Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 22

• Предыдущая
• 22/61
• Следующая

Коли Віктор Марченко дочитав цей розділ, йому аж моторошно стало.

Він уявив: темна-темнісінька ніч; мороз такий, що коли торкнешся голою рукою металу — аж зашкварчить; від обрію до обрію повзе нескінченний ланцюжок ледь помітних синіх вогників; похитуючись, бредуть виснажені, знесилені люди. І раптом оцей мерехтливий морок і шарудливу напівтишу розриває спалах і гуркіт. Перший снаряд… Другий… Третій… Лишенько, та скільки ж їх буде?! Не звернути ні на метр від визначеної тичками траси — там ополонки й міни. Ні прискорити руху машини, ні зупинитися не можна — колона рухається як одне ціле. А ти сидиш за кермом і прислухаєшся до наростаючого свисту снаряда: може, оцей?

Або ні, ще страшніше! Шоферові — що: година їзди, та й виїхав з небезпечної зони, зупиниться десь ночувати в теплому. А саперові, який мусить доглядати й ремонтувати оцю дорогу? Або дівчині-регулювальниці, що не має права покинути пост, хай там як?.. І не темряву треба уявити, а сліпуче мертвенно-синє світло “люстри”, підвішеної фашистським літаком-розвідником, та наростаючий гуркіт бомбовозів… Не втечеш і не сховаєшся… Оце був справжній героїзм!

І знову йому шкрябнуло по серцю: минулися ті часи, — хай не повертаються ніколи! Але ж на долю нинішнього покоління лишилася тільки проза.

Прокладати дороги… Не утопічні “кришталеві” і не примітивні крижані, а найновітніші, з асфальтобетону, при допомозі потужних машин та механізмів… П’ятиденний робочий тиждень. Комфортабельні каюти в вагончиках. Електричне освітлення, телевізори, душові кабінки… Про яку там романтику мова?! Не вистачає тільки роботів, щоб командувати ними, з ліжка не встаючи!

Він розчаровано гортав книжку, неуважно поглядаючи на ілюстрації. Вступ був цікавий, то так. А далі починалася нудота: всякі логарифми та косинуси, таблиці та формули.

Того вечора Вітя Марченко сяк-так подужав чотири розділи і навіть дещо засвоїв з галузі ґрунтознавства. Наступного дня він взявся до праці ще ретельніше, але матеріал був ще нудніший. Вже не думалося навіть про звичайні автостради, бо в книзі одноманітно й настирливо торочилося про оптимум вологості та про резерви міцності, кути нахилу та коефіцієнти зсуву. Наприкінці третьої доби свого штурму бастіонів науки майбутній конструктор термоядерного універсального шляхобудівельного комбайна Віктор Михайлович Марченко відчув: годі! Він уже нічого не розумів і не сприймав. Звісно, в цьому не було нічого дивного, бо той величезний обсяг матеріалу, який дається студентам автодорожнього інституту за рік, хлопчина вирішив засвоїти за кілька годин.

Ой, як була йому потрібна зараз підтримка! Бодай навіть звичайнісінький інструктаж: зроби те чи те, поцікався тим чи іншим. Але до кого звернешся? Адже не підеш в Академію наук по консультацію! Та й до інженерів-шляховиків поткнутися боязко: на кпини візьмуть, почувши про кришталеві дороги!.. А силікатника отого все ніяк не випадає зустріти. Мабуть, справді поїхав у відрядження.

Вже понад тиждень Вітя Марченко поводить себе, мов ангел, — тільки безкрилий: після роботи простує додому і чи майструє, чи при червоному світлі чаклує біля фотопобільшувача, чи, в крайньому разі, вмощується перед телевізором. На вулицю ввечері — ані ногою. Вже й мати на нього поглядає стривожено: що сталося? Але помовчує. Щоб не наврочити.

А Вікторові, щиро кажучи, оце “ангельське” існування вже стає хріном у носі. Нудно. Нічого не хочеться робити. Все дратує. Розвіюються вщент рештки самоповаги, поступаючись огидному й страшному почуттю усвідомлення власної нікчемності. І в мозку починають роїтися думки, чи не гайнути б, скажімо, на будівництво Єнісейської гідроелектростанції.

А тут, як на те, надійшов день платні. Звісно ж, мордатий Женька, він же “Будка”, перестрів Віктора біля контори будівництва і завів розмову про те, що “зряплату треба обмивати”; дорогою до них приєднався і Володька — “Патлатий”, — який почав співати тієї ж. Віктор того вечора ухилився, пославшись на термінові справи. А в неділю надвечір таки не витримав.

І знову вони випили два півлітра на трьох, знову тинялися парком, чіпляючись до знайомих і незнайомих. Але хоч який був п’яний Віктор Марченко, він цього разу намагався повсякчас контролювати себе і силкувався стримувати від дурниць своїх приятелів. Хлопця чомусь не облишало передчуття, що він ось-ось зустрінеться з отим інженером-силікатником і зазнає такої ганьби, що доведеться забігти світ за очі.

Може, саме через бажання уникнути неприємної зустрічі, опинитися якнайдалі від парку, Віктор Марченко і погодився на значно небезпечнішу авантюру, яку запропонував Будка.

Їхня “свята трійця”, власне кажучи, надто великих гріхів за собою не мала. Вони не крали й не грабували — тільки хуліганили, та й то, остерігаючись дружинників. Навіть того вечора, коли випадковий перехожий всипав усім трьом, вони не мали на меті позбиткуватися з жінки, а, бач, вирішили налякати! їм видавалося, що такі “жарти”, як і ножі в кишенях “для фасону”, надто гострого осуду не варті. А от щодо “захоплення автомобілізмом”… М-да, тут пахло карним кодексом!

Всі троє були автолюбителями. Але якщо у Віктора та Володимира ця любов, головним чином, мала характер безнадійного схиляння перед недосяжною красунею, то Будка з темпераментністю справжнього джигіта був готовий викрасти свою царицю душі з-під якої завгодно варти!.. Втім, якщо казати чесно, обходилося без героїки: автомашин у дворах стоїть сила-силенна; один з ключиків чималенької в’язки обов’язково підійде до замка; хазяїн машини додивляється десятий сон, — тож хай спиться йому, нівроку. Тихенько виїдуть з двору, погасають містом годину чи дві, а потім ставлять машину на місце. Чесно? Чесно! Треба тільки не потикатися на головні магістралі, щоб автоінспекція не причепилася.

Цього разу Будка засік чорну “Волгу” в тихому і безлюдному Зоряному провулку. Вона стояла дуже зручно — в затінку кущів, біля глухої стіни будинку. Годинник показував першу ночі, — саме той час, коли гості вже пороз’їжджалися, а господарі повкладалися спати, — кращої пори для прогулянки чужою автомашиною і не знайдеш. Але Вікторові на серці було чомусь дуже неприємно й тривожно. Уявилося: застукають їх у машині, обвинуватять у крадіжці, потягнуть до міліції…

— Будко, а може, не треба? — запитав він нерішуче. — Сто разів минулося добре, а на сто перший…

— Сер Патлатий! — сплеснув руками Будка. — Чи ви чуєте?! Баришня злякалися. Ну, що ж — хай міс Баришня лишається нюхати квіточки, а ми поїдемо самі!

— Та їдьмо, Вітю, — примирливо сказав Володька. — Ми не довго.

— Володько, щиро кажу: погане передчуття в мене!

— Чхай на все і бережи психіку!

— Ну, гаразд, їдьмо. Тільки це — востаннє.

— Ну, звісно ж! — глузливо ствердив Будка.

Тихенько прокралися до “Волги”. Будка легко відімкнув дверцята. Добре відрегульований двигун завівся зразу. Машина м’яко рушила з місця, вмить набрала швидкості, шугнула в темний завулок. Спробуй-но наздогнати!

Все складалося добре; все було, як завжди, проте Віктор не відчував ані найменшої насолоди від шаленого польоту чудесної машини. Навпаки, снувалася тривожна думка, що вони ось-ось вріжуться в стовп або зіткнуться з зустрічною автомашиною. Вій кілька разів просив Будку зменшити швидкість, але той навмисне ще дужче натискав на педаль. А коли “Волга” ледь-ледь не “почоломкалась” з велетенським “Ікарусом”, який несподівано вихопився з-за рогу, Віктор не витримав:

— Годі, Будко! Зупини, я вийду.

Той негайно загальмував.

— Злякався, міс Баришня? Не хочеш їхати — шмаруй пішки!

— Гаразд, піду! — Віктор виліз із машини, машинально мацнув кишеню. Стривай, а де ж гаманець? — Стій, Будко!.. Та стій же, кажу тобі!

На щастя, “Волга” ще не встигла од’їхати далеко. Зупинилась.

— Ну, що там, міс Баришня?.. Передумав?

— Облиш блазнювати, Будко! Знайди на сидінні мій гаманець і кинь мені.

— Роззява! — Будка понишпорив на сидінні, потім під ногами. — Хапай, міс Баришня! Щасливого пішкодрала!

• Предыдущая
• 22/61
• Следующая