Чорні Журавлі Всесвіту - Михайлов Владимир Дмитриевич - Страница 30

• Предыдущая
• 30/37
• Следующая

— Ну от, — промовив Коробов. — Аж не віриться. Летимо… А настануть же часи, коли школярі будуть плутати епохи і страшенно дивуватимуться, коли вчитель скаже їм, що зореплавання почалося в двадцятому столітті, а зовсім не в десятому, як гадає учень Петров, і що Джордано Бруно згубила інквізиція, а зовсім не гравітація…

— Не забудуть! — сказав Сенцов упевнено. — Ну, по місцях!

В гудінні, що все наростало, ракета здригнулась і повільно поповзла вгору. Це були тільки перші сантиметри з тих мільйонів кілометрів шляху, які вона мала пройти, але вони в якійсь мірі були найголовніші і найтяжчі.

Розімкнулись і розсунулись стіни. Набираючи ходу, ракета проскочила шлюз. Рубку обійняла темрява, в прозорій бані промайнули ребра естакади — і, викинута могутнім магнітним полем, ракета ковзнула у простір.

— Летимо! — тріумфуюче крикнув Азаров і ледве не прикусив язика.

Кругом загриміло сильно й мелодійно, мов сама гармонія небесних сфер, про яку писали в старовину, спустилась на голови екіпажу. Дивани прогнулися, тіла налилися вагою… Це ввімкнулись двигуни, розганяючи ракету.

— Схожі на звичайні, хімічні… — крізь зуби промовив Коробов.

Сенцов не відповів. Втиснутий у крісло, він напружено дивився на екран з червоними циліндрами, ніби чогось чекав. Прискорення зростало, в очах темніло.

Сенцов подумав, що треба було лягти на диван… Але раптом гудіння обірвалось. Прискорення зникло. Всі одночасно попідводили голови. Калве сказав Раїну:

— Страшно було…

— Ще буде, — відповів Раїн. — Але, як сказав один стародавній письменник, це зовсім інша історія…

Сенцов побачив, як з одного рубінового циліндра на екрані вилетів сліпучий, вузький промінь світла. Викинув промінь ще один циліндр, ще…

— Фотонний! На квантових генераторах! — вигукнув Сенцов, відкидаючись у кріслі.

Сліпуче, хоч і пригашене фільтрами, світло бушувало тепер на екрані. Знову прогнулись дивани, на шкалах приладів скочили вгору червоні смуги… В повній тиші головний двигун корабля набирав хід.

— Наступна зупинка — Земля! — урочисто промовив Сенцов. — Він не сяде на Місячну базу, йому це непотрібно. Цікаво, де він приземлиться?

Дивлячись на один з екранів, де, швидко віддаляючись, зменшувалась куля Марса і зовсім уже непомітним здавався щойно залишений ними зореліт, Раїн сказав:

— Схоже на те, що летітимемо лічені дні… Це тобі не політ по орбітальній траєкторії. Він летить по траєкторії світлового променя! Приблизно, звичайно.

— Недарма й вигляд у нього такий! — відповів Сенцов. — Що ж, власне, час би вже почати готуватись до посадки…

— Я все-таки хотів би розібратись у цьому кібернетичному пристрої, — пробурмотів Калве і глянув скоса на Сенцова.

— Стоп! — мовив Сенцов, усім тілом радісно відчуваючи, як плавно, все швидше й швидше розганяється корабель. — Я вам розберусь! Ви не думайте, що коли корабель чужий, то на ньому правила не дійсні. Корабель тепер наш!

І, всміхнувшись, додав:

— Порушувати роботу автоматів під час рейсу заборонено правилами. Без Особливої Необхідності…

Простір був безмежний. Не порожнеча, якою він колись уявлявся, а простір, що кипить згустками, розрідженнями й завихреннями полів. Простір, що незримо вигинається поблизу зірок і полегшено випрямляється далеко від них; він був нескінченний, і корабель загубився в ньому швидше, ніж губиться крапля в океані.

Корабель був малий. Видовжений і легкий, окрилений викинутими далеко в різні боки мережаними конструкціями, він спурхував — срібляста летюча риба — над грізними валами гравітаційних штормів, здатних розчавити його, жбурнувши на непомітні рифи заборонених прискорень; він гальмувався й розганявся, він обкутувався хмарою захисних полів — і втікав, вислизав, ухилявся — і знову продовжував свій шлях, і його кристалічна луска тьмяно вилискувала в розсіяному світлі галактичного простору.

А втім, простір нерідко був спокійний. Всередині ж корабля спокій панував завжди. Навіть коли корабель пробивався крізь рукав субгалактичної гамма-течії і в блискучих артеріях автоматів пульсували бурхливі струми, в рубці, салоні й каюті було тихо й комфортабельно, жовті й зелені стіни відбивали м’яке світло, а матова стеля та біла підлога випромінювали такий веселий спокій, який випромінюють лише білі предмети. Автомати ховалися десь у глибинах корабля, й гарячкова квапливість кіберустановки не помічалася — так само як не помічається і захоплений розгул вибухів у камерах мотора.

І зовсім уже спокійні були люди, двоє пасажирів на борту; один — тому, що зовсім не уявляв усього, чим загрожував космос, а другий — через те, що дуже добре уявляв усе; справжній же спокій дається тільки цими полюсами знання.

Було спокійно і було тихо — рівна мелодія приладів уже не сприймалася більше, як шум, і ставала чутною лише в моменти зміни режимів. Тихо було й тому, що люди розмовляли зрідка. Розмова могла надовго обірватися на півслові і відновитися з півслова.

— А все-таки вони не замінять земних, — сказав молодший. Він примостився на відкидному кріслі біля фільмотеки.

Старший промовчав. Він умів мовчати; це можна було збагнути не одразу, як не одразу можна було збагнути й те, що Кленов — старий: очі у нього зіркі, шкіра на обличчі гладенька, а рухи і слова точні і сильні. Лише придивившись, можна було помітити, що повіки його іноді виказують утому, та ще слова, траплялося, переходили в бурчання.

Так можна було здогадатися, що це — дід. Але тоді не хотілося вірити, що це — той самий Кленов, людина з таким земним прізвищем, яка лишила сліди у просторі, підручниках і легендах. Найстаріший — як його шанобливо називали зореплавці.

У перші дні мовчання лишалося тільки згадувати уривки цих легенд. Це був чоловік, який ще замолоду, із земного, нині закритого, Памірського космодрому вирушив у свою першу мандрівку й відтоді не повертався з неї. Не повертався тому, що під час місячних і навіть річних перерв у польотах він однаково, як казали, жив думкою в космічних дослідженнях, і на Землі йому, мабуть, снилися зоряні сни.

Кленов був випробувач. Якщо ще в давнину випробувачі літаків були інженерами, то випробувач зорельота був пілот і вчений — когорта людей, яка зникає, майже зникла, які часто поодинці відлітали на дедалі швидших кораблях, поодинці — бо можна було ризикувати безліччю автоматів, а не людьми.

Вони відлітали найчастіше поодинці і повертались, а іноді не вертались… Кленов вертався завжди, 1 двічі — не сам; врятованим випробувачам він віддавав свою каюту, але підходити до пульта їм не дозволяв. Щоразу він привозив усе більше спостережень і даних — у пам’яті своїй і електронній, у записах фоно- і відеокотушок. І він привозив усе менше слів, немовби віддавав їх простору в обмін на знання.

Тепер він був останній з тієї плеяди, решта жила на Землі. Завдання електронного моделювання Простору з усіма його несподіванками було розв’язане завдяки активній допомозі Кленова, і кораблі можна було повністю випробовувати ще в процесі опрацювання. Та залишаючись випробувачем, Найстаріший став не просто вченим, а дуже великим вченим, фахівцем з Простору. Він єдиний, як і раніше, літав сам на кораблі, останньому з випробуваних ним, і випробовував якщо не кораблі, то такі пристрої, які ще не можна було промоделювати. Цього разу— нові дельта-генератори.

• Предыдущая
• 30/37
• Следующая