Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/53
• Следующая

— Психотерапія… Ех! Емпірики зашкарублі! Толя Зибков цього разу не сказав свого звичного «ні», пововтузився у кріслі, задумливо мовив:

— «Хто Моя мати і брати Мої?..» Георгію Петровичу, а мені здається, що цю загадку все-таки можна вирішити.

— Як?

— Цельс, коли пам’ятаєте, між іншим згадує…

— Ти хочеш сказати про Панферу?..

— Про нього, Георгію Петровичу.

Той же ворожий християнству Цельс розповів поширену в його часи чутку, нібито мати Ісуса Марія була легкої поведінки, зраджувала чоловікові з римським солдатом, греком Панферою, за що її вигнали з дому, народила позашлюбну дитину у чужій конюшні. Така ж історія викладена і в талмудистському трактаті «Авода Зара».

— Запізніла й брудна обмова, — заперечив я. — Хто з учених прийме це всерйоз?

— Ну, а коли на хвильку прийняти?..

— Не вийде, Толю.

— Чому, Георгію Петровичу?

— Ти це маєш знати незгірш від мене — заважає люта єврейська ортодоксальність того часу. Найзлиденніший єврей тоді вважав себе вищим од іноплемінного вельможі. А вже жінку-єврейку, викриту у перелюбстві з необрізаним, живою не лишили б. І її син, якби уцілів, ніс би на собі прокляття до кінця днів своїх. З такою славою пророком не станеш — плювали б у його бік, кидались би врозтіч, мов від прокаженого.

З-під крутого лоба на мене дивилися ясні, з весняною прозеленню очі.

— Все правильно, Георгію Петровичу, — обережненько згодився Толя. — Все так, коли б Марію було викрито…

Миша Дідусь не витримав:

— Тоді не викрили, тепер збираєшся?! Та Толя вперто правив своє:

— Але в таких делікатних справах рідко випливають прямі докази, набагато частіше непевні підозріннячка, а з ними і обмовочки… Тільки не заднім числом, як у Цельса, сто з лишком літ по смерті Ісуса, а ще до його народження, коли у мами Марії живіт став округлюватись… мовляв, з солдатом бачили; поголоска підленька. Могло так статися?

— Що за втіха бабратися у смердючих пелюшках тисячолітньої давності! — пробурчав у бороду Миша.

— І справді, навіщо нам побутові дрібниці? — підтримала Ірина.

— Злі поголоски не такі вже й дрібниці, Ірино Михайлівно. Коли б вони були, ой як сильно отруїли б життя матері Христа. Син для неї — суцільне прокляття! Чи варто дивуватися, що вона любила його менше за інших дітей. А сам Ісус хіба не страждав через брудні підозри?.. Гірким, виходить, було його дитинство. Чи не тому він рано йде з дому, чи не тому байдужий до матері і братів?..

На спокійно округлому лиці Толі крізь простацьке смирення проступає торжество. Ірина Сушко розсердилась:

— З домислів шубу шиєш, хлопчику! Гляди, щоб вдяганкою голого короля не обернулося!

Толя скрадливо всміхнувся:

— А ви, Ірино Михайлівно, у математичних доказах ніколи не вдаєтеся до припущень?.. А ми ж чим гірші за вас, математиків? І як тільки припустимо існування раннього наклепу, нам відкриється те, що Ісусові ще в дитинстві довелося відстоювати людську гідність. Ще в дитинстві! Знаменно, Ірино Михайлівно! Знаменно!

Всі спантеличено замовкли. Три пари очей уп’ялися в мене.

Дійсно, варто нам прийняти цю зовсім не виняткову, а навпаки, досить буденну житейську колізію, як вона, замість того щоб компрометувати Ісуса, починає висвітлювати формування його незвичайного характеру. Саме в ранній юності Ісус мав набути і ті моральні позиції, і ту силу переконання, які потім здивують світ. Нікчемні натури озлоблюються від ворожого оточення, великі долають його. Відчуваючи постійну потребу в людській шані, в людській доброті, вони стають їхніми провісниками. Істина, що набила оскому: нещастя калічить слабких і гартує сильних. Ісус, перш ніж стати Христом, мав пройти нелегку школу життя.

Тижнів зо два ми займалися анатомуванням Ісуса Христа, розбивали його на окремі ознаки. Ірина Сушко кодувала їх, вибудовувала у певному порядку. Не така, виявляється, вже й фантастична річ — зобразити людину, навіть складну, глибоку, суперечливу, у вигляді якоїсь формули. А втім, ні, не саму людину, а лише своє уявлення про неї, її образ, що склався у наших головах.

Одного разу Ірина, як завжди, енергійно увірвалася до мене, кинула на стіл тиснений портфель.

— Відкрийте й погляньте!

В портфелі лежала товста купка перфокарт, недбало загорнута в папір.

— Відчуваєте, що ви зараз тримаєте в руках?

— Ісуса Христа?..

— Са-ме так!

Ісус Христос у вигляді купки тонких карточок, змережених дірочками.

— Оце-е та-ак…

Здавалося б, мені годилося перенести свій флібустьєрський штаб додому — за чаєм сперечатися на різні голоси хоч до опівночі, дружина буде тільки рада. Останнім часом вона працювала за угодою з одним відомчим видавництвом, звіряла технічні розрахунки — робота втомлива і нудна, та після того, як сина забрали в армію, Катя ніяк не могла заповнити порожнечу, що виникла в її житті. Наші зустрічі розігнали б застійну тишу, до того ж я завжди мріяв, щоб дружина пройнялася тими захопленнями, яким я віддавався цілком. Раніше це було неможливо, з багажем інститутської фізики, набутим тридцять років тому, вона навіть підступити ся не могла до проблем, якими я жив. Найближча мені людина і водночас далека. Зараз не так важко і зрозуміти, і прийняти, і стати співучасницею, але…

Це «але» було для мене повною несподіванкою. Виявляється, десь на споді, на самому дні моєї душі зачаївся незрозумілий страх — осудить! За що?! За те, що хочу «алгеброю гармонію перевірити», за те, що підмінюю почуття холодними розрахунками. Осудить, погасить полум’я, замість підтримки матиму в ній противника… Приховане, неусвідомлене відчуття, яке я тамував у собі і не міг позбутися його.

Я ніколи нічого не приховував від Каті і тепер поділився з нею своїм задумом, але в загальних рисах, як першими здогадками. Вона вислухала, стенула плечима, навіть особливо не здивувалась, не висловила бажання дізнатися детальніше. Я зрозумів це як дозвіл — роби як завжди, без мене. Ось тому і збирав свій штаб під дахом інституту, хоча при нагоді це могло викликати і справедливі нарікання: чим займаєтесь, професоре Гребін?..

Прийшов черговий лист від сина. Сева писав нам досить часто, але кожного листа ми розпечатували із завмиранням серця. Хоч, здавалося б, чого непокоїтись — ситий, одягнутий, під наглядом, служить собі у глибині Сибіру, жодної небезпеки. Та Сева з тих, хто спотикається на рівному місці.

І справді — ось лист… Він довгий, заплутаний. «Дорогі мої, довго вагався — повідомити вам чи промовчати…» А суть його повідомлення, прикритого нагромадженням виправдовувань і плутаних відступів, проста: зійшовся з жінкою, яка розлучилася з чоловіком-п’яничкою і має десятилітню доньку, після армії думає лишитися в неї, жити простим трудовим життям у глухій тайзі. Вік жінки сором’язливо не згадано, зате перелічено її достоїнства — добра, чуйна, самовіддана і таке інше.

Перший порив матері — негайно збиратися і їхати до сина. Я зупинив:

— Годі думати й вирішувати за нього. Нехай сам розбереться.

— Розбереться, та пізно буде.

— До кінця служби майже півроку. Є час отямитись.

— А коли не отямиться?

— Тоді поставимося уважніше до його бажання. А раптом це не захоплення і не дурощі, може, він справді не мислить без неї свого життя.

Катя сиділа переді мною — високо піднята голова, вилиці палають.

— Слухай!.. — Вигук, наче тріск жерсті під каблуком. — А чи любиш ти сина?

І я навіть сторопів.

— Ти з тих, у кого велика голова і маленьке серце. Ти отруєний абстрактною любов’ю…

— Не розумію, Катю.

— Ти можеш допомогти людині — просто допомогти мені, синові, сусідові, приятелю?.. Ні! Хіба що випадково, ненавмисне. І то — любити когось, яка дрібниця, чи варто цим собі завдавати клопоту. Всіх людей, все людство, і не менше, — ось на що ти націлений. Тут вже сам готовий спалити себе дотла, і вогнем хай горить все, що довкола… А оточують тебе тільки ми — я і Сева.

• Предыдущая
• 17/53
• Следующая