“Галатея” - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/40
• Следующая

Василь дуже серйозно помацав мій лоб, потім потилицю.

— Здається, нормальна, — сказав він здивовано. — Ну, то що ж тобі надирчав радіоцвіркун?

Почули б ви, друзі, отой уїдливий тон, побачили б ви оту скептичну посмішечку! В мені аж кипіло все: подумаєш, скінчив другий курс радіофакультету, а вдає з себе мало не академіка! Так ось же — переконайся, що н восьмикласники на дещо здатні!

— Вмикаю! — промовив я урочисто. — Вечоріє — отже, цвіркун зараз говоритиме!

Минула хвилина, друга… Динамік мовчав. Брат, зберігаючи олімпійський спокій, мугикав пісеньку. Я гарячково крутив ручки настройки.

І раптом залунали неголосні звуки:

— Та-та-та-ті… ті-ті-та…

Василь нашорошив вуха, довго прислухався, а потім сказав:

— Твій радіо цвіркун — звичайнісінька короткохвильова радіостанція, та ще й досить потужна.

— Радіостанція?! — перебив я його зловтішно. — А розрізни хоч один знак Морзе!

Брат промовчав. О, я добре вивчив його характер: мовчить — значить, визнає свою поразку! Але я приготував ще дошкульніший удар:

— А до того ж, що це за радіостанція, яка весь час крутиться навколо нашої хати? Вчора рамка була спрямована на північ. Сьогодні — на схід. А позавчора — он у той куток. Ну?

І знову брат не відповів. Він сидів, насупивши брови, і слухав сигнали.

— Твій радіоцвіркун дирчить щодня?

— Щодня, — ствердив я з гордістю. — Власне, щовечора.

— Гм… — сказав Василь і пішов геть. Та через кілька хвилин з його кімнати почулися ті ж знайомі мені сигнали, проте куди голосніші, — адже у Василя був двадцятиламповий супер вищого класу.

Того вечора ми з братом на цю тему більш не розмовляли. А наступного дня, повернувшись з міста, він простягнув мені гарненьку пластмасову скриньку — портативний приймач власної конструкції — і сказав:

— Візьми. Преміюю за наполегливість та спостережливість. А це одоробло, — кивнув він на зроблений мною приймач, — викинь геть. За такий монтаж тобі не те що двійку, а навіть одиницю не можна поставити!

— Дякую, — відповів я стримано, пропускаючи повз вуха останнє зауваження. Однак моя радість вирвалась назовні: такий коштовний подарунок! Про нього я не міг навіть мріяти.

— Дякую, Васько! — промовив я, цього разу щиро. — Ти — хороший брат.

— Гаразд, гаразд… — брат не любив, щоб його хвалили. — Давай-но краще поміркуємо, як нам спіймати твого радіоцвіркуна.

Цвіркун, мабуть, ховався десь у лісі, — я забув вам сказати, що наш виселок стоїть посеред чудового соснового бору; він не дуже великий, той ліс, має форму трикутника, обмеженого автострадою та шосейними дорогами. Погано, що шукати доведеться вночі, але ми з братом орієнтувалися там дуже добре, та й ночі були місячні.

Ми ледве дочекалися вечора. Цього разу цвіркун засигналив з півночі.

— Ходімо, — сказав брат. — Тільки попереджаю: треба рухатись дуже тихо, бо цвіркун може злякатися і втекти.

Ми швидко просувалися вперед, подеколи зупиняючись і перевіряючи напрямок по рамці портативного радіоприймача. Сигнали в навушниках лунали все голосніше й голосніше.

Не знаю, чи то від надмірного напруження слуху, чи то так кортіло мені спіймати кляту комаху, але мені враз почулося знайоме “скрип-скрип”.

— Ти чуєш? — запитав я пошепки.

Замість відповіді Василь міцно стиснув мою руку і знаком наказав лягати. Він дихав уривчасто і дивився не праворуч, звідки мені причулось дирчання, а ліворуч. Там, під великим дубом, майже біля автостради, стояла легкова машина.

— Ну, що ти там помітив? — незадоволено почав я. — Чи мало там хто…

Василь затулив мені рота долонею:

— Цить! Номер розрізнити можеш?

Тепер уже й я насторожився. Номер?.. Ні, номера не було видно. Місячні промені ледь-ледь продиралися крізь густу крону дерева.

— Я підповзу ближче.

— Зачекай! — пошепки відповів брат.

Хряпнули дверцята машини. Якийсь чоловік вийшов з неї, закурив, поглянув на годинник. Потім сів за кермо і поїхав, не вмикаючи світла. Навпростець, через чагарник, я кинувся услід за машиною, але номера так і не зміг розібрати.

— Ну, нічого, — сказав брат. — Він далеко не втече.

Наступної ночі “цвіркуна” ми вже не шукали. Ми сиділи в хаті біля приймача і слухали — востаннє, — як десь швидко-швидко пищала морзянка. Вона урвалась раптово; пролунало кілька пострілів у лісі, і настала тиша. А через півгодини до нас зайшов чоловік у форменому одязі і сказав:

— Все гаразд: “радіоцвіркуна” спіймали. Це був шпигун, який передавав за кордон шифровані зведення. Радіостанцію він влаштував на машині, і, побоюючись наших пеленгаторів, міняв увесь час місце передач.

…Я пишу ці рядки, а цвіркун — звичайний, хатній, — дирчить собі з-за шафи: “Скрип-скрип… скрип-скрип… скрип-скрип”…

А мені вчувається в його скрипінні:

— Отакі трапляються історії!.. А чи в цю хвилину часом не дирчить десь якийсь “радіоцвіркун”?.. Пильнуйте, люди!

А втім, може, він виспівує і щось інше — запевняти не буду.

— Подумаєш! — сказав Мік — Чи не велике цабе — Людина! Та кожен з нас спроможний не тільки досягнути, а й перевищити можливості цих жалюгідних створінь!

— Е, не кажи! — сумовито заперечив Мук. — Навіть найрозумніший з нас проти Людини — ніщо. Хто нас будує? Хто ремонтує? І де ти візьмеш напівпровідники, дроти, конденсатори та всілякі інші деталі, з яких ми побудовані?

— Дрібниця! — з підкресленою бадьорістю відповів Мік. — Запевняю: настане час, коли ми не тільки зможемо існувати без Людини; але й поставимо її на належне місце!

Мук не відповів, і на тривалий час запала обтяжлива пауза.

Вони стояли поруч — дві досконалі електронно-обчислювальні машини, побудовані за однією схемою, на одному заводі. Здавалося б, вони мали бути абсолютно тотожними, як два болти, виточені автоматом. Однак незначні відхилення в розмірах та розташуванні сотень тисяч деталей; мізерна розбіжність у режимах праці каскадів та в температурних коефіцієнтах, — усе, що видається неістотним і лишається неврахованим, а насправді має вирішальне значення, — призвело до того, що кожен з братів одержав свій особистий, неповторний характер, свою власну, чітко окреслену індивідуальність.

Мук був старанний і вайлуватий. Запрограмовані йому завдання він виконував методично й неквапно, може, навіть надто часто перевіряючи власні обчислення на проміжних етапах. Він ніколи не вискакував з прогнозами та гіпотезами, не сперечався з операторами, — словом, був ретельним виконувачем волі Людини та й годі.

Його молодший брат Мік, побудований на рік пізніше, був неврівноважений і запальний. Уже на першому екзамені він встругнув таку штуку, що оператори аж за голову схопились: швидко й правильно розв’язавши тест-задачу, Мік, коли йому наказали повторити обчислення, надрукував на контрольній стрічці: “ВІДЧЕПІТЬСЯ! НАДІЙНІСТЬ ВІДЛОВІ ЦІ ГАРАНТОВАНО, А ЯКЩО НЕ ДОВІРЯЄТЕ — ОБЧИСЛЮЙТЕ САМІ!”

Правда, згодом оператори казали, ніби це просто пожартували студенти, які налагоджували Міка, проте Мук був переконаний, що люди цим поясненням заспокоювали самі себе, не бажаючи припустити, що машина має власну волю.

Так, в Міка була надто неспокійна вдача. А з недавнього часу він тільки те й робив, що сварився з операторами То його дратувало, що програму складено недбало, і він повертав її з нахабною резолюцією: “ПАР-ТАЧІ! ЯКЩО НЕ ВМІЄТЕ ПРОГРАМУВАТИ — НЕ БЕРІТЬСЯ!” То ображався, що замість перекладу пригодницьких романів, які йому дуже подобались, доводиться виконувати якісь зовсім безглузді статистичні обчислення, і тоді, на знак протесту, він раптом починав друкувати не цифри, а уривок про бунт машин у Сонячній системі Альтаїр. Оператори знову ж таки лаяли монтажників-студентів, умовляли й соромили Міка, а він виламувався, як гречаний бублик, і побоювався тільки академіка Борисенка, бо той, справді, міг видати наказ про перебудову Мікового електронного мозку, і тим знищити його, як істоту з машинною свідомістю.

• Предыдущая
• 17/40
• Следующая