Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович - Страница 37

• Предыдущая
• 37/53
• Следующая

Ірина круто супила брови, і очі під ними виблискували; як у хижака, що затаївся і чатує. Миша Дідусь часто кліпав, куйовдив бороду — ось-ось хміль прозріння вдарить йому в голову. А Толя Зибков незручно вивернувся у кріслі, одне плече вище від другого, кругле лице, мов місяць над річковим туманом — то вкривається тінню, то світлішає.

— А чи не досягли ми кінцевої істини? — першою неголосно порушила мовчання Ірина. — Ох і нудотною ж вона виявилась.

Миша стрепенувся.

— Свят, свят! Що з тобою, Ірочко!? «Кінцева істина»!

— Нам, людям, не дано загнуздати історію, навпаки, вона кує нас собі на потребу. Навіщо ж тоді нам копирсатися у житті, навіщо мученицьки в’їдатися думкою, відкривати невідоме? Зайвий раз можемо лише нагадати собі, несамостійні ми, раби стихії? Виходить, зараз ми надибали такі знання, котрі відкидають необхідність знань взагалі. Хіба це не кінцева істина? Смертельно кінцева для розуму!

— Матінко, дай, помацаю твоє чоло! У тебе жар, ти мариш.

Ірина навіть не обернулася до Дідуся, лише з досадою стенула плечем.

— Смикни себе за бороду, Манилушка. Прокинься! Нам зараз треба або зректися експерименту — прийшли до абсурду, займались казна-чим, — або ж на повний голос заявити: дороге товариство, ми зі своїм хваленим розумом дійшли межі, далі нікуди.

— Не лякайте, Ірино, — сказав я. — Ви ж самі не вірите своєму максималізму.

Вона скрушно зітхнула.

— Ще б пак. Повірити у таке — і треба вішатися.

— Чи бач, — схопився Миша Дідусь. — Наступного разу обережніша будь — можна зійти на дитячий розум.

— «А все ж вона крутиться!..» — Толя Зибков, викрутившись у кріслі, окинув нас немигаючим рисячим поглядом. — Все-таки від «історія кує» так просто не відмахнутися.

— Увага! — оголосив Миша. — Штукар зараз викине крендель.

— Несамостійні ми, раби стихії… Ірино Михайлівно, ви стихію бачите таким собі богом-погоничем. Але ж стихія — це ж ми і є.

— Некеровані, — вставила Ірина.

— Самі собою — так!.. А взагалі — ще як сказати.

— Агов! — спохоїгався Миша. — Ти у мене зараз визначення вкрадеш.

— Позичу на якийсь час. Не заперечуватимеш?

— Бери назовсім. Не шкода.

— Що ти хотів сказати своїм «взагалі»? — спитала Ірина.

— Взагалі, Ірино Михайлівно, що таке керованість. Чи керований процес розпаду радію? Або синтез гелію у сонячному череві. Або фотосинтез зеленого листка… Тут, мабуть, не про керованість треба мову вести, а про впорядкованість…

— Про задану, батечку, про задану! — нагадав Миша.

— Ким?

— Цього, даруй, не скажу.

— А коли не скажеш, то про заданість не смій і заїкнутися. Впорядкованість — це органічна властивість стихії, як барвистість веселки. І чому ця строго впорядкована стихія — та ж історія — повинна мати потребу в керуванні, нашому чи божому?.. Діду, повертаю тобі твоє визначення — більше воно не знадобиться…

— Куди гнеш, лукавий?

— Хочу перехопити Ірину Михайлівну, мудрий Діде, Вона, вибачте, надто розігналася — «марно мислити…». До неосяжної природи ми ліземо зі своєю куцою утилітарністю — потрібно нам чи непотрібно? Ніби природі до цього є якесь діло. Нам визначена роль мислячих істот, і хочеться нам чи ні, а мислити доведеться — сумніватися, помилятися, страждати від безсилля, здійснювати весь джентльменський набір гомо сапієнса. Тому ніколи не питай себе, що дасть тобі нова думка, а тішся тим, що вона народилася, думай далі.

І знову, вкотре, мене обурює цей розумник. Зараз сильніше, ніж колись, бо в Толі Зибкові я побачив Севу Гребіна з його неоригінальною мудрістю: живи — і дай волю жити іншим. У цих двох разюче несхожих представників молодого покоління одна рушійна пружина, закручена на себе. Сева здатен задовольнитися малим — щоб робота неважка, заробіток більшенький, можна і на боці щось урвати, але далі не піде. А головатий Толя Зибков наміряється використати торжествуючу науку. Я, мовляв, насолоджуюся тим, що вдовольняю свою допитливість, спокушаю свій розум, постараюся для цього заручитися допомогою держави, а щодо того, буду чи ні «тем любезен я народу», то мене це не обходить — можете користуватися, якщо зумієте, а сам я до ваших куцих бажань не опущуся. Супермени в джинсах!

Перед Севою я почуваюся винним — не дбав про батьківське виховання, — тому зараз пасую перед його усмішечкою, мої докази відскакують, як горох від стіни. Ну, а перед Толею моє сумління чисте, пасувати наміру не маю. І я обернувся до Толі всім тілом.

— Здається, ти забув, якими питаннями ми займаємося?

— Пам’ятаю, Георгію Петровичу. — Невинним голосом, з ласкавим кошачим прищуром.

— Пам’ятаєш розіп’ятих на хрестах, спалених на вогнищах, полеглих на барикадах, розстріляних у катівнях, які пішли на це, задля вирішення цих проклятих питань. Так ось, вони й зараз прокляттям висять над нами. І заради чого ж ти пропонуєш займатися ними? Заради того, виявляється, щоб принести собі задоволення, випробувати свої здібності, втішитися своєю силою. Те, що, мовляв, складно для інших, для мене насолода. Чорт цого знає, якась патологія? Схоже на садизм. Тобі так не здається?

— На садизм?.. Георгію Петровичу, ну нащо ви вже так?.. — Повнувата Толина фізіономія порожевіла, прищур зник, зелено цвіли круглі очі.

— Хай не садизм — аморальність! Тебе це влаштує?

— Ні, Георгію Петровичу, не влаштує. Всього-на-всього смію лише не погодитися з Еами: ви вважаєте — керувати стихією, я кажу — ні. То невже це аморально?

— Е-е, голубе, не зрікайся того, що сказав: не питайте, мовляв, себе, що дасть нова думка, просто втішайтеся і думайте собі далі.

— Не бачу тут жодної аморальності.

— Що ж, поясню докладніше… Ти вважаєш — природа визначила нам роль мислячих істот, отож гратимемо з душею, насолоджуватимемось витонченим мистецтвом. Розум для насолоди!.. Це брехня, голубе! Невиправдана і шкідлива брехня! Розум з’явився тому, що була потреба, необхідність. Чим ще наш праотець міг врятуватися, як не щасливою здогадкою використати дрючок? Якби вій мав гострі зуби, кігті, здоровенні м’язи — не став би замислюватися. І ми б зараз безтурботно бігали собі голяком, носили б під твердими черепами недорозвинуто-гладенький мозок. А тепер ось на повний голос кричимо і не червоніємо: грати роль мислячих готові, але до сьгодення нам діла нема. І це тоді, коли підпирають глобальні небезпеки, гамлетівське «бути чи не бути» планеті змушує усіх здригатися. Не наше діло, плювати на все, будемо насолоджуватися, хай буде, що буде… моральна позиція? Ой ні!

Лагідний Миша Дідусь збентежено хилився додолу, уникав дивитися на товариша. Ірина ж уп’ялася очима в Толю, навіть забула про запалену сигарету. Толя підтягнувся у своєму кріслі, надувся мов сич, круглі очі холонуть на круглому обличчі.

— Георгію Петровичу, — мовив він після недовгого мовчання холодно і з гідністю, — переконайте мене в тому, що є… є реальні можливості загнуздати непідвладну стихію — саме силою розуму, керувати нею! — і я визнаю себе іудою, повішуся від сорому на першій же осиці.

— Ну, любий мій!.. — Я розвів руками. — Присадив мене! І як пишномовно, з трагедійним пафосом: повішуся, урочисто обіцяю, та спершу переконай мене у тому, в чому поки що ніхто на світі не переконаний. Багато ж ти хочеш для доказів своєї неправоти.

Зелені очі відвів убік, на випукле чоло набігла зморшка. Толя нічого не відповів, похилив голову — дується.

Ірина встромила загаслу сигарету у попільницю, запалила нову.

— Хлопчику ясно! — сповістила вона. — А мені ще ні!.. А пам’ятаєте, Георгію Петровичу, нашу розмову про те, що лихі товариства псують добрі звичаї?..

— Звичайно.

— А я подумала, що забули. Ви, коли не помиляюся, сказали тоді, Георгію Петровичу: щось заважало людям створити хороше товариство, не виключено — щось не залежне від самих людей.

— І ще сказав, Іринко, — це «щось» нам варто з’ясувати. Зараз осмілюся заявити: підбираємося до з’ясування… манівцями, та, сподіваюся, що ця стежка приведе від Павла у наш день.

• Предыдущая
• 37/53
• Следующая