Знак зодіака - Савченко Віктор Васильович - Страница 12
- Предыдущая
- 12/17
- Следующая
Він дуже вирізнявся серед інших пасажирів. Правда, зовнішність у нього була аж надто звичайна: зморшкувате обличчя з гостреньким червоним носиком; сивуваті пасма
Чг волосся; люстриновий піджачок — ну просто п’яничка-рахівник з якогось периферійного колгоспу та й годі. Але вражали його очі: дуже виразисті, жваві й надто молоді. Коли той погляд ковзнув по мені, я підсвідомо відчув, що ця людина — надзвичайно спостережлива. За якусь частку секунди було оглянуто і мене, — з п’ят до голови, — і мій портфель з блокнотом та самопискою, і недоїдений “залізобетонний” шніцель, і недопитий кухоль пива. І не тільки оглянуто, а й зважено й оцінено з відповідними висновками.
“Цікавий тип! — подумав я за професійною звичкою письменника пригодницького жанру. — Мабуть, такі очі мусить мати най-кваліфікованіший шпигун. А втім, ні. Він би зрадив себе такими очима”.
Кортіло запросити чоловіка до столу, чимось пригостити. Проте було якось незручно, і я, щоб зав’язати знайомство, запитав у нього щось неістотне. Він відповів, присунувся ближче.
— Чи не хочете пива?.. Правда, тепле.
— Ні. Спасибі… — він пересів до мого столика. — Не п’ю і вам не раджу… А от коли б… коли б ви почастували мене обідом — був би дуже вдячний.’
— Власне, я й сам хотів вам запропонувати. Але…
— Я не задарма. Я заплачу вам хорошим сюжетом. Адже ви письменник, так?
— Вгадали.
— Застерігаю: мій обід коштуватиме дорого, бо апетит у мене великий… А втім, у вас аж сто сорок сім карбованців сорок п’ять копійок.
— Помилились на сотню.
— Ні, ви просто забули, що у вашій записній книжці, за обкладинкою, лежить сотенна.
Я недовірливо витяг записну книжку, розгорнув… і здивовано знизав плечима: справді з-за обкладинки ледь визирав ріжечок купюри. Коли я її туди запхнув?.. Далебі, не пам’ятаю.
— А тепер перевірте: у лівій кишені вашого піджака лежать чотири десятки, у правій кишені штанів, у гаманці, — п’ятірка, два карбованці, три гривеники, два п’ятаки і п’ять копійок… Ваш автобусний квиток, який ви шукали і не могли знайти, лежить у блокноті між третьою і четвертою сторінками. У вашій самописці — фіолетове чорнило, хоч ще вчора було чорне; позавчора ви вдвох з кимось були в кінотеатрі — восьмий ряд, п’яте й шосте місця; днями вас запрошували на нараду письменників-фантастів; у вас є приятель на ім’я Іван, його телефон Б 2-64-56; ви автолюбитель, і два місяці тому автоінспектор пробив вам дірку в талоні, у вас…
— Годі, годі! — замахав я руками, маскуючи удаваним жахом своє справжнє збентеження. — Ви хто — новітній Шерлок Холмс?!
— Надто дрібний масштаб для порівняння! — пхикнув старий. — Якщо й порівнювати, то хіба навпаки.
— То дозвольте, ж дізнатись, хто ви.
— Настане час, коли моє ім’я гримітиме на весь світ. Але це буде пізніше. Пізніше… А зараз — навіщо воно вам?.. Коли хочете — звіть мене “Мафусаїловим нащадком”, був такий біблійний персонаж, що поставив рекорд довголіття. Я — найстаріший з усіх людей Землі, мені щонайменше тисяча років!
— О, ви чудесно збереглися, як на ваш вік!
— Іронізуєте, мій молодий друже? Даремно!.. От якщо ви згадаєте про нашу домовленість і замовите мені три обіди — я розповім вам таке, що у вас одразу ж зникне бажання кепкувати з мене…
— Перепрошую! — я подався до буфетниці замовляти страви.
Хто він, оцей “Мафусаїлів нащадок”?.. Циркач-пенсіонер, якийсь там колишній “маг і чаклун Бен-Алі”?.. Аматор-гіпнотизер, що звик морочити голову своїм довірливим знайомим?.. Чи просто дрібний аферист?.. На божевільного він не скидається: навпаки, його очі свідчать про гострий аналітичний розум і сильну волю. А вгадав він усе вірно, включно по дірки в талоні.
Аби “Мафусаїлів нащадок” не закинув мені скупості, я замовив здивованій буфетниці потрійний комплект усіх страв убогого меню і повернувся до свого столика. “Найстаріший мешканець Землі” доїдав мій шніцель.
— Сподіваюсь, ви мені пробачите, — сказав він соромливо. — Я дуже захотів їсти. Мені треба надзвичайно багато їсти, це моє найбільше лихо.
Звичайно, я сказав, що це — дрібниця і що зараз принесуть обід.
“Мафусаїлів нащадок” доїв, утерся засмальцьованою хустинкою і ще раз блискавичним поглядом пробіг по моєму обличчю, ніби зважаючи, що саме і в яких межах можна мені розповісти.
— Я почну здалеку, — сказав він неголосно. — Скажіть, чи замислювалися ви над питанням про час і простір?.. Ні, не в звичайному розумінні і не в аспекті теорії Ейнштейна, а так би мовити, в ідеальному плані: як відбиваються час і простір у людській свідомості? Ось ви вже людина немолода. Скажіть, хіба ви не повторювали услід за своїми батьками: “Ой, як швидко збігають літа?”
— Повторював, звісно.
— А чи не здається вам, що з кожним роком час прискорює свій рух?.. В дитинстві день довжелезний-предовжелезний: і набігаєшся, і напрацюєшся, і насмієшся, і наплачешся, — а сонечко все ще сяє над обрієм. Дуже хочеться вирости, а воно — не ростеться… Та ось ви виросли — і все пішло по-іншому. Не встиг озирнутись — та й день минув; сюди-туди — а тиждень мов корова язиком злизала; тиждень по тижню — та й місяця немає. І так рік за роком немов скочуєшся з гори на ґринджолах, все швидше, швидше й швидше. А коли надійде остання мить, схопишся за сиву голову і заволаєш: “Господи, та хіба ж я жив?! Промчали літа, немов коні буйногриві!” Кажете, час тепер такий прудкий?.. Е, ні: і прадіди наші зітхали, що життя збігло швидко, і правнуки зітхатимуть, коли постаріють… Кажете, дорослому більше клопоту… А спробуйте-но відтворити день першого-ліпшого хлопчиська. Та з вас сім потів зійде, а ви так і не встигнете і в школі побувати, і уроки приготувати, і яблук нарвати, і книжку почитати, і в річці покупатись, і… Е, та хіба все перелічиш!.. Але, може, дорослий не помічає плину часу тому, що надто захоплюється працею?.. То можу сказати вам: як це не дивно, а найшвидше час лине там, де, здавалося б, мав повзти слимаком — у в’язниці! Строк попереду довгий-предовгий, сидиш-сидиш, а він, клятий, ніяк не зменшується. А озирнешся назад — ніби вчора потрапив сюди.
— І як же ви це пояснюєте? — не втримався я.
— Стривайте, я ще не закінчив преамбули… Отож люди весь час нарікають, що життя надто коротке. Сімдесят — замало, давай нам сто! Але запитайте сторічного — і він вам так само відповість, що і незчувся, як збігли літа… Тож який сенс має довголіття, якщо людина нездатна раціонально використати час свого існування?
“Мафусаїлів нащадок” урвав свою лекцію, бо до нас підходила офіціантка з першою партією замовлених мною страв. Він пожадливо з’їв повну тарілку борщу і аж тоді сказав:
— Скажіть, чи не співчували ви метеликові-одноденці? Мовляв, бідолашний, не встиг народитись — і помирай…
— Не замислювався над цим питанням, — засміявся я.
— Шкода. Письменник мусить замислюватись. І мав би зрозуміти, що для такого метелика оті кілька годин існування цілком рівнозначні довжелезному життю людини; його кожна секунда така ж змістовна, як для нас з вами доба… Починаєте розуміти, в чому суть?
— Щиро кажучи, ні.
— Тоді — з іншого боку. Чому в дитинстві час тягнеться повільно? Та тому… що для дитини все незвідане, нове. її пам’ять пожадливо вбирає все побачене й почуте; ще не захаращений мозок працює чітко і на першу вимогу може відтворити весь ланцюг подій. На оце відтворення асоціацій нервовій системі потрібні тисячні частки секунди, але саме вони і є масштабом часу для нашої свідомості… А тепер візьміть дорослого. Для нього несподіванок уже немає. Увага нехтує давно відомими деталями, в пам’яті фіксуються тільки найважливіші події дня. А їх обмаль, процес пригадування триває вже не тисячну, а мільйонну частку секунди. От і здається, ніби день промчав, як метеор… І що одноманітніше ваше життя, то швидше воно промчить. Згодні?
Я слухав, мов зачарований. Оцей миршавий чоловічок, який так пожадливо й неохайно глитає несмачний обід у негостинному буфеті автобусної станції, вдирався у найпотаємніші нетрі філософії та психології. Я ще не міг осмислити, наскільки правильні його Я твердження, але висловлене ним вражало.
- Предыдущая
- 12/17
- Следующая
