Чорні Журавлі Всесвіту - Михайлов Владимир Дмитриевич - Страница 21

• Предыдущая
• 21/37
• Следующая

Минали дні. Всі поринули в роботу: Азаров ворожив біля врятованих деталей рації, Сенцов, Коробов, Раїн все нишпорили по їхньому новому помешканні — не втрачали надії розібратися в будові корабля. Роботи в сусідньому ангарі й ті, не покладаючи щупальців, трудилися над їхньою старою ракетою, щось підтягували, наварювали… Вони вгамувалися лише на третій день.

Калве всі ці дні займався все тим же: за допомогою інвертора простежував одне за одним безконечні розгалуження ланок кібернетичного центру. Кожного дня він розплутував ще один вузлик схеми, але — дивна річ — відчував, що до розв’язання основного завдання — до оволодіння ракетою—поки що не наблизився ні на крок. Вечорами — умовними в цьому світі — давав лад зробленим за день нотаткам і зарисовкам, і збоку здавалося, що Калве готує до друку чималу монографію “До особливостей структури марсіянських обчислювальних та швидкорозв’язувальних пристроїв”, такий спокійний і благодушний вигляд він мав. Насправді ж його все більше охоплювала тривога.

Перші дні друзі зустрічали його нетерпляче — ось зараз Калве, всівшись у кріслі, раптом візьме та й скаже: “Ну, між іншим, можна летіти хоч завтра. Натиснути там одну кнопку, і зразу відсік відкриється…” Поволі всі почали розуміти, що цього діждуться не скоро.

Спливали дні, і кожен з них забирав із собою часточку надії, що була загорілась.

Першим почав розчаровуватись Азаров. У нього щось не виходило. Поступово спостерігаючи за ним під час роботи, Сенцов помітив, як усе частіше погляд молодого пілота ставав байдужим, скеровувався кудись крізь усі перегородки, броню супутника, через багато кілометрів простору.

Раїн зовні лишався спокійним. Та й він усе частіше почав заводити мову про те, чи не пора, зрештою, облишити даремні пошуки, не витрачати марно часу, а використати його для того, щоб оглянути весь супутник, дослідити його — хоч би в інтересах майбутніх поколінь. І — хто знає? — якщо в усьому цьому величезному господарстві знайдеться бодай один придатний до користування телескоп, присвятити свій час (час, який лишався, — так слід розуміти це) тому, що було справою його життя — спостереженню за світилами.

Починало здаватися (чи це Сенцова вже охоплювала паніка?), що Коробов теж вивчає ракету не для того, аби застосувати свої знання при поверненні, а просто щоб якось згаяти час. Може, з таким же захопленням, інколи думав Сенцов, і з таким спокоєм другий пілот розв’язував би зараз шахові задачі, коли б мали вони шахи?

Та припинити роботу не можна було. Зв’язок з Землею був необхідний за всяку ціну: йшлося про безпеку тих, хто згодом полетить цією ж трасою, про безпеку багатьох людей і кораблів. Передавач був конче необхідний. Порівняно з завданням попередити Землю їх власний порятунок відступав на другий план. Тому слід було підбадьорити Азарова, якось допомогти йому.

…Сенцов залишив Раїна і Коробова в нижньому поверсі носової частини ракети, де вони то сяк, то так намагалися підступитись до наглухо закритого апарата штучної гравітації, і рушив у каюту Азарова.

Азаров лежав, уткнувшись обличчям в еластичне ложе. Очевидно, нерви все-таки не витримали: по всій підлозі каюти було розкидано деталі, пластини друкованих схем, окремі блоки, валялись клапті паперу — залишки чергової знищеної схеми.

— Не виходить? — спокійно спитав Сенцов.

- І не вийде. З таким же успіхом можна монтувати передавач з пляшок від пива. Генераторний блок загинув, чим я його заміню? Від підсилювача надвисоких частот що лишилося? Ріжки та ніжки! Нічого й думати…

— Думати все-таки треба, — сказав Сенцов. — Передавач — це головне. Іншого способу повідомити Землю ми не маємо й не можемо мати. Звичайно, на супутнику напевне є якісь пристрої зв’язку. Але як їх розгадати? Як збагнути, передавач це чи який-не-будь агрегат, щоб чистити чоботи?

Азаров кивнув.

— На це надії нема, — сказав він. — Ми можемо покладатися тільки на свої деталі. А в нас їх не вистачає, і взяти їх ніде.

Обидва замовкли, кожний болісно думав, де шукати вихід. Потім Азаров тяжко зітхнув.

— Еге ж, знати б на Землі, що таке скоїться, всю ракету напхав би запасними блоками. Шкода, що в другий рейс і ти не доведеться: тепер уже є досвід в галузі вимушених посадок.

— Ну, це ти облиш, — промовив рішуче Сенцов. — Усі ми хочемо ще літати. Гинути ніхто не збирається. Ось тому й потрібен передавач.

— Ми все зробили, — пробурмотів Азаров. — Тепер залишилось тільки з честю закінчити. Передавач? На передавачі ми на Землю не полетимо.

— Не знаю, звідки раптом такий песимізм, — сказав Сенцов. — Загинути тут ми ніяк не можемо… (Азаров ворухнувся, скоса глянув на Сенцова). Ну, припустимо найгірше. Ми справді не зуміємо використати цю ракету. Ну й що? (Азаров часто закліпав, потім подивився на Сенцова вже прямо). Будемо ждати тут. Кисню, води вистачить надовго. Продуктів — на рік. На лихий кінець налагодимо їх регенерацію.

— І що ж — до кінця життя? — хрипко спитав Азаров.

Сенцов знизав плечима, посміхнувся.

— Л скільки ти ще думав прожити? — спитав він спокійно.

Азаров закліпав, нетвердо відповів:

— Ну, років сімдесят…

— Хай так. То чому ж не можна жити тут? Створимо, так би мовити, філію людства… Тільки нам тут доживати віку не доведеться! Хоч це вже залежить від тебе.

— Від мене?

— Звичайно. Буде зв’язок з Землею — по нас прилетять не пізніше, як через рік. Ти ж сам розумієш, нас не кинуть. Рік — це навіть крайній строк…

— Подумаєш, рік! — сказав Раїн. Обидва озирнулись — не помітили, як він з’явився в дверях. — Робінзони он десятками років жили, та хіба в таких умовах? Тут за рік всього навіть оглянути не встигнеш.

Азаров усе ще лежав, але щоки його злегка зарожевіли.

— Так що зупинка за тобою. Зумієш змонтувати рацію — витягнемо її на поверхню супутника, будемо сигналити на Землю.

— Але з чого? З чого? — закричав Азаров. — Наче я не хочу! Немає ж виходу!

— Вихід завжди є! — твердо сказав Раїн. — Треба тільки вміти його знайти. З могили, кажуть, немає виходу, та й то люди вибирались. Треба шукати! Ти не пробував використати те, що лишилося від обчислювачів Калве? Адже там якісь блоки вціліли…

— Та думав я про це, — відповів Азаров. — А ви бачили, що там уціліле? Таких блоків і в мене самого хоч греблю гати.

— Справді, треба ще подумати, — сказав Сенцов. — Адже вихід десь є, напевно є, тільки ми його не бачимо…

На хвилину запанувало мовчання. І потім Сенцов задумливо промовив:

— Генераторний блок, генераторний блок… А якщо взяти деталі від інших приладів? Наскільки я пригадую будову рації, там використовувалась частина тих же типових деталей, які стоять у наших радіометричних приладах… Хоч би в тих самих лічильниках. Га?

— Я прикидав, — сказав Азаров. — Дещо звідти можна запозичити, але не все.

— Лічильник? — зненацька спитав Раїн. — Заждіть, в мене виникла ідея… Лічильник же ми тут знайшли?

— Ну, знайшли…

— Так, виходить, і сама автоматична ракета має бути десь тут, на супутнику. її треба тільки розшукати. Адже радіообладнання ракет-автоматів принципово від нашого нічим не відрізнялось?

— Лише в деталях! — сказав Сенцов, і Азаров ствердно кивнув. — Це думка!

— Може, там взагалі зберігся цілим передавач! — натхненно підхопив Азаров. — А й справді, як нам одразу не спало на думку?.. Треба негайно розпочати розшуки!

— Я думаю, — сказав Раїн, — що взагалі треба змінити порядок робіт. Хай Коробов укупі з Азаровим ідуть розшукувати. А я допомагатиму Калве, Удвох у нас діло піде набагато швидше. З оглядом же ракети Чудово впораєшся і ти сам.

— А який сенс? — спитав Сенцов. — Калве й так працює правильно. А ми б удвох…

— Хм… — непевно відповів Раїн. — Нагору я все-таки піду?

• Предыдущая
• 21/37
• Следующая