваших мільйонів, Таппінгере, щоб відшкодувати збитки.

І сталося диво. Вираз незворушності на коричневому обличчі Мартеля Таппінгера швидко зазнав змін, здавалося, тріскається хітин. Дрібні “шпарини” з’явилися спочатку з куточків рота, потім під маленькими блискучими очима, в чорних зіницях яких засвітилася запопадливість, і нарешті нерухомі досі губи розтягнулися у винуватій посмішці, від чого у президента ворухнулись вуха. Чорний смокінг, біла сорочка, добре закіптюжена, і краватка-метелик видалися Спільманові театральним реквізитом, який іще зовсім недавно він бачив на видатному акторові, що блискуче грав роль володаря, президента крупної скотопромислової компанії, і в який убрався зараз театральний сторож.

— Що ж робити, хлопці? — голос керівника компанії тремтів.

Біологи німували. На узліссі захиталась крона, і повалилося велике дерево, по хвилі ще одне, розриваючи ліанові пута, гупнулося в пилюку. Над затокою урвався чаїний лемент; зграї цих швидкокрилих птахів кружляли тепер далеко від берега, над поки ще чистою водою. Натомість плесо, вкрите шаром легкого шлаку й піни, морщилося водовертями і здавалося, що на дні точиться запекла боротьба між велетенськими доісторичними чудовиськами.

— Пішли, — сказав Спільман колезі.

— Заждіть! Габрієлю, благаю, придумайте щось! — від лискучої хітинової маски не залишилося й сліду, вона ніби полущилась і обсипалась, відкривши лице пойнятої розпачем людини. — Я заплачу, я відшкодую вам усі збитки. Ось, — Таппінгер витяг із кишені чекову книжку і легкою рукою вивів у ній суму з п’ятьма нулями. — Тут подвійне, ні, потрійне відшкодування. Ну, будь ласка, Габрієлю! Заради вашого свята, якого ви колись тут зазнали… Заради Марієтти!

Спільман здригнувся. Слова Таппінгера викресали спомин, який, ніби блискавка в горобину ніч, освітив усе довкола, і він на мить побачив рудоволосу дівчину серед росяної зелені, яскравий диск сонця над затокою, чистого і прохолодного, неначе щойно з ранкової купелі. Та блискавка на мить згасла, і перед очима знову постала сіра, курна пустиня, узлісся, на якому продовжували валитися дерева, багнисте плесо затоки, в його вухах уже вкотре лунав розпачливий крик добряги Перери.

— Не нагадуйте про те, — холодно відказав Спільман. Він подумав, що пам’яті не зітреш і не купиш за гроші, як і не купиш звичайної порядності.

Сем прийняв чек. Його вилицювате індіанське обличчя залишалося непроникним, лише в розкосих очах, як у жертовнику, палахкотів дикий вогонь жерців доби Монтесуми.

— Пішли, бо буде пізно, — мовив Сем.

…Вертоліт, розганяючи гвинтами хмари газу й куряви, завис над сплюндрованим узліссям, що згори скидалося на дивний город, на якому росли рухливі гарбузи. “Дощовики” — їх уже було більше сотні — жадібно обгризали кору з повалених дерев; оббіловані стовбури нагадували кістки велетенських тварин. Спільман натис на курок, куля влучила в найвищу потвору, яка жадібно ласувала молодою паростю. Жодних змін. У череві “молоха” зникали все нові кущі й деревця. Лише перегодя із вертольота помітили, що м’ясний гриб, у якого влучив Спільман, став не таким активним, здавалося, наситився; він уже не крутився дзигою, лише спроквола накочувався ротом на їжу. Тоді й зовсім спинився, і в нерухомості нагадував справжній гриб-дощовик, тільки велетенських розмірів.

— Чим ваш колега стріляє? — поцікавився пілот у Сема, котрий сидів поруч.

— Кулями, начиненими штамом нітрофікуючих бактерій. Потрапляючи в організм гриба, вони розкладають аміногрупу білка.

Низько над океаном, аж до білої смуги прибою на кораловому рифі, нависло руде шумовиння, що його гнав з-над материка вітер. Гвинти шматували ту суміш пилюки й газу. Клапті рудого туману затуляли ілюмінатори, і пілот змушений був знизити вертоліт аж до самої поверхні хвиль, на якій де-не-де гойдалися купи сірої піни. В прозорій океанській воді “дощовиків” не було видно, проте дно нагадувало пустелю під водою — жодної водорості, жодної істоти. Тільки неподалік від коралового рифу біологи уздріли багато чорних зубчастих предметів — решток ротових отворів. Над ними сновигали сірі тіні акул.

— Хоч раз прислужилися людині, розбійниці, — пробурмотів Спільман.

Повернули до затоки. Пасат устиг повимітати з материка рештки газопилових скупчень, і тепер сліпило очі призахідне сонце. Від його близького палу, здавалося, ось-ось займуться смарагдові гребені лісу. А в затоці точилася запекла боротьба. Спільман, прикрившись долонею від сонця, спостерігав, як у бурунах каламутної води, що скипали над єдиним уцілілим грибом, мелькали чорно-жовті риби. Тих риб прямо кишіло довкола.

— Тут наші кулі зайві, — мовив Спільман. — Піраньї.

Вертоліт узяв напрям на бетонну смугу, в промінні призахідного сонця вона здавалася розпеченою до червоного. Пронеслись над самітнім згорбленим Таппінгером, який стояв над урвищем біля берега. Його чорна нерухома постать нагадувала пам’ятник цвіркунові.

З пожовклого фото самовпевнено дивився чоловік років двадцяти восьми, в гестапівській формі. Рудольф закрив долонею форму. Тепер йому здавалося, що дивиться в люстро. Вони з чоловіком схожі, як два рисових зернятка. Мати казала, що він не повернувся з війни. Багато батьків не повернулося з війни… Рудольф боявся прибрати долоню з форми. Дивно: одне лице, тільки на фотокартці воно мужніше, ні, зліше. Мабуть, через очі — сірі, аж безбарвні. “Хіба ти теж був із тими?” Не хочеться вірити, що Франц, його батько, міг чинити злочин. Ні, його примусили. Тоді всіх примушували…

Кроки в коридорі. Рудольф закрив шухляду. Йому здалося, що Франц в останню мить посміхнувся. То була прикра посмішка: мовляв, батька рідного цураєшся… Не цурайся, я за себе вже відповів. “Так, я не відповідатиму за тебе. Але ж пам’ять… Вона втисне мене в цю гестапівську оболонку, і я буду тобою. Треба ж таке, щоб саме твій син став поновлювачем пам’яті, замість того щоб бути її гробарем”.

Стулки дверей м’яко ковзнули в стіну.

— Ходімо… — почулося з коридора. — Шеф уже повернувся.

В дверях стояв Арсен. Рудольф повів відсутнім поглядом по його гандрабастій статурі.

— Ходімо, бо й цього разу проґавимо.

У Арсена смагляве обличчя. Під крутим чолом глибокі чорні очі. Рудольф підвівся; він побачив, що його колега тримає якийсь журнал.

Професор Кіпер сидів біля письмового столу, на якому, крім гори паперу та книжок, стояв кінопроектор, націлений об’єктивом у стіну. Професор міг переглядати звіти, не підводячись із високого крісла, яке нагадувало трон.

— Буна дзіо! — привітались вони, наблизившись до столу.

Професор кивнув, від чого копиця шпакуватого волосся розпушилася, стала ще більшою.

— Сідайте. Що нового?

— Ви ще не передумали, шефе? — запитав Арсен.

— Ні.

— Чому?

— Не бажаю ризикувати.

— Ви нічим не ризикуєте, шефе. Такі досліди вже ставилися багато разів. Жодного нещасного випадку…

— І все ж не можу дозволити вам ці досліди. Я відповідаю за ваше життя не тільки перед вашими батьками та своєю совістю, але й перед вашими державами. — Він говорив не поспішаючи, вагомо, ніби складальник у друкарні — “набирав” кожне слово.

• Предыдущая
• 13/29
• Следующая