Сріблясте марево - Стась Анатолій Олексійович - Страница 32

• Предыдущая
• 32/51
• Следующая

Німці у місті почували себе непевно. Вночі вже чутно було далеку канонаду. Наближалася лінія фронту. І тут, як грім з неба, на нас звалилося нещастя… Одного разу вдосвіта у квартиру вдерлися гітлерівці. Почався обшук. Папери, чернетки, рукописи з розрахунками і формулами — все, що зберігав дядько, двоє офіцерів уважно переглянули, перебрали і склали у валізу. Дядькові наказали одягатися. Відтоді ми про нього нічого не чули. Вдень після короткого бою місто визволили наші радянські танкісти, лінія фронту відсунулась на захід, а інженер Ростислав Захарович Крилач — так звали дядька — і його папери зникли безслідно, ніякі розшуки…

Бранюк раптом замовк, прислухався.

У кімнату долинув приглушений тріск. Короткий, різкий, посилений луною в горах звук почувся ще раз і зненацька увірвався.

— Стріляють, — з тривогою в голосі сказав Бранюк. — Чуєш, Юрку? На кордоні стріляють…

Полковник Шелест знизу вгору подивився на Петришина, невиразно хмикнув і відвернувся. Незрозуміло було, задоволений він чи, навпаки, розчарований і не схвалює майорових думок.

— Тєрентію Свиридовичу, з Вепром помилки не може бути, ручуся головою, — вперто мовив Петришин, — це він, тільки він! І записку адресовано йому. Але він про неї нічого не знає. Я не можу повірити, щоб ця людина…

— Не вірите? На психологію натискаєте? Ви мене фактами переконайте, фактами. — Полковник помахав перед майором маленькою записною книжкою в синій палітурці. — У мене факт ось тут, у руці. З ним рахуватися треба, від нього й танцювати. Так чи ні, питаю вас?

Вони стояли один проти одного. Низенький, в сірому габардиновому костюмі, Шелест ледве діставав майорові до плеча. В цьому кабінеті полковників костюм і краватка в сіру крапку здавались якимись хатніми, недоречними. Своєю “цивільною”, трохи вайлуватою постаттю Шелест зовсім не схожий був на людину суворої професії.У ньому важко було впізнати військового. Тільки чотири рядки орденських планок на лацкані піджака говорили про те, що перше враження про людину не завжди відповідає дійсному станові речей.

За що і коли одержував Шелест нагороди, знали не всі. А майор Петришин знав. Вони працювали разом уже кілька років. І Петришин не ображався на старого полковника за його манеру висловлюватися дещо різкувато.

Шелест ще раз хмикнув, узяв зі столу і зважив на долоні перев’язаний шпагатом тугий пакунок.

— Скільки тут?

— Двадцять дві тисячі, — відповів Петришин, сідаючи в крісло. Його ліва рука, обтягнута чорною шкіряною рукавичкою, глухо стукнулась об стіл.

Шелест звів на майора очі.

Петришин знітився, щоки його вкрилися рум’янцем досади. Майора завжди дратувало, коли хтось звертав увагу на його протез.

Після бою з бандитами в Гнилому Яру Арсен Петришин повернувся з госпіталю з порожнім рукавом гімнастерки. Писав рапорт за рапортом. Просиджував у приймальнях. Двічі їздив до Москви. Надсилав листи в ЦК комсомолу. І домігся свого: його залишили на кордоні. Правда, характер служби довелося змінити. Він просився на заставу, але генерал, прийнявши безрукого лейтенанта, похитав головою. “Ні. Пошлемо вас на іншу роботу. Справа буде нова, та не святі ж горшки ліплять. Увійдете в курс, взнаєте, що і як. Нічого страшного немає. Досвіду наберетеся, було б бажання”.

У ті дні й зустрівся Петришин з своїм новим начальником Терентієм Свиридовичем Шелестом. Той щойно прибув на Прикарпаття з Берліна, де після виходу з ворожого тилу працював в апараті радянської військової адміністрації.

Якось, побувавши на квартирі в Шелеста, Петришин побачив на вішалці випрасуваний мундир з відзнаками полковника Війська Польського. На чотирикутному кашкеті з високою околичкою відсвічував сріблом одноголовий орел.

Перехопивши лейтенантів погляд, Терентій Свиридович трохи зніяковів.

Уже пізніше Петришин довідався, що Шелест десь у лісах Келецького воєводства командував партизанським з’єднанням польських патріотів. У цьому нічого дивного не було. Старий член КПЗУ,[15] коваль з залізничної станції Підзамче у Львові, Терентій Шелест був людиною з незвичайною біографією. Його добре знали у партійному підпіллі ще за часів панування пілсудчиків. Спочатку він керував комсомольськими осередками на Волині. Потім був одним з секретарів підпільного окружкому партії. Коли фашисти підняли заколот в Іспанії, Шелест утік з варшавської в’язниці і вирушив у далеку путь. В Інтернаціональній бригаді генерала Лукача[16] комуніст із Західної України став комісаром батальйону, що входив до складу частин полковника Вальтера.[17] Мав Терентій Свиридович серед поляків багатьох давніх друзів. З одними підпільно друкував у Львові листівки, відвідував нелегальні збори, з іншими ходив не раз в атаку під пекучим іспанським сонцем, з третіми організовував на Волині страйки і демонстрації, сидів у казематах люблінської фортеці.

Петришин у душі заздрив цьому посивілому, старому бійцеві, гадки не маючи про те, що і його, Петришина, біографії теж давно заздрять інші — молоді юнаки-офіцери, які прийшли у відділ Шелеста після війни. Вони дивилися на молодого майора такими ж зачарованими очима, якими він дивився на Терентія Свиридовича.

Полковник зняв телефонну трубку, набрав номер.

— Затриманого — до мене! — кинув трубку на важіль, повернувся до Петришина. — Що ж, побачимо, який з тебе психолог, Арсене Тарасовичу.

Черговий сержант ввів високого на зріст чоловіка в чорній сатиновій сорочці, козирнув і вийшов.

Полковник вказав на стілець. Чоловік у сатиновій сорочці сів, поклав руки на коліна.

Майорові збоку видно було його м’ясистий, великий ніс, волохату брову, зарослу щоку. Кругла лиса голова міцно сиділа на плечах. Коротка шия і м’язи, що випиналися під сорочкою, говорили про неабияку фізичну силу.

— Прізвище? — не відриваючись від паперів, спокійно запитав полковник.

— Панас Михайлович Кібець.

Затриманий відповів поквапливо, з готовністю. Він погладив долонею своє лискуче безволосе тім’я, товсті короткі пальці помітно тремтіли.

Це було не зовсім зрозуміло. Майор Петришин чекав Іншого. А на Шелеста розгубленість лисого, здавалося, не справила особливого враження,

— Будемо вважати, що Кібець, — сказав полковник. — Рік народження?

— Тисяча дев’ятсот четвертий, пане слідчий. Старий вже, помирати скоро, а я ще плекав надію… — Він затну вся, злякано зиркнув на полковника, гадаючи, що той переб’є його. Але Шелест мовчав. Він слухав. На його обличчі промайнула цікавість. Кібець помітив це, зарипів стільцем, похнюпився.

— Завинив я, знаю… Судіть. Зате дома тепер, на своїй землі. Може, ще повернуся, поживу трохи… Пане слідчий, я вам, як на сповіді, нічого не втаю. Не міг більше, змучився душею. Рідний край уві сні бачив щоночі, бог тому свідок.

Полковник зморіцився, як від зубного болю.

— Авторитетний свідок, нічого не скажеш… Облиште, Кібець. Кажіть, куди прямували, звідки, що привело вас сюди.

— Додому йшов, пане слідчий, на рідну Гуцульщину. В селі Верхокутті народився, там і виріс, батьківські могили залишились там. Мене в селі, мабуть, не забули, можете спитати людей, вони скажуть…

— Спитаємо, не сумнівайтесь, — Шелест підпер рукою щоку, повторив: — Верхокут-тя, Панас Кібець, народився 1904 року. Так? А тепер давайте домовимось ось про що, — полковник випростався, звузив очі. — Про свої сновидіння будете розповідати потім. Зараз кажіть по суті, не відхиляйтесь. Я слухаю.

Кібець скорботно схилив голову.

— Добре, добре… Тепер. все одно… Записуйте, пане слідчий. Рідне, село я зоставив ще в двадцять другому році. На заробітки подався, на чужину. Жив спочатку в Чехії, потім у австрійців… Якщо накажете, опишу все, кожен свій день від народження. Вони у мене ось тут, у печінках, сидять, ті дні… Тяжко було. Перебивався з хліба на воду. Тому й поїхав шукати щастя. Тільки не здибав його. В Чехії мив вагони, в Австрії фарбував дахи, працював землекопом, по фільварках наймався. А роки йшли… Почалася війна. Стало ще гірше. Відправили мене німці в Саарбрюкен на ливарний завод. Вдень тягаєш чавунні зливки на спині, падаєш з ніг, а на ніч — за колючий дріт тебе… Били. Картопляне бадилля — ось і весь харч був. Вітер подме, хитаюся, наче билина… Не буду брехати — погрішив. Не витримав. Сказав, що згоден записатися до їхнього війська, добровільно… Одягли на мене зелений мундир. Був у зенітниках, підносив снаряди, Цього не втаїш, ні. Був. Аж два з половиною роки. Нашивку носив унтер-офіцерську, навіщо критися… Під кінець війни стояв у Берліні. Почала підходити російська армія — втік на захід, в американську зону. Зайнявся комерцією. Але ким я був там для всіх? Зайдою, чужинцем приблудним, безбатченком. Кому лише не ліньки, той і штурхне тебе. Придушили податками. Поліції щодня хабара давай. А де набереш… Одному не дав, другому — біда! Інспекторів наслали, крамницю опечатали. Звинуватили, що торгую зіпсованою ковбасою” Почали ганяти по судах… Тоскно було на серці. Часто згадував рідний край, зелені полонини. Потягло на старість в рідну сторону, йой, як потягло, пане слідчий! Ходив сам не свій. А як повертатись? Якби не ота служба у німців… Але що було, то було, подітися нема куди. І вирішив перебиратися через кордон тихцем, щоб ніхто не чув і не бачив. Перейду, думав, на радянський бік, переб’юся десь рік-два, а потім і додому, до своєї хати… Рідні у мене немає, один, як палець, хто там спитає, де блукав по світу. Отак і вирішив. Та глупства припустився. Прихопив з собою оцього пістоля… Кібець подивився на парабелум, що лежав на столі. Журно похитав головою.

• Предыдущая
• 32/51
• Следующая