Година Бика - Єфремов Іван - Страница 5

• Предыдущая
• 5/110
• Следующая

— Вона мені подобається найбільше, — шепнув Ларк подрузі, що стояла поруч.

Та промовчала, заперечливо хитнувши головою, і показала на третю зорелітницю. Майже оголена, із зухвалим усвідомленням особливої сили власного тіла, вона випросталася з високо піднятими грудьми, обхопивши долонями неймовірно тонкий стан і опустивши очі. Старовинна коротка зачіска обрамляла її обличчя, що звужувалося до загостреного підборіддя. Мудра неприязна усмішка грала на її губах з ямочками в кутиках рота. Одне плече прикривали тонкі складки вирізьбленого з чорного каменю шарфа, перекинутого з-під руки на спину. Можливо, скульптор був закоханий у цей образ, принаймні Олла Дез, інженер зв’язку і зйомки, втілилася в навдивовижу живу статую, сповнену почуття й жіночності.

Але останній член екіпажу зорельота Соль Саїн, розміщений за Оллою в кінці півкола, не дивився на неї. Висунувшись із-за і пульта машини, інженер-обчислювач примружився в ніжній і усмішці, що лукавими зморшками поорала його худе обличчя. Здавалося, він намагався заглянули по той бік пам’ятника, де стояла найближча і кохана, тепер назавше схована від нього.

Сонце остаточно сіло, купол погас, і тропічна ніч підкралася зненацька. Але тут-таки, скоряючись присутності відвідувачів, автоматично спалахнули лампи оранжевого світла, приховані в кільцевому піддашші над статуями. В химерно перехрещених променях статуї стали ще живішими, тоді як усе навколо зникло в непроглядному мороці. Учні затаїли віддих — вони немов лишилися на самоті з героями «Темного Полум’я». Кілька хвилин чекання — і зорелітники зітхнуть, усміхнуться і подадуть руки своїм нащадкам. Але час минав, і заклякла нерухомість фігур дедалі більше обтяжувала. Можливо, вперше почуття неминучості смерті, безповоротної втрати глибоко проникло в свідомість молоді.

Хтось голосно зітхнув. Кімі потер скроні, рішуче ступив крок до статуї Фай Родіс і схилився перед нею в прощальному поклоні, ледве не наткнувшись на ріг кам’яної книги, яку вона тримала перед собою. Його товариші розбрелися, спиняючись у задумі перед статуями, які найбільше сподобались. Інші, відійшовши подалі, розглядали скульптурну групу цілком. Більшість учнів затрималася перед західною групою. Ці люди так і не повернулися на любу Землю, не доторкнулися більше до її цілющої природи, не побачили в передсмертні години жодної людини рідної планети. Світ Торманса, що перебував на недоступній нічому, крім ЗПП, відстані, здавався ще безнадійнішим, небезпечнішим і тужливішим, аніж мертві планети, виявлені біля близьких сонць, або світи незбагненного життя на екранах Великого Кільця.

Молоді люди перейнялися настроєм тих часів, коли відбуття першого ЗПП було схоже на стрибок у невідаму безодню. Вони забули про те, що жертва Землі на Тормансі не була даремною, і стояли перед пам’ятником, як ті, хто проводжав «Темне Полум’я» понад століття тому в його ніким ще не проторений шлях, сповнені невиразної тривоги й цілком реального усвідомлення великої небезпеки експедиції.

Учитель домігся свого — учні підготувалися до перегляду «зірочки» Будинку Історії — стереофільму з описанням експедиції, більшою частиною знятого з натури. Інші події були відновлені за записом пам’ятних приладів і розповідями членів експедиції, які повернулися. Молодим людям довелося нагадати про необхідність повернення. Кілька чоловік запропонували заночувати на місці, проте більшість прийняла пораду вчителя — повернутися нічним поїздом, щоб завтра ж переглянути «зірочку», яка вимагатиме цілого дня з перервою на відпочинок.

Неохоче, часто оглядаючись, учні зібрались і пішли по дорозі через гай. Ледве остання людина зійшла з майданчика підніжжя, як освітлення пам’ятника погасло. Модель зорельота і статуї його команди зникли в мороці, ніби провалилися в чорну безодню антисвіту Тамаса. Слабким фосфоричним сяйвом засвітились узбіччя шляху. Подорожні могли впевнено йти і в непроглядній пітьмі гаю, і під зоряним небом через перевал кола пагорбів. У зосередженій мовчанці вони прибули до станції. Звична обстановка Спірального Шляху, світло й безліч людей послабили враження, і молодь взялася збуджено обговорювати пооачене. Питання: хто кому більше сподобався — гаряче дебатувалося, аж поки підійшов поїзд і стомлені мандрівники прилягли на м’яких сидіннях.

— А все-таки ті п’ятеро, що загинули, кращі за тих, хто повернувся, і це не випадково! — твердив Кімі, вмощуючись зручніше.

— Зовсім ні! — заперечила Пуна, згорнувшись калачиком. — Мені Гріф Ріфт видався найглибшим, найтвердішим, найрозумнішим!

— Чому тоді він зостався в кораблі?

— Хто ж крім нього, міг справитися з анігіляцією? Невже ти не зрозумів, що «Темне Полум’я» загинув би на Тормансі або в дорозі і ми ніколи нічого не довідалися б!

— Це так! І все ж…

— І все ж я хочу спати, а не сперечатися з тобою. Тим більше то всі по-різному поставилися до людей експедиції. Дальнє у захваті від бойового Ген Атала і Неї Холлі, а ти не зводив очей з Фай Родіс і Дів Сімбела.

— Побачимо, хто кращий! — заперечили з другого ряду крісел, — завтра, після «зірочки».

— Побачимо, — сонно пробурмотіла Пуна, але невгамовний Кімі підійшов до вчителя, який влаштувався в задньому кінці салону.

Юнак жестом спитав дозволу, і той ствердно кивнув головою.

— Ось ви, з життєвим досвідом і поглибленим розумінням, — сказав Кімі, — кого з них ви обрали б своїм другом?

— Ти думаєш про товаришів у подвигах чи ж про ментора?

Кімі зашарівся і опустив очі.

— Розумію. Але у виборі подруги не може бути наслідування, і я тобі не приклад.

— Ні звісно. Але я хотів дізнатись… думаючи про правильність судження і смаку. Ми всі так розійшлися…

— І добре Незалежність судження ми, вчителі, прагнемо виховати у вас з перших кроків у житті. Потім, коли буде здобуто певну суму знань, виникає спільність розуміння.

— І ви?

— Якби я міг вибирати, вибрав би Фай Родіс.

— Ага! І я…

— Чи Оллу Дез!

— Чому? — спантеличено запитав юнак. — Вони такі різні, зовсім несхожі.

— У тім-то й річ. Бачиш, я попередив тебе. Час спати, не будемо розпочинати складної розмови. Але невдовзі тобі доведеться пізнати вже не розумом, а чуттям усю неминучу полярність відчувань, діалектику життя, значно складніші й важчі за всі найголоволомніші задачі творців теорій у науці й нових цпяхів мистецтва. Завжди пам’ятай, що найскладніше в житті — це сама людина, адже вона вийшла з дикої природи не призначеною для того життя, яке повинна вести по силі своєї думки і благородству почуттів.

Учитель замовк і ласкаво підштовхнув Кімі до його місця. Ці заключні слова щоразу спливали в пам’яті юнака в ті хвилини, коли «зірочка» пам’ятної машини розгортала повість про планету Торманс у майже натуральному житті екранів ТВФ.

— На закінчення дозвольте розповісти про походження назви. У п’ятому періоді ЕРС у західній сфері світової культури наростало невдоволення цивілізацією, яка виросла з капіталістичної форми суспільства. Багато письменників і вчених пробували заглянути в майбутнє. Передчуття художників входило тривогою в думи передових людей перед кризою, яка наближалася, в ті роки, коли протиріччя, що назрівали, закінчувалися воєнними конфліктами. Але з винаходом далеких ракет і ядерної зброї побоювання за майбутню долю людства стало загальним і, ясна річ, відбилося в мистецтві. У Будинку Мистецтв зберігається картина тих часів. Короткий підпис під нею нам абсолютно зрозумілий: «Остання хвилина». На просторому полі рядами стоять гігантські ракети, схожі на високі хрести на старовинному цвинтарі. Низько нависло каламутне безсонячне небо, загрозливо прокреслене гострими списами бойових головок — страхітливих носіїв термоядерної смерті. Люди, боязко оглядаючись, ніби самі в страху від заподіяного, вервечкою біжать до чорної печери глибокого бліндажа. Художник зумів передати відчуття страшної біди, вже неминучої, бо у відповідь на загибель мільйонів безневинних людей звідти, куди спрямовані хрестоподібні чудовиська, прилетять такі ж самі ракети. Загинуть не ті, котрі біжать у бліндаж, а зображені на зворотному боці диптиху чоловік і жінка, юні й симпатичні. Вони стали на коліна на березі великої річки. Жінка притискає до себе немовля, а старший хлопчик міцно вчепився рученятами за батька. Чоловік обнімає жінку й дітей, повернувши голову назад, туди, де з хмари атомного вибуху, що накочується, висунувся занесений над безпорадними постатями людей гігантський меч. Жінка не озирається — вона дивиться на глядача, і безмежний смуток приреченості на її обличчі пригнічує кожного, хто бачить цю картину. Не менш сильно виражено безпорадність чоловіка — він знає, що всьому кінець, і лише прагне, аби швидше.

• Предыдущая
• 5/110
• Следующая