Сріблясте марево - Стась Анатолій Олексійович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/51
• Следующая

— Ви відступаєте, як боягуз, у передостанню мить, за п’ять кроків до фінішу. Будьте ж ученим і залиштеся ним ще на півтора-два місяці, а потім можете відцуратися від усього, якщо у вас дівочі нерви, і котіться під три чорти!

Тронковський здивовано звів брови.

— Даремно гніваєтесь, професоре. Кожен із нас не брав один перед одним жодних зобов’язань. Мої погляди на речі ви тепер добре знаєте. Однак для вас це не завада приймати власні рішення. Останні кроки до фінішу ви вільні зробити без мене.

Галею було ясно, що саме в цю свою фразу Тронковський вклав особливий зміст. Слова поляка ніби вирвали грунт з-під Кадіусових ніг, з нього сповзло все: притамована лють, силкування зачепити самолюбство Тронковського; залишилось одне — майже розпачлива безпорадність.

Галеїв мозок працював з великим напруженням. Не так-то легко було йому збагнути і дати пояснення тому, що він почув і про що дізнався.

Тонкі білі руки Жермен кілька разів промайнули біля Галеєвого обличчя. Вона поклала серветку, поставила перед ним тарілку. Галей злегка відсторонився. Він відчував на собі її погляд, це його непокоїло і сковувало, пальці, що тримали виделку, були незграбні й неслухняні.

— Мосьє чимось невдозолений?

Голос Жермен був якийсь не такий, як учора ввечері. І вона вся тепер здавалася йому іншою — щезла строгість і холодність. Він міг би дати їй років на п’ять менше, ніж у ті хвилини, як уперше її побачив. Зовсім молода дівчина. Мабуть, на віллі живеться не дуже весело, бо, залишившись наодинці з Галеєм, вона поводилася як людина, котрій хоч на короткий час трапилася нагода полишити всі турботи і стати такою, якою вона могла б бути вдома у сім’ї чи серед друзів.

Жермен вмостилася у високому кріслі і раптом запитала, скільки Галею років. Він пробурмотів щось собі під ніс, не підіймаючи голови від тарілки. Тихий сміх прошелестів у кімнаті.

— То ви влаштовуєте допити, а то з вас і слова не витягнеш. Вас наче підмінили.

— Мадемуазель, я хотів…

— Якщо ви хотіли щось, то не звертайтеся до мене так. Моє ім’я Жермен. Може, і ви скажете, як вас звати?

— Анрі.

— Тепер продовжуйте допит, Анрі. Вам же не терпиться запитати дещо. Розумію, завдання Дап’ю не з легких, та й самі ви, бачу, не збираєтесь зводити свою роль до сидіння внизу, в холі, з автоматом під пахвою. Чи не так?

Не відповівши, Галей пройшовся по кімнаті, щоб виграти кілька хвилин. Він думав, чи не рано зміцнювати першу ниточку відвертості, що вже заснувалася між ним та цією чорнявою дівчиною. Завжди обережний, він не покладався на почуття від перших вражень, однак цього разу — відчувалося — у нього було обмаль часу, щоб примірятися з усіх боків та все зважувати, перш ніж повірити людині. Він мав прийняти рішення не зволікаючи: або так, або ні.

Жермен немовби прочитала його думки.

— Не крайте свого серця, Анрі. Я допомагатиму вам, чим зможу, а вам не обов’язково посвячувати мене у свої наміри.

Він глянув на неї з вдячністю.

— Тоді мені буде легше.

— Ні, не дуже тіште себе надіями, я не всесильна в цьому домі.

— Якщо ви розкриєте мені зміст слова трокади, для мене це вже буде багато.

Дівчина підперла щоку долонею.

— А ви не зрозуміли?

— Саму назву розшифрувати не важко. Тронковський — Кадіус. Тро-Кад… Але справа ж не в назві.

— Вам конче необхідно знати суть? А ви подумали, Анрі, чи варто в наш час обтяжувати себе чужими таємницями?

Він зрозумів її застереження.

— Лейтенант Дап’ю натякав мені на те ж саме. Я не збирався нехтувати його порадою. Але сьогодні… Ваш шеф і цей хлопець, поляк, зайшли у безвихідь. Вони далі вже не зможуть разом працювати, хоч, здається, одною ногою стоять на порозі мети. Тронковський сказав, що негайно припиняє роботу.

Жермен підхопилася з крісла.

— Не може бути! Між ними ніколи не виникало тертя чи суперечок. Звідки ви це взяли, Анрі?

— Мене покликав Кадіус. Здається, йому було потрібно щоб я почув їхню розмову, яка закінчилася конфліктом. Професору хотілося через мене повідомити нашу організацію про несподіваний саботаж Тронковського. Його розрахунок зрозумілий: антифашистське підпілля будь-що намагатиметься вплинути на поляка, переконати його довести роботу до кінця. Зі слів професора, йдеться про долю відкриття, що може бути використане як зброя у війні з гітлерівською Німеччиною. Тронковський категорично проти, він вважає їхнє відкриття занадто небезпечним і боїться, що воно принесе великі нещастя. Але він був не до кінця відвертий, його гнітить ще якась думка… Як бачите, Жермен, порада Дап’ю втрачає сенс. Слід би негайно доповісти нашим про все, та встановити зв’язок із штабом групи за два-три дні практично неможливо. Доведеться йти по ланцюжку явок не менш як тиждень, тут товариші перестаралися з конспірацією. Що ж залишається нам? Насамперед не втрачати контролю над віллою, Хтозна, яким боком воно повернеться, бо, крім нас, можливо, ще хтось цікавиться цим домом та його мешканцями. Буває, що вузол розсікають одним ударом. Тому я і не хочу блукати в тумані, Жермен. Щоб не помилитися у вирішальну хвилину, треба знати, якого звіра тримають у клітці Кадіус і Тронковський. Трокади… Що це? Газ, вибухівка, смертельне випромінювання?

— Повірте мені, Анрі, — дівчина приклала руку до серця, — мої відомості про їхню роботу більш ніж приблизні. Одного разу Тронковський був у піднесеному настрої, він сказав тоді: “Ми збираємо уламки неба і складаємо їх у кишеню. Та крий боже хоч один із них витрусити на землю”. Там, у лабораторії, — Жермен звела очі догори, вказуючи на стелю, — вони досліджують якісь загадкові перетворення матерії, можливо, космічного походження. Більше нічого додати не можу, подробиці мені невідомі.

— Шкода, шкода… — Галей задумливо бгав серветку. — Чому Кадіус, як той реп’ях, тримається за Тронковського? Професор, відомий вчений… Ну, закомизився асистент, може, характер показати хоче. То й що з того? Професор, зрештою, мусив би і без нього поставити крапки над “і”. Якщо все так серйозно, що ж заважає Кадіусу просто витурити впертого хлопця геть і самому засукати рукава? А він умовляє його, ледве не благає одуматися… Кадіус розгубився.

— Що ви цим хочете сказати? — насторожилася Жермен.

— Хочу сказати, що ваш професор без Тронковського… безпорадний. Оце мене й дивує.

— Це вже занадто, Анрі. Ви переборщили у своїх підозрах.

— Можливо. І все ж Кадіус запанікував. Я бачу. Він на мілині.

Садівник стояв біля каміна. Темна засмагла рука стискала трубку телефону.

— Так, так… З вашого дозволу, якщо можна, трохи голосніше… Дякую, тепер я чую добре, Я негайно ж перекажу ваше прохання економці…

Нечутно ступаючи по м’якому килиму, Галей позадкував і повернувся до їдальні, де Жермен усе ще прибирала посуд.

— Забув спитати, — причиняючи за собою двері, мовив Галей: — Хто це майже щоранку щось вам переказує по телефону?

— Не знаю, — смикнула плечем дівчина. — Може, дзвонив молочник? Мені ніхто не говорив. Через кого переказує?

— Ага. Про це потім. — Він кивнув дівчині і вийшов у коридор.

Нагорі у вітальні, що межувала із залою, де стояв телескоп, як і минулої ночі, панувала тиша. Маятник великих дзиґарів безшумно гойдався, лічив хвилини. Кришталь люстри, гобелен на стіні, поцятковані примхливим різьбленням старовинні меблі — все, що оточувало Галея, вже не вражало сліпучою розкішшю, як при електричному освітленні. Кольори набули пастельних відтінків, і від того речі неначе зливалися в одну гармонійну картину.

Трохи почекавши, чи не з’явиться хто-небудь у вітальні, Галей рішуче взявся за ручку дверей.

Бліде фіолетове світло вливалося в залу через скляну стелю. Навколишні предмети мали дивне неприродне забарвлення. Переступаючи сталеві рейки, Галей обійшов телескоп і на мить зупинився перед чотирикутником білих дверей, з яких уночі вибіг Тронковський.

• Предыдущая
• 8/51
• Следующая