Зустрічники - Савченко Владимир Иванович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/14
• Следующая

— Так! — Багрій дивиться на нас. — Не чую пропозицій по Мискіну. А час іде, о дев’ятій годині в інституті почнеться робочий день.

Я мовчу. Якщо по щирості, мені не подобається варіант, який накидає нам Гліб О.; багрієвський вочевидь надійніший. Які ж у мене можуть бути ідеї! А з іншого боку, треба натужитися: в закид іде той, чий план прийнято.

— Інспекція, — говорить Риндичевич, — Інспектор по техніці безпеки та охороні праці від… від міськкому профспілки. За скаргами трудящих.

— Не було скарг, — кажу я. — Не скаржаться співробітники на Омеляна Івановича. Вони за нього хоч в огонь.

— Саме так! — зітхає шеф.

— Ну, тоді — із-за порушень і пригод… он їх скільки! — Славко вказує на папери.

З’явитися в лабораторію за годину до пригоди, виявити недогляд, зажадати, щоб негайно усунули. Адже там тільки й треба цей балон винести в коридор, захистити в кутку граткою чи дошками. А без цього інспектор забороняє працювати.

— Це Мискіну якийсь невідомий інспектор по ТБ заборонить працювати?! — іронічно скімлить око Артурич. — Ну, хлопче…

— Та хоч би й кому. Має право.

Багрій хоче ще щось заперечити, але заважає дзвінок. Він бере трубку (відразу починають обертатися бобіни магнітофона), слухає — обличчя блідне, навіть сіріє:

— Який жах!..

Ми з Риндичевичем хапаємо навушники.

— …Набирав висоту. Останнє повідомлення з двох тисяч метрів. І більше нічого, зв’язок обірвався. Упав у районі Гавронців… — Це говорив Воротилін, в голосі якого не було звичайної сили і впевненості. — Рейс ранковий, квитки було продано всі…

— Карту! — кидає мені шеф. Приношу й розгортаю перед ним карту зони, знову беру навушник. Багрій водить пальцем, знаходить хутір Гавронці, неподалік від якого робить красивий заворот річка Оскол, ліва притока нашої суднохідної. — Де саме біля Гавронців?

— Десять кілометрів на південний схід, у долині Осколу.

— У долині — це добре, вона заплавна, не заселена…

— Знову ти своє «добре», — з гіркотою сказали на другому кінці проводу. — Ну що в цій справі може бути доброго!

— Та йди ти, Глібе, знаєш куди!.. — скипів Багрій. — Наче не тямиш, в якому розумінні я примірюю, що добре, а що погано!

— Ага… Отже, берешся?

— Успіх гарантувати не можу, але й не спробувати не можна. Головне, причину б знайти. Причину!.. Тепер слухай. Спочатку блокування. Карта перед тобою? Атож. Ніколи досі ці двоє — немолоді інтелігентні люди різного чину й занять — не називали один одного просто на ім’я і на «ти»; не буде цього з ними й після. Але біда всіх рівняє, зараз не до субординації і пієтету.

— Проведи навколо Гавронців коло радіусом 15 кілометрів. Тут повинна бути охорона — і щоб ні одна жива душа ні туди, ні звідти. Вартові також не повинні знати, що трапилось. Нічого ще не трапилось!

— Зроблю,

— Телефонний зв’язок із Гавронцями має бути відразу перерваний. Далі: на аеродромі повідомлення про падіння БК-22…

(«БК-22, он воно що! Ой-ой….» Я відчуваю, як у мене всередині все холоне. БК-22 — стосорокамісний двотурбіновий і чотиригвинтовий красень, останнє слово турбогвинтової авіації. Рейси його через наше місто почались цієї зими, я бачив телерепортаж про відкриття траси. І ось…)

— …Розповсюдитися не повинно. Усіх, хто знає, на ці кілька годин усунути від роботи, ізолювати. Я повідомлю по рації з місця, коли їх поприсипляти.

— Ох! Це ж доведеться закрити аеропорт.

— Значить, треба закрити. Тільки спершу нехай пришлють сюди два вертольоти: вантажний і пасажирський.

— Ясно. Хто тобі потрібен на місці?

— Представники КБ і заводу, група оперативного розслідування. Але чим менше людей, тим краще. Скажімо, так: по два представники і група з трьох-чотирьох щонайтолковіших.

— Уже повідомлено. Будуть через’ півтори години. Бекасов, може бути, через дві, він у Криму. Але… про такий випадок належиться ще й санітарна команда: витягувати й розпізнавати трупи, таке інше…

— Ні! Жодних подібних команд, доки ми там. Попередь усіх про беззастережне підлягання мені.

— Звичайно. Тепер слухай: один представник бекасівського КБ, хоча й неофіційний, прибуде до тебе зараз на вертольоті. Це Петро Денисович Лемех, колишній льотчик-випробовувач, зараз списаний на землю. Облітував «БК-22», літав і на серійних.

— Відмінно, дякую.

— І ще. Надійшла перша інформація про БК-22. Була аналогічна катастрофа з його вантажним варіантом — рік з місяцями тому, на півдні Сибіру. Там при набиранні висоти зірвався, навантажений. Про причину не дізнались, але це вже натяк, що вона одна і може бути знайдена. Так що налагоджуйтесь на це.

— А на що ж іще нам налагоджуватись! — посміхнувся Багрій. — На реквієм? З цим устигнеться.

— Хто летить?

— Я і Возницин. Риндичевич займеться Інститутом нейрології.

На тому кінці провода помовчали. Я ждав із завмерлим серцем, що відповість Гліб О.; на Славка він покладається, звичайно, більше, аніж на мене.

— Дивись, тобі видніше. («Уфф!..») Ну, все? Напутніх слів говорити не треба? Я весь час тут.

— Не треба. Надалі зв’язок — по рації.

Багрій-Багрєєв кладе трубку, обертається до нас:

— Усі чули? Так ось. То нічого, то як вітром навіяло. Святославе Івановичу, ваш план приймаю, хоч і не в захопленні від нього. Мусимо поспішати. Закид короткий, упораєтесь самі. Постарайтесь там… — він рухом пальців виразив те, в чому Риндя мусив постаратися, — бути тоншим, обачливішим. Зачіпку на минулий день маєте? («Зачіпка» — це точка фінішу в закиді: приємна подія, що запам’яталась, до якої вабить повернутися, пережити ще раз.)

— Маю.

— Яку, коли не таємниця?

— А пиво вчора в забігайлівці біля будинку пив — свіже, прохолодне. І мужик один таранькою поділився, півляща відламав, уявляєте?

Артура Вікторовича навіть пересмикує. Риндичевич дивиться на нього в упор і з прихованою лукавинкою: ось, мовляв, який я є — з тим і беріть.

— Ехе-хе!.. — зітхає, піднімаючись з-за столу, шеф. — Задерикуватий ми, Зустрічники, народ. Що ж, наші вади — продовження наших чеснот. Гаразд, з вами все. А ти, друже мій Олександре Романовичу (це я — і друг, і Романович), налаштовуй себе на далекий закид. Може, на рік, а то й далі.

І він вибігає командувати загальний збір, стежити за завантаженням. Ми з Риндею лишаємось самі. Мені трохи ніяково перед ним.

— Яідан і анімз, — говорить він зворотною мовою, — тсідрог і асарк. («Зміна і надія, краса і гордість…»)

— Слухай, не я ж вирішував!

— Ачятугок аварпс ашан, — продовжує він перекручами, — онйачивз. («Наша справа когутяча, звичайно».) Титсащ йах! («Хай щастить!»)

— Онмєазв. («Взаємно».) — Я також переходжу на зворотну мову.

— Юрдзаз тіван, йаг-йаг. («Гай-гай, навіть заздрю».)

— Онсеч? Ежуд ен, ітсорищоп, я. («Чесно? Я, пощирості, не дуже».)

— Ясшєаропв.

Ми розмовляємо перекручами — і говоримо чисто. Втім, чогось особливого в зворотній мові немає: за звучанням вона схожа на тюркську, прикметники опиняються за іменниками, як у французькій мові, а вимова не жахливіша, ніж в англійській.

Крім того, ми добре вміємо ходити вперед спиною, здійснювати в зворотному порядку складні, несиметричні в часі дії, — так, що при зворотному прокручуванні плівки відеомагнітофона, на яку це знято, нічого не запідозриш. У тренінг-камері, на стінах і стелі якої в зворотній течії реальні й вигадані Багрій-Багрєєвим події й сцени (і часто в прискореному порівняно із звичайним темпі!), ми училися орієнтуватися в них, розуміти, передбачувати наступне минуле, навіть втручатися репліками й натисканням тестових кнопок.

Все це потрібно нам для правильного старту і фінішу при закидах, а ще більше — для поглибленого сприйняття світу, для відчуження від властивостей. Оголюється те, що зміст багатьох, дуже багатьох повідомлень і дій симетричний — що від початку до кінця, що від кінця до початку. А у подій, де це не так, лишається тільки найзагальніший зміст, майже не пов’язаний з властивостями — образ гнаних вітром-часом хвиль матерії: передній фронт крутий, задній похилий.

• Предыдущая
• 4/14
• Следующая