Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович - Страница 10

• Предыдущая
• 10/53
• Следующая

Трапилося це за триста літ до Христа.

До заможного і славного Корінфа нещодавно з’їхалися люди з усіх грецьких міст, і лише вперта Спарта, що поруч — рукою подати — знову нікого не прислала.

Минулого року цар напівварварської Македонії Філіпп змусив визнати себе тут ватажком еллінів. Грізними були його фаланги, озброєні македонськими саріссами — списами, завдовжки п’ятнадцять ліктів. Та взимку він справляв весілля своїй дочці Клеопатрі, виходив з театру, і один з його охоронців, юний Павсаній, встромив йому в бік свого меча.

Ні Фіви, ні Афіни, ні інші міста Еллади не встигли отямитись, як син Філіппа Александр повернув батькові фаланги на південь. Ніхто не зважився боронитись. Корінф урочисто зустрічав двадцятирічного володаря, і звідусюд поспішали посланці, щоб засвідчити йому свою покірність і відданість.

Його супроводжував пишний почет — східна барвистість і еллінська вишуканість уборів, горять на сонці обладунки воїнів. У Корінфі, де мармур колон перетворювали у химерне плетиво пальмового листя, а бронзу у фантастичні квіти, любили витончену розкіш. Та всіх засліплював сам цар. Корінф, що стояв на двох морях одразу і приймав люд з усього світу, ще не бачив у своїх стінах такої людини. Вродливий, як Діоніс, мужній, як Аполлон, Александр з шістнадцяти років командував військами, а вісімнадцятирічним у страшній січі під Херонеєю повів за собою фалангу, що почала подаватися, на Священний загін фіванців, який вважали непереможним. Священний загін поліг увесь — воїн на воїні, жодного не лишилося в живих… З уст в уста по всьому місту з тремтливим переляком переповідали, як Александр недавно відвідав Дельфійський храм. Був «чорний день», коли оракул мовчить, нікому не віщує — ні царям, ні простолюдинам. Але не Александрові… Він підхопив піфію і силоміць поволік її до храму. І піфія вигукнула: «Юначе! Тобі не можна не підкоритись!» «Цього пророцтва мені достатньо», — сказав Александр і відпустив її. Ладен перечити богам, упокорювати долю, недоброзичливці прагнули висміяти його непомірне честолюбство: начебто він, дивлячись на повновидий місяць, плакав від того, що не може заволодіти ним. Та це нікого не смішило, навпаки, дивувало.

І зараз у переповненому Корінфі всі, всі поспішали хоча б одним оком, хоч би здалеку, з натовпу, через голови інших побачити схожого на молодого бога володаря Еллади. Чванливі аристократи і раби, мужні воїни і метушливі жінки, старезні діди і діти, місцеві мешканці та приїжджі — всіх, всіх гнала сюди цікавість.

Тільки один чоловік у місті навіть не ворухнувся, щоб глянути на Александра, царя македонського. Він сам був відомий у Корінфі і далеко за його межами — Діоген з Сінока, дивний мудрець. Він уперто зневажав багатство, споживав, що доведеться, прикривав немите тіло рваним ганчір’ям, жив у бочці. Його побоювалися, охоче слухали гнівні звинувачення, але вислухавши, усе ж поверталися додому, шукати для мешкання бочку так ніхто і не пробував. Дехто за задрипаний вигляд дражнив його собакою, а покійний Платон свого часу охрестив «скаженіючим Сократом».

Александр не міг не чути про Діогена, йому ще не випадало зустріти людину, байдужу до Діогена. Такого слід було завоювати. І вождь еллінів у супроводі урочистого почту і з’юрмлених городян попростував до бочки.

Діоген лежав на засміченій землі, вигрівався на сонці — сива від пилюги борода, закіптюжене до чорноти, пооране зморшками лице, кістляво-гачкуваті руки, висхле тіло, вкрите бурим від бруду старим гіматієм, з-під якого стирчать босі, вузлувато старечі ноги з обламаними нігтями. Він не поворухнувся, лише розплющив зім’яте повіко, глипнув дрімливо темним оком на юного володаря, на остовпіло-величних вельмож, на натовп, стримуваний воїнами у начищених латах. На уклін і шанобливе вітання царя він недбало кивнув нечесаною головою.

В Александра персиковий рум’янець на щоках, вологі очі, у сміливому розльоті густі брови, плечі широкі, співучими складками з них стікає легкий, з заморської дивовижної вовни хітон, перехоплений золотим паском. У хвилини смирення він звично схиляв голову вліво, і зараз дивився з серйозною, майже дитячою, допитливістю на уславленого філософа, котрий лежав у поросі.

А почет, що палахкотів позаду багрянцем, виблискував сріблом і золотом, спантеличено поглядав на зустріч людей, рівних один одному настільки, як сонце в небі придорожньому кругляку… Один богорівний, а в другому й людського немає, навіть не раб, майже тварина.

Але цього разу паном почувається не богорівний — цар поштиво стоїть перед лежачим жебраком.

І Олександр відчув — перемогти не в змозі, будь-яка перемога виглядатиме тут в очах усіх смішною. Але йому під силу ощасливити.

— Що можу для тебе зробити? Проси! — запально мовив він.

Діоген повів темним поглядом і склепив зім’яті повіки.

— Відійди трохи. Ти затуляєш мені сонце.

Почет завмер, а натовп заворушився. Не всі розчули відповідь, та всім хотілося її знати.

— Присягаюся Зевсом! — вигукнув цар з молодечим запалом. — Якби я не був Александром, то став би Діогеном!

Він кинув востаннє погляд на дрімаючого філософа, і почет шанобливо розступився перед ним…

Всі розійшлися, лишився один — невисокий, худорлявий, на вилицюватому обличчі у підстриженій борідці зачаїлася глумлива усмішечка. Він підійшов і, обережно підібравши білу хламиду, сів на землю.

— Ти впізнаєш мене, Діогене?

Похмуре око блимнуло нашорошено і недоброзичливо. Діоген не відповів.

— Не вдавай, що не пам’ятаєш мене, — насмішкувато продовжував той.

— Добре пам’ятаю, — сипло одізвався господар. — Це дитя возить тебе, Арістотелю Стагіріт, як дорогу забавку.

— Він перестав бавитися логікою й етикою, Діогене! Він тепер наміряється бавитись народами і царствами. Я йому більше не потрібен.

— Проте ти все ще з ним.

— Востаннє. Повертаюсь до Афін, там на мене чекають учні простіші.

Діоген сердито пирхнув:

— Знову вчитимеш — визнавайте цей мерзенний світ, і він прийме вас з обіймами.

Арістотель все ще таїв у бороді усмішечку.

— З твоєї бочки світ дійсно виглядає непривабливо.

— Я сховався від нього в бочку, тому що по зав’язку надивився, як люди спаскудили його. Більше не хочу бачити.

— Зіпсували світ? Отже, колись він був гарний?

— Він і тепер гарний там, куди люди не можуть добратися.

— А як же ти міг бачити такі місця, Діогене, куди люди не добралися?

— Підведи голову, Арістотелю, — сердито сказав господар бочки. — І роби це частіше. Бачиш небо?

Воно чисте, не зачовгане, не запльоване. Порівняй його з брудною землею. А ластівок бачиш?.. Вони вільні і щасливі. Отакою чистою колись і земля була, і на ній жили вільні люди, які, як ці ластівки, не жадали собі багато.

— Їх покарали бога?.. Ох, це стара казка, Діогене.

— Не лукав зі мною, Арістотелю. Я ж знаю — ти не з тих, хто киває на богів. І я не дурніший за тебе. Люди самі покарали себе.

— Хто і коли це вчинив?

— Хіба не однаково — коли. Давно! Стерлося з пам’яті… А хто перший почав псувати життя — здогадатися можна.

— І хто ж? — поцікавився Арістотель. — Напевне, такий же властолюбець, як Александр Македонський, котрий щойно вшановував тебе?

Діоген презирливо хмикнув;

— Плоди достигають після того, як з насіння виростає дерево. Александри з’явилися пізніше.

— Хто ж той лиходій, який посіяв погане насіння?

— Старанний землероб! — своїм сиплим голосом возвістив Діоген.

Арістотель прищулився на нього — запилюжена борода, похмуре чоло, зім’яті повіки, під ними неспокійні очі. Схоже на те, що, ховаючись у бочці, цей старий шанувальник Сократа чує все, про що говорять його побратими. Зовсім недавно Арістотель висловив думку, що найкраща з усіх людських верств — землероби, які щиро роблять своє діло, всіх годують, ні в що не влазять, не прагнуть управляти іншими людьми. Вони нікому не шкодять — тільки приносять користь. Воістину сіль землі. Діоген робить випад.

• Предыдущая
• 10/53
• Следующая