Выбери любимый жанр

Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 12


Изменить размер шрифта:

12

— Не можу я! — мало не простогнав хлопець. — Ну от скажіть: невже ви в свої сімнадцять літ отак розсудливо й холодно вирішили стати фахівцем цегельної справи?! Невже ви ніколи не мріяли?!

Сергій посміхнувся, поплескав хлопця по плечу:

— Вітю, я й починав з мрії! З мрії про чудесні кришталеві дороги… — він поглянув на годинник, похитав головою. — Пізно вже, та все ж перекажу тобі історію, яка визначила сенс мого життя. її розповів мені мій дід. Давно. Ще коли тебе й на світі не було.

РОЗДІЛ VI

КРИШТАЛЕВІ ДОРОГИ

Літ двісті тому панував на Правобережній Україні ясновельможний шляхтич, граф Ліщинський. Моцний був пан і дуже-дуже шляхетний! Мав усього він досить: і землі, і кріпаків, і грошей. А вже гонору було в нього стільки, що на десятьох вистачило б, та ще й одинадцятому лишилося. Отож і задумав пан Ліщинський перебудувати свій найфайніший маєток Ліщинівку так, щоб самому Радзівіллу носа втерти! Намірився пан закласти парк з гротами та альтанками, теплицю з заморськими рослинами, озера з водоспадами та водограями. А посередині щоб мармуровий палац звівся, кришталем та мозаїкою скрізь прикрашений… Такого забажала панна Ядвіга, наречена графа Ліщинського, і було в пана досить награбованого предками золота, аби виконати її забаганки.

Із Варшави, Санкт-Петербурга, Відня, Парижа, Лондона виписував пан до Ліщинівки найвправніших майстрів, платив їм шалені гроші, аби тільки вигадували найкрасивіші та найдивовижніші штуки. І не відав пан, що не треба далеко ходити, що серед його власних кріпаків є чимало людей з золотими руками та світлими головами.

Вже невідомо, як до графа Ліщинського потрапив Іван Чумак. Чи купив його пан, чи виміняв, — одне слово, з’явився в маєтку вродливий чорновусий парубок, майстер на всі руки. Робив Іван і вітряки на вигляд незвичайні, і фігури саморушні, і машини вогнедишні. Отож і приставили його навчатися до німця-майстра в гуту — невеликий склоробний заводик шляхетного пана Ліщинського.

Каторжна то була праця! З ранку до пізньої ночі видимав Іван “халяви” — такі собі скляні сулії. Розрізали потім ці “халяви”, випростували та розгладжували, і виходило з кожної по величенькій шибці. Хоч і неміцне та тьмянкувате було оте скло, та все ж віконне! А от як робилося воно, якого зілля та коли саме додавати в шихту — невідомо, бо пильнував німець таємниць своїх, мов ока.

Працює собі Іван Чумак, та знай на вус мотає все, що вздріє. Ночами чи там у неділю пробував порпатися біля печі, тільки перепадало йому дуже, коли помічали. Майстер-німець вдачі був крутої й лютої, смертним боєм бив робочих людей. То й довелося йому кінець кінцем скупатися в розплавленому склі. Як воно там сталося — ніхто не знав. Але пан Ліщинський не побивався, бо не треба було сплачувати німцеві заборговане жалування. А до того ж переказали панові, що Іван Чумак нахвалявся зварити скло не гірше за німецьке.

Викликав його пан і наказав:

— Вари!.. Зумієш — майстром у мене будеш.

І зварив Іван скло. Пробували те скло і на окріп, і на кваси та луги, і на кам’яні горішки, — товсте воно було, міцне й прозоре, — точнісінько як венеційське. Навчився з нього Іван вази виливати — гарні такі, що аж сяють! Пробував і дзеркала робити, але не втнув.

Пошили тоді йому каптан, дали чоботи справні, скількись там грошей та й послали до Санкт-Петербурга, в імператорську скляну мануфактуру. Небагато чого перейняв там Іван: і в Петербурзі верховодили німці та італійці, яким не було ніякої вигоди дарувати комусь свої секрети. А шукав Чумак не абичого, а рецепту скла, яке було б легкоплавким і твердим, пружним і прозорим, як роса. “Ні, — відповідали майстри, — не чули ми про таке скло!” Так і повернувся він з порожніми руками.

Минав тоді йому двадцять п’ятий. Кремезний був хлопець, вродливий. Спіткав дівчину Ганку, теж кріпачку Ліщинського, та й полюбилися вони назавжди. Зустрічалися вечорами у вишневому садку, милувалися, гомоніли про все на світі. І розповів якось Іван дівчині про свою мрію.

— Ганко моя люба, — шепотів він гаряче, — хочу я знайти чудесне скло, щоб воно ще за темного жару рідким ставало, а застигнувши, міцніше за крицю було! Як знайду я його, то й на землі світліше стане. Воно буде дешеве-дешеве! Не з саману хати ліпитимемо, а зі скла будемо виливати! Уявляєш: сонце в кожен закапелок зазирає!.. І дороги кришталеві прокладемо. Як у казці!

А Ганка йому на відповідь — сумно так:

— Ой, Івасю, то казка не для нас! То — для панів. Хай навіть скляні стіни поставиш, тільки злидні повиднішають… А якщо набудують отих скловарень — ще дужче застогнуть люди. Ти ось уже в майстри вибився, та все’дно гнеш спину від зорі до зорі. А простим кріпакам?.. Прошу тебе, серце моє, не прохопись перед паном про свою мрію! Чує моя душа: не буде нам щастя від твоїх кришталевих доріг!

А Іван їй:

— Панам не довіку панувати — пропадуть, мов кропива взимку. А кришталеві дороги лишаться назавжди. Ходитимуть ними вільні, щасливі люди та й нас добрим словом пом’януть!

І розповів Іван Чумак, на лихо собі, панові Ліщинському про свою мрію. Загорілися очі у пана: кришталеві дороги! Чудо з чудес! Такого навіть у імператора нема!.. А ще згадав Ліщинський графа Альфреда Броницького. Давно слід провчити цього зарозумілого шмаркача! Бач, захотів усіх переплюнути, — в своїй задрипаній Кримні на Волині проклав дорогу, вимощену кінськими зубами! Роздзвонив на увесь світ: “Дев’ять верстов завдовжки! Дев’ять аршин завширшки! Кожен зуб обійшовся в п’ятак! Зуби муровано найчистішим віденським вапном! Вистоїть тисячу років!” А постривайно, ясновельможний пане! Ми по твоїх зубах — кришталем! кришталем!.. Якої ти заспіваєш?!

І зареготав би пан Ліщинський, так не можна перед кріпаком своїх почуттів розкривати. Отож покрутив шляхетського вуса та й сказав поважно:

— Ну, що ж, коли берешся зробити — роби. Тільки щоб була дорога та не широка й не вузька, суцільна, барвиста й дзеркальна. А на узбіччях щоб напис ішов, чия вона… Роби, роби, квапити не буду. А щоб працювалося охочіше, скажу тобі: закінчиш роботу — дам вільну та й оженю тебе на Ганці-красуні.

Дозволив граф побудувати в підземеллі старого палацу величезну скловарську піч, накупив усяких речовин заморських хитрих. Працюй, Іване: все тобі дається, чого заманеться!

…І попливли дні за днями!

Вже давно було перебудовано крихітну гуту пана Ліщинського, і вона постачала всю округу дешевим низькоякісним склом; уже давно панна Ядвіга стала панею Ліщинською і облишила витребеньки. А Іван Чумак усе ще морочився з порошками та рідинами, — все щось розтирав, кип’ятив та розжарював.

Не випускали тепер кріпака на волю навіть у свято, бо пан Ліщинський з п’яних очей бовкнув та ще й “словом гонору” ствердив, що його хлоп знайшов секрет “дорожнього скла”. Приходив граф до Чумака часто — просив, вимагав, погрожував… Та нічим не міг потішити його кріпак, бо не закінчив ще своєї праці.

Вдень і вночі крізь загратовані віконця підземелля пробивалися відблиски — то криваво-червоні, то їдучо-жовті, а то й сині або яскраво-зелені. Тхнуло звідти сірчаним та смоляним смородом, лунали скрипіння та гуркіт… Десятою стежкою почали обминати люди те місце. Говорили, ще злигався Іван з нечистою силою, занапастив душу…

Та не душу занапастив Іван Чумак, а свою молодість, здоров’я і щастя.

Вечорами приходила Ганка, простягала руки до віконця, благала:

— Івасю, серце моє, кидай усе! Грати іржаві, я сама їх виламаю!.. Втікаймо звідси — куди хочеш, хоч на край світу!

А змучений блідий Іван відповідав, схиливши голову:

— Потерпи, Ганко, потерпи, любко… Небагато лишилося… Куди мені тікати? Од себе не втечеш… Адже я не про пана дбаю, а про народ. Коли-небудь люди спасибі мені скажуть… А так — де я знайду піч скло-варську? Де дістану поташі всякі? Ні, любко, ось побудую я дорогу, дасть нам пан відпускну, та й підемо ми з тобою вільними птицями — будемо вчити людей, як варити легкоплинне й дешеве скло…

12
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело