Выбери любимый жанр

Рівне/Ровно (стіна) - Ірванець Олександр - Страница 34


Изменить размер шрифта:

34

Цікаво, а що зараз там, по той бік Стіни? У каналізаційних підземеллях, чи як ще сказати — шахтах? тунелях? — зараз вишикувались підрозділи, одягнені в спеціальні костюми. На них, напевно, маски типу аквалангів, з трубочками… З якими іще трубочками? Вони ж ідуть на повне занурення! В них дихальні апарати з балонами і шлангами. За плечима в кожного між балонами припасований автомат, звісно, що «Калашніков», укорочений, десантний варіант з алюмінієвим прикладом. Автомат обгорнено спеціальним чохлом, щоб субстанція, крізь яку вони плистимуть, не пошкодила, не роз'їла мастило-овороніння. В іншому чохлі — довгий ніж, спецназівський кинджал, при боці — саперна лопатка, вона в окремих випадках буває набагато ефективнішою за кинджал. Кілька гранат на поясі… Хоча ні, це вже перебір, навіщо їм гранати, не кидатимуть же вони у людей, хоча б з того погляду, що осколки й їх самих дістати можуть…

Вони виринуть, їхні ґумово-латексні костюми вже не блищатимуть, фекалії стікатимуть по їхніх грудях, по боках, по овальних скельцях їхніх масок. Вони увійдуть в зал знизу, з оркестрової ями, як сьогодні вранці сказав Маульвюрф — «тсе путе такий неспотіваний хіт.» Це буде цілком несподіваний хід… Сморід від їхніх скафандрів швидко переб'є весь той парфумний букет, який зараз розливається від балконів до партеру, сліди їхніх ластів по килимовому покриттю, яким вистелені проходи між рядами назавжди пов'їдаються продовгуватими бурими плямами — як послання грядущим поколінням! Послання дослідникам, археологам, подібні до тих, що їх любили закладати у фундаменти новобудов будівничі соціалізму: «А ми супутник запустили, а ми для діточок Нікарагуа сто тонн медикаментів зібрали, а ми телевізора купили, чорно-білого, «Німан» називається, в Білорусії зроблений, а ми атомну електростанцію будувати почали, а ми Степана в Афганістан провели, нехай служить, листи пише, а я в попа обідала, сирітка сказала…» Це послання читатиметься без літер, самим лише запахом своїм. Колись ти на розкопках у Звенигороді здивувався, що гній коней ще князівської доби і крізь віки зберігає запах. Запах — річ стійка саме через свою безтілесність…

Проте, досить про запах. Пора до дії. Та, умовна, нехай собі потриває на сцені, а ти берись до конкретної. Невиправної. Неповторної. Невідворотньої Ось вже нарешті ти прибув. Приїхав. Опустився. Вже підвал.

* * *

Двері ліфта різко розчахнулись у напівтемряву підвального коридора і Шлойма сахнувся — прямо перед дверима хтось стояв. Та цей миттєвий чи то шок, чи то мандраж зменшився і зник одразу, як він роздивився, що в напівтемряві підвалу перед ним стоїть солдатик — один з тих, котрі несли варту перед металевими дверцятами з написом „АТТЕNТІОN!»

Це був молоденький польський жолнєжик, світловолосий, акуратний, вмитий і поголений, тільки що добряче виснажений десятигодинним стоянням на варті в театральному підвалі. Побачивши Шлойму, він по-військовому клацнув підборами й майже відрапортував — видно було, що всі фрази ним заготовані заздалегідь, вишикувані в необхідній послідовності й перевірені на предмет доцільності кожного слова. Десяти годин варти на це вистачало з головою.

«Czekam na pana juz od dawna! Moj kolega nie doczekal sie i odszedl. Prosze, niech pan to zrobi najszybczej. Czeka na to Ukraina, i Polska na to czeka. Wreszcie uwolnimy sie od siebie.»

Проказавши це усе єдиним духом, воячок різко й водночас плавно відступив убік, звільняючи Шлоймі дорогу. Ецірван пройшов повз нього, навіть не озирнувшись. Він добре знав, куди йому тепер.

* * *

Затиснувши в долоні розпроклятого ключика (а він аж пропікає руку своїм холодним металевим доторком!), я повільно йду коридором, в темне черево театру, в глибину його підземель. Видно, уникнути свого призначення мені сьогодні не дано, не судилося. Ця прем'єра, увесь цей люд, Оксана, Зоммер, Маульвюрф, навіть Боніфацій — усі хочуть від мене цього вчинку. Зрештою, я ж сам завжди картав себе за нерішучість, за ті дурні рефлексії-медитації, в наслідку яких я стільки пропустив, не встиг, недобрав у своєму житті. Так ось він тепер переді мною — мій шанс на чин, на дію, на звитягу! Більшість люду в залі, там, нагорі, вбрані у свої найкращі строї, надухані парфумами, радісні й збуджені — та більшість безперечно заслуговує на це. На цю… на цю зміну декорацій, даруйте літературно-театральний термін, але я ж усе-таки драматург! Творити дію — моє призначення, моє завдання! Я намагався про це сказати у своєму сумбурному виступі — хто ж їм винен, що вони реготалися?..

Що ж, бувай, прощавай, моє любе, маленьке, затишне моє місто, моє Західне Рівне, моє Рівне вечірнє, Рівне ранкове, Рівне полуденне й опівнічне, залите сонячним, місячним і світлом ліхтарів, занурене в тумани осені, всипане інеєм і снігом, залите дощем, бите раптовим градом, безкінечно рідне й дороге. Місто моє… Недо-місто моє… Як люблю я тебе і як я тебе ненавиджу, і повік не розділю цих двох відчуттів, і ніколи не визначу, яке з них сильніше, яке з них правдивіше. По усих тих Парижах, Берлінах та Амстердамах я гуляв тимчасовим зайдою, минущим туристом, — і мав я там хліба шматок, і пива ковток, і слави кавалок, і півсотні розумак-інтелектуалів зазирали мені до пломбованого рота на читаннях та прес-конференціях, і гонорарні суми з кількома нулями я отримував там в акуратних конвертиках, щоб там-таки їх розпустити-розтринькати, але тільки в твоєму рідному затхлому лоні бував я щасливий з десятьма копійками в кишені. На твоїх вулицях, під твоїми дахами пізнавав я уперше і пекуче нестерпне щастя, і таку солодку ганьбу. Пил доріг твоїх, вулиць і площ, алей, стежок і завулків повік віків не струшу я зі стіп своїх. Блідий і грішний стою перед лицем твоїм, безлике й пересічне місто моє, велике й опереточне місто моє, заздрісне і шляхетне, жадібне і продажне, велико— і малодушне, часом навіть цілком бездушне, всепрощаюче й незлопам'ятне. Зі зціпленими зубами, з закушеними губами люблю тебе усе — і селянські хати у Тинному, і котеджі довкіл Грабника, і стару забудову на Замковій, і крупнопанельну безликість Льонокомбінату й Ювілейного. Люблю тебе й ненавиджу, обожнюю і проклинаю, плачу й сміюся в передчутті того, що зараз муситиму зробити.

А зрештою — що такого я зараз зроблю? Приведу в дію примітивний механізм — та й то, якщо вдасться. З'єднаю два умовно, лише умовно роз'єднаних потоки нечистот, два космоси фекалій, два моря гівна, які течуть собі із Заходу й зі Сходу. Вони й самі, без мене колись у майбутньому, трохи пізніше окислили б, роз'їли б ті вельми символічні ґрати і безперешкодно злилися б воєдино. Та й чи зроблю я це, і як я це зроблю? І чом би я не мусив це зробити, адже ж я не останній, не найгірший між блудних синів твоїх, блудне місто моє. Блудний батьку, сам прийди та покайся перед лице блудного сина твого — і простить тобі син, як і ти простив би його, і багатьох братів і сестер його, ще навіть не народивши і не зачавши їх…Місто зіллється з містом, місто уявне з містом реальним, і друге поглине перше, як, власне, і має бути. Ніколи тебе не існувало, моє вимріяне, моє несправжнє, присутнє лише на кількох десятках попередніх сторінок місто. Ніколи досі й ніколи опісля. Тільки зараз, тут і тепер, доки читач перебігає очима ці майже заключні рядки. Зрідка десь у майбутньому ходитимуть поодинокі туристи моїм сьогоднішнім маршрутом, гортаючи пожовтілі сторінки зачитаного видання мого роману в пом'ятій м'якій палітурці з заламаними краями, лякатимуть недоречними запитаннями простодушних перехожих на вулицях твоїх, і ті здивовано витріщатимуться у відповідь — який роман? який Шлойма Ецірван?

Це вже кінець. Кінець роману й кінець незалежному місту, оточеному місту. Західному Рівному — кінець. Стіна не впаде, вона просто щезне, розтане в вечірній імлі. Місто об'єднується, поєднується, возз'єднується. Зникають, неначе розвіюються, розчиняються в повітрі яскраво ілюміновані башти п'ятизіркових готелів готелів над містом — раз і нема їх. «Європейський-Гоф», «Театральний-Редіссон», «Холідей Інн»… Щезають ресторани й прогулянкові тераси понад Устею — весь той Гідропарк перетворюється на понуру, заболочену і кримінальну місцину. Базар побіля Стадіону залишається, але немає вже на ньому ні турків, ні китайців з в'єтнамцями — таких екзотичних, таких яскравих і незвичайних. Без них вже місто — не те. Бо кілька десятків іноземних студентів водного інституту — це лише затуркані азіати, ялові, нездатні створити обличчя міста, додати йому своїх неповторних рис. Один по одному зачиняються дорогі крамниці-бутіки, вмить перетворюючись на пересічні державні установи зі стінами, помальованими олійною фарбою нестерпно ординарних кольорів, з облупленими сходами-переходами, запльованими слиною вдячних і вдоволених відвідувачів.

34
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело