Чорні Журавлі Всесвіту - Михайлов Владимир Дмитриевич - Страница 5

• Предыдущая
• 5/37
• Следующая

Нічого страшного не сталося: нахилившись, ракета зупинилася — завмерла під кутом градусів у шістдесят до вже явно відчутної горизонталі. Всі поволі приходили до тями: Калве солодко позіхав, Азаров потирав забитий лікоть. Намагалися збагнути, що ж саме сталося. Сенцов похмуро підбив підсумки:

— Ну, сьогодні тривог, здається, — за весь політ одразу.

В рубці панувала деяка розгубленість. Так, мабуть, почувають себе потерпілі від корабельної катастрофи, які вибрались на твердий грунт безлюдного острова: і радіють, і водночас розуміють, що попереду, з усього видно, на них не чекають приємності.

Нарешті Коробов підвівся, кивнув Азарову — обидва пішли перевіряти робочі приміщення й двигуни, нишпорити по тісних закутках навколо компресорів і камери згоряння. Калве присів навпочіпки перед обчислювачем, почав оглядати його. Сенцов наказав вимкнути зайве освітлення, усі локатори і електростатичне поле метеорного захисту.

— А якщо?.. — запитав Раїн.

— А якщо — однаково не врятуєшся, — відповів Сенцов.

Раїн кивнув, немов зовсім заспокоєний відповіддю, і почав переключати екрани на телеприймач заднього огляду. Вони не оживали: очевидно, на кормі були пошкодження.

Коробов і Азаров невдовзі повернулися, витираючи забруднені руки. Коротко доповіли. Під час першого поверхового огляду все виявилося в порядку, прокрутити ж компресори холостим ходом вони не наважились: надто багато доведеться затратити електрики. Подекуди зіпсувалося освітлення, та це вже дрібниці.

Сенцов, який уважно вивчав прилади, вислухав усі донесення. Кивнув ніби навіть байдуже. Потім повернувся до Раїна:

— Сильне магнітне поле — дивно… Та й гравітація більша за теоретичну, якщо пам’ять мене не зрадила…

— Не виключено, що супутник складається з надтвердих порід. Або…

— Або? — швидко спитав Сенцов.

— Нічого… — зам’явся Раїн. — Ні, звичайно, нічого… Просто дуже цікавий випадок…

— А посадка? — озвався Сенцов. — Теж породи?

— Для гіпотез — не час… Посадка? І ти всього-на-всього людина. Неточний рух…

— Загалом, — не втерпів Коробов, — тут дехто скаржився, що малувато пригод… — Він підморгнув Сенцову, поплескав по плечу Раїна. — Ось вам пригода першого розряду. Адміністрація не шкодує затрат…

Азаров скоса зиркнув на нього, щось пробурмотів. Більше ніхто не промовив жодного слова — всі дивились на командира. Він мовчав, як усім здалося, надто довго… Було зрозуміло, що доведеться вийти з корабля, і на обличчі Азарова з’явилося таке відверте бажання якнайшвидше вийти назовні, що Сенцов пожалів його більше за інших, бо знав: саме Азарову доведеться залишитись. Виходити мали ті, хто більш обережний, до того ж Азаров — незамінний зв’язківець.

Не можна, з міркувань безпеки, виходити і Калве. Господар кібернетичних установок, він мусить чергувати біля них. Чекати в ракеті мав і Коробов — досвідчений пілот-космонавт, він, на випадок чого, візьме командування.

— Назовні вийдемо я і Раїн, — промовив Сенцов. — Супутники — це за його фахом, — додав він, хоч міг нічого не пояснювати. — Решті — чергувати за аварійним розкладом. Відремонтувати освітлення, налагодити побут, підтримувати з нами зв’язок…

— Тобто культурно розважатись, — буркнув Коробов.

Азаров промовчав, лише гнівно глянув з-під брів, підвівся й підсів до рації малого зв’язку.

— Не сумуйте, — втішив Сенцов. — Встигнете… Робота всім знайдеться: це можу гарантувати. Ми тільки розвідка…

Знов-таки він міг нічого не пояснювати, та йому чомусь хотілося їх втішити, лишити заспокоєними. “Як перед смертю”, — сердито подумав він.

Із стінних шаф дістали два скафандри. Сенцову й Раїну допомогли одягтися. В скафандрах обидва здавалися однаково товстими, великими. Прозорі спереду шоломи зробили їх істотами, що належали тому, зовнішньому світові.

Перевірили кисень, систему регенерації. Сенцов подув у мікрофон шолома, проказав виразно: “Раз, два, три, чотири…” Так само зробив і Раїн. Потім вони, прощально піднявши руки, попрямували до дверей. Калве і Коробов проводжали їх до виходу.

Сталеві десятиміліметрові двері зачинилися за ними. Важелі, що притискували їх, блиснувши голубуватим металом й холодно дзвякнувши, упали на місце. Минула хвилина, і Коробов побачив, як стрілка манометра швидко стрибнула вниз: гідравліка і тиск повітря в камері витиснули кришку вхідного люка, що прикипіла до гнізда.

Троє зосталися в ракеті… Азаров сидів біля рації і час від часу неголосно запитував: “Ну, як там? Як?” Із зв’язком робилося щось незрозуміле: голоси Сенцова і Раїна було чути глухо, неначе космонавти уже встигли відійти далеко від ракети або ж між ними й кораблем була якась екрануюча перешкода.

Час від часу чутність взагалі зникала, немовби над поверхнею супутника бушувала магнітна буря. Стрілки манометрів конвульсивно смикалися. Магнітна буря на поверхні мізерного каменя, що неприкаяно блукає в порожнечі? Здоровий глузд Азарова ніяк з цим не міг погодитися, але прилади вперто показували своє. А тут ще Калве не давав спокою…

— Скажи Сенцову, нехай у першу чергу огляне сонячні батареї, — наполягав Калве уже втретє.

Азаров, нарешті, зрозумів, чого він хоче, кивнув. Справді, без джерел енергії їм буде погано.

Збільшивши потужність, він почав викликати в мікрофон. Нарешті голос Сенцова, немов крізь подушку, відповів: “Батареї? Та гаразд — почекай ти там з своїми батареями…” Азаров знизав плечима. Потім у навушниках хтось забурмотів. Можна було розібрати лише, що це голос Раїна. Сенцов вигукнув йому у відповідь: “Не може бути!”

Азаров поквапливо перемкнув прийом з телефонів на динамік, щоб було чути всім, і нетерпляче закричав у мікрофон: “Ну, що там? Та відповідайте ж!” Але голоси ставали дедалі нерозбірливіші. Коробов, що зайшов з коридора, зупинився в дверях — він почув, як з динаміка долетіло Раїнове: “Дивись, дивись!..” На цьому зв’язок остаточно перервався. Тільки густий фоновий гул долинав з динаміка.

Азаров рвучко простягнув руку — ще підсилити напругу, і в цю мить усі троє відчули, як затремтіла й стала вислизати з-під ніг похила підлога рубки…

У вихідному відсіку Сенцов і Раїн на мить затримались. Рухатися в скафандрах здалося незвично важко. Раїн відчув краплини поту на чолі, але витерти їх було неможливо, хоч астроном і спробував, витягнувши шию, дістатися лобом до верхньої непрозорої частини шолома.

Сенцов відсунув один за одним два запобіжники. Секунду уважно дивився на Раїна. Той кивнув. Тоді Сенцов долонею натиснув червоний великий ґудзик на щитку.

Якусь мить здавалося, що люк взагалі не відкриється; потім він із зітханням подався. Останнє, що вони почули через виведені на зовнішній бік шоломів мікрофони, був короткий свист повітря, яке рвонулося з відсіку. Потім настала дивна, невагома тиша. Ледве чутні шуми в навушниках рацій змушували морщитися, наче від гуркоту поїзда.

Люк виявився майже над головою, та це не мало значення. Трохи присівши і рвучко відштовхнувшись ногами, Сенцов злетів догори. Сів, притримуючись за борт. За ним у такий же спосіб подався Раїн і теж затримався на краю люка.

Секунд десять вони ширяли отак, оглядаючись, але після яскравого світла в ракеті розібрати щось навколо було важко: Марс ховався десь за близьким горизонтом.

А просто перед ними — перед ними був Всесвіт… Вони бачили його таким уперше: це не було зоряне небо Землі. Тут Всесвіт обіймав їх з усіх боків. Вони були в самому центрі його, віч-на-віч, наодинці з ним. Поволі, ледь помітно він обертався навколо них, вражаючи такою кількістю зірок, якої не видно було з Землі. їх не затуляла атмосфера; вони сяяли так яскраво, не блимаючи, що від їхнього шаленого світла, здавалось, не можна буде більше ніколи й нікуди сховатися. І це було зовсім не те видовисько, що в телескопі, бо хіба велике поле зору навіть найбільшого телескопа? За оманливою непорушністю світил вгадувався стрімкий рух. Далекі галактики пломеніли, мов застиглі вибухи. Здавалось, до них можна було дотягтися — випростана рука тут простягалась у Всесвіт, не зустрічаючи ніяких перешкод.

• Предыдущая
• 5/37
• Следующая