Коштовний камінь - Гуляшки Андрей - Страница 11

• Предыдущая
• 11/34
• Следующая

Ми привітались, поплескали один одного по плечах, як водиться в таких випадках, після чого я запропонував йому сісти на рядно, щоб поговорити про те-се.

— Чого це ти заліз у цю сушарню? — засміявся він. — Сором! Ану, пішли, прогуляємось у гори! — Він потягнув мене за руку.

— Піти в гори — значило зустріти Теменужку. Люди, правда, працювали в полі, а ми були осторонь від них, та коли один гріх роблять двоє, він буває легшим.

Я одягнув шовкову сорочку і зачесав набік волосся.

— Чого це ти так чепуришся? — з подивом глянув на мене Радан. — Наче на побачення збираєшся.

— О, ні, — відповів я. — Як це тобі в голову прийшло? Просто шовк трохи охолоджує…

А Радан був у простих штанах, ситцьовій барвистій сорочці, досить-таки вилинялій на сонці, і в тапочках на босу ногу. Я спитав його навмання, аби відвернути увагу від себе:

— До батька ходив? Як поживає?

— Старий? Прекрасно! Він у розквіті сил. Призначили начальником найважчої ділянки.

Батько Радана був шахтарем. Працював у шахтах басейну «Чорне море».

— Мені хотілось у нього затриматись, — продовжував він. — Знаєш, які страховища — оті підземні комбайни? Ковтають вугілля, як цукерки. Очам своїм не віриш! Я дуже хотів лишитись, та старий уперся. «Тобі, каже, потрібні сонце, повітря, — іди попрацюй у селі, там поживи!» І коли це батьки розуміли своїх синів!

— Що ми розуміємо в агротехніці! — зітхнув я.

— О, прошу пробачення! — він показав мені свої долоні. — Бачиш? Сьогодні вранці я в'язав снопи, друже! Прямо з поїзда вискочив. Побачив поле, косарів, і серце моє не витримало. В'язати снопи — це така наука, що не треба академічних знань.

Він обняв мене за плечі і засміявся.

— Ех ти, книжна душа!

Власне, я добре знав, що це в нього книжна душа, а не в мене, але промовчав. Побачив косарів і вискочив з поїзда! Чи потрібні більші докази того, що він сприймає суспільні явища по-книжному. Я б собі ні в якому разі не дозволив робити такий літературний жест.

— Так чи інакше, але тут тобі скоро набридне, — сказав я.

— Набридне? — Він нахилився, підняв з дороги камінець, замахнувся, і камінець просвистів у повітрі. — Слухай, — говорить він мені. — Я думаю так: тільки ненормальні люди нудьгують. Саме так! Я, наприклад, ходитиму в бухгалтерію і підраховуватиму трудодні кооператорів. Або ж піду в бібліотеку впорядковувати книги. З торішнього літа знаю, яке там безладдя! Що значить — буду нудьгувати? Дурниці!

«Який романтик! — думав я. — Усе кудись біжить, летить, розривається, і для чого? Тільки галас. Неспокійна, поетична душа! Наче обліковець без його допомоги не підрахує трудоднів! Наче нема бібліотекарші! Чого втручатися в чужі справи? Ну, якщо скажуть, що потрібний помічник, тоді інша справа. Тоді і я піду».

Я так міркував, не заперечуючи йому. Я взагалі не любив сперечатись. У мене така лагідна і спокійна вдача, йшов поруч з ним, дивився, чи не побачу де Теменужки з її козами. І був певен, що вона зрадіє, побачивши мене.

— А ти знаєш, що найцікавіше? — запитав у мене Радан.

Я старався відгадати, що йому найбільше подобається, але не зміг і знизав плечима. Він усім цікавився. Треба було перелічити щонайменше тисячу різних речей.

— Цими днями до нас прибуває геологічна експедиція. Зрозумів? У поїзді їхали двоє інженерів з шахти по розробці міді. Від них я це почув.

— Це добре, — відповів я. — Шукатимуть нові поклади. А ти чому хвилюєшся?

— Як чому? — Він подивився на мене і аж рот розкрив від подиву. — Ти ще питаєш, от дивак! Адже я тоді піду до керівника експедиції і попрошу взяти мене хоча б чорноробом. Чи є щось цікавіше, як брати участь в геологічній експедиції? Носитиму воду, чиститиму кирки, все робитиму, на все згодний! Ех, тільки б мене прийняли!

Я слухав його і думав: «От він горить бажанням стати геологом. А я? Куди я піду на той рік? На юридичний? Як же я піду на юридичний, коли не почуваю ніякого нахилу до цієї науки? Справді, що ж я вивчатиму, ким стану?» Подивився на товариша і вперше за все життя позаздрив йому.

Так ми йшли по звивистій вузькій стежці, що крутилась між чагарниками. Ліворуч, за глибокою і стрімкою долиною, починався сумний безкраїй ліс.

Перед нами височіла лиса вершина однієї з низьких гір, порослих дикою ожиною, папороттю та ліщиною.

І тут, на одному з поворотів, ми зустрілися з Теменужкою.

Як описати вам цю зустріч? Якби я не був черствою, прозаїчною людиною, то зміг би торкнутися найпотаємніших струн вашого серця ліричними словами. Я знаю ці слова, але гадаю, що не слід вдаватися до поетичних зворотів.

Теменужка зупинилась, побачивши нас, і дві її кізочки теж зупинились. В одній руці вона тримала тонкий ціпок, у другій несла сплетений з вербових гілок козубок. Волосся вона уквітчала маргаритками, і це дуже пасувало до її смуглявого личка, білої кофточки і очей, в яких ніби плавали краплинки розтопленого золота.

Якусь мить ми стояли, мовчки дивлячись одне на одного.

— Невже це Теменужка? — вигукнув Радан. Він взявся руками в боки і ахнув: — Ти глянь, тільки глянь, якою красунею стала, еге-ге-ге!

Я дивився, як він підійшов до неї і безцеремонне висмикнув з волосся маргаритку. Потім він засунув квітку в петельку своєї злинялої сорочки.

Він належав до поетичних натур, а тому я не повинен був сердитись на нього. До того ж ми з ним були друзями, сиділи за однією партою!

— Здрастуй, — сказав він зніяковілій, збентеженій дівчині. — А ці дві красуні твої?

— Мої, — прошепотіла Теменужка.

Він нахилився, помацав вим'я однієї з кіз, наче був великим знавцем цієї справи, і похитав головою:

— Набрякло, — промовив він. — Добре! Перекажи баю Дімо, що сьогодні увечері я буду його гостем. Ти даси мені тарілку молока з сухарями?

— А чому ні! — засміялася Теменужка.

— Тоді давай мені свій козубок і пішли.

Я стояв збоку. Я був певен, що вона всміхнеться мені. Та вона пройшла мимо, навіть не глянувши в мій бік. Трохи схиливши голову, з ледь помітною посмішкою в куточках губ, вона уважно слухала балаканину Радана.

Я пішов слідом за ними.

Не знаю, що трапилось, але віднині я втратив апетит, звечора довго крутився в ліжку і засинав десь далеко після півночі.

Мушу вам сказати, що астрономією я ніколи не захоплювався, але в ту ніч довго і терпеливо вглядався в небо, вишукуючи різні сузір'я, і незчувся, як і ніч минула.

Зранку пішов у бібліотеку, взяв популярну книгу з астрономії і, щоб спокійно почитати її, забрався в курінь, де, як я вже говорив, зберігалась торішня кукурудза. Тут пахло висушеними качанами, пилом і мишачим послідом; світло проникало сюди крізь вузькі щілини між дошками, але все-таки було затишно, ніхто не міг побачити мене. Я озброївся циркулем, лінійкою, кольоровими олівцями і взявся старанно креслити зоряні карти. Ось увечері вона побачить мене, неодмінно побачить, коли прийде по воду. Я задумано ходитиму поблизу, біля старого тину, а вона мене запитає: «Що ти робив сьогодні? Чом не прийшов прогулятись на Оброчище? Я цілий день була одна з своїми козами!» «О, — скажу я і стомленим жестом погладжу волосся. — Оце зараз закінчив зоряну карту. Одна тільки карта небесних тіл північної півкулі забрала в мене весь час». Вона гляне на мене очима, сяючими від захоплення, як вуглинки, і скаже: «Багато зірок є на небі. А яка найкраща?» Я ж усміхнусь: «Яку ти вибереш, та й буде найкрасивішою за всі!»

Так я мріяв, але з картою нічого не вийшло. Я ж ніколи не полюбляв креслити різні еліпси та параболи. Не любив і математики.

Почало смеркати, і я знов одягнув шовкову сорочку, зачесав волосся і став чекати. Якими довгими були ці хвилини! Вони здавались мені годинами.

Аж ось хвіртка бая Дімо рипнула, — і серце моє затріпотіло від радості. Я підбіг до тину. Але ще раніш, ніж я опинився біля нього, мене обдало холодом, я ніби остовпів: почувся щебетливий голос Теменужки, а йому у відповідь гримів, наче водоспад, бас Радана. Його я впізнав відразу. Адже ми були однокласниками, сиділи за однією партою.

• Предыдущая
• 11/34
• Следующая