Народжений блискавкою - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 5

• Предыдущая
• 5/34
• Следующая

Поволі Едмундо вчився не лише слухати людські розмови через батьків мозок, але й бачити ті предмети, які бачив Себастьян.

Це до нього приходило так, як для наших очей воскресає звичайний світ, коли зникає ранковий туман. Спершу окреслюються невиразні обриси предметів — стовпів, дерев, будинків, — і лише згодом проступають сотні подробиць, які довершують гармонію світу.

Мозок Себастьяна був для Едмундо передавачем, який відтворював зорові образи. Без Себастьяна Едмундо нічого не бачив — він тільки вгадував форми предметів, що йому доводилось інколи сторожко їх обминати.

Якось Себастьян та Едмундо сиділи у Мірти, оточені давніми друзями. Хосе Безвухий і Педро докоряли Себастьянові за його бездіяльність. Хіба публіка не була щедра? Чому ж Себастьян відмовився від своїх трюків із кисетом? Треба ж сяк-так годуватися…

Саме тут хтось із відвідувачів приніс Генералового наказа. Спершу його сприйняли як дивацтво.

— Наш Генерал втратив останню клепку в голові, — реготав Педро. — Блискавка в кисеті! Що за чудасія?.. — Та ось його погляд упав на Себастьяна. — Стривай, це часом не про тебе?..

І Себастьян не став критися. Він розповів друзям про все, що сталося з ним на горищі, коли хмара подарувала йому променевого сина. І хоч тут було щось від казки, але друзі йому повірили. Вони вже не вимагали, щоб Себастьян виходив зі своїм кисетом на вулицю. Навпаки, вирішили приносити їжу для свого друга на горище.

Тут підійшла Мірта і прошепелявила у свою щербину:

— Хіба ж це чоловічий клопіт — носити їжу? Хто б це вам дозволив? Та в мене очі від ганьби повилазять, якщо сеньйор Себастьян не матиме доброї страви.

Її подвійне підборіддя тряслося, а очі усміхалися підступно, нещиро.

Аж ось за її спиною защебетав дитячий голосок. То вбігла небога Мірти — донька її сестри. Була вона в тому віці, коли дитинство мало незабаром скінчитися. Гострі плечі, тонкі руки, худенька шия свідчили про те, що її скоро можна буде назвати підлітком. Відразу ж у похмуру харчевню ніби закрався сонячний зайчик.

— Тітонько! Вас кличуть.

— Хто? — підняла голову Мірта.

— Сеньйор, що привозить м’ясо.

І тут Едмундо вислизнув із кисета, незримо наблизився до дівчинки, лоскітно вплівся в її золоте волосся. Мірта, яка поклала руку на голову небоги, відразу ж її відсмикнула — жінку наче хтось уколов шпилькою. Волосся дівчинки затріщало електричними розрядами.

— Рут! — розсердилась Мірта. — Що у тебе у волоссі?

— Нічого, тітонько.

Тим часом Едмундо відчував себе у її волоссі так, наче то був єдиний світ, де він здатний жити. Яким здавався йому тепер тісним і незатишним батьківський кисет!

А Себастьян боявся, що надто сильне опромінення завдасть шкоди дівчинці. Він покликав Едмундо:

— Повертайся до мене. Рут може захворіти.

— Рут, Рут, — шепотів Едмундо. — Хай Рут живе з нами, тату.

— Для неї ти не існуєш. Вона про тебе нічого не знає.

— Зате вона існує для мене, — сказав Едмундо.

— Гаразд. Рут ходитиме до нас у гості. Спробую умовити Мірту, щоб відпускала.

Рут любила старого. Він вигадував для неї дотепні іграшки. Але Мірта не дозволяла дівчинці покидати домівку. Сестра Мірти померла позаминулого року. У Мірти не було своїх дітей. Отже не дивно, що вона ревно доглядала небогу.

Несподівано для Себастьяна Мірта не лише дозволила дівчинці відвідувати таємниче горище, але й сама з’явилася там, щоб вигребти багатолітнє сміття, познімати павутину та випрати простирадла.

Коли Рут, набавившись гвинтиками, коліщатами від старих годинників та іншим добром, поверталась додому, між Себастьяном і його сином починалась тривала розмова.

— Тату, я хочу, щоб Рут мене бачила.

— Це неможливо, Едмундо. Ти стоїш ближче до зірок, ніж до людей. Ти ніколи не знатимеш, що таке хворі суглоби або, скажімо, штучні щелепи…

При цьому Себастьян показав на склянку, в яку він кидав на ніч свої пластмасові зуби.

— Хай будуть хворі суглоби, — благав Едмундо. — Мені набридло жити в кисеті. В неї таке гарне волосся! Але ти чомусь не дозволяєш оселитися в ньому. Я хочу, щоб Рут сама мені дозволила. Для цього вона повинна мене бачити. І чути мої слова. Ми б із нею ніколи не розлучалися.

Як боляче було Себастьянові слухати оті благання! Хіба він сам не хотів, щоб його Едмундо був звичайним хлопчиком? Дружив би із маленькою Рут, росли б разом. А там, дивись, відгуляли б весілля…

Просте людське щастя. Те щастя, за яке ми навіть не дякуємо природі, приймаючи його як належне. Але Едмундо ніколи не зазнає такого щастя. І це завдавало Себастьянові нестерпних мук.

— Проси у Сонця, сину. Воно могутніше від мене. Це воно зробило Рут людиною, а тебе — блискавкою.

— Я хочу, щоб вона знала про мене. Розкажи їй, тату…

Це була слушна думка. І старий Себастьян почав оповідати Рут довгу казку. На колінах дівчинки лежав кисет, а в ньому жила променева істота, яка очима Себастьяна бачила Рут — прекрасне земне створіння, що також було дитиною Сонця.

Дівчинка поринала в казку, мов у прекрасний сон. Через моря й гори до неї летів білоголовий хлопчик, щоб разом із нею бавитися коліщатами від старих годинників. Він був зодягнутий у плащ із рожевої хмарки, під ним гарцював полум’яний кінь. У гриву вплетені не стрічки, а справжні блискавиці. Але вони не обпікали Рут. Вони були теплі й лагідні, мов руки матері — руки, які Рут востаннє бачила в чорній труні.

Хлопчика звали Едмундо. Він не дражнив Рут, як це робили інші. Він брав її за руку, вони разом бігли до затоки, збирали перламутрові черепашки. Потім Едмундо кликав свого коня, вони летіли в Чорну фортецю, де жив страшний дракон. І Рут бачила, як Едмундо стинав драконові численні голови своїм полум’яним мечем… Та голови відростали знову…

Тепер Едмундо не скаржився на батьків кисет. Той кисет лежав на колінах Рут — і цього було доволі.

Незабаром кисет став улюбленою іграшкою дівчинки. Вона інколи брала його додому, і Себастьян не боронив, бо це було єдиною радістю в житті Едмундо.

А Мірта з кожним днем ставала щедрішою. Вона безкоштовно частувала обідами не лише Себастьяна, а й Педро та Хосе Безвухого.

Якось Себастьян почув від Едмундо такі слова:

— Тату! Мені хочеться щось зробити для Рут. Я вирішив влаштувати для неї велику грозу.

Гроза була природною стихією Едмундо. Отож Себастьян, подивувавшись несподіваному бажанню сина, не став перечити. Він лише запитав:

— Звідки Рут знатиме, що вона одержала від тебе такий подарунок?

— Ти її попередиш. Скажеш, що завтра увечері всі блискавиці неба належатимуть їй. Хай обирає, куди треба вдарити.

— У неї ще немає ворогів, — посміхнувся Себастьян.

— Є!.. Дракон із Чорної фортеці.

Себастьян погодився. Чорною фортецею поліція лякала дорослих, а матері — малих дітей.

Наступного вечора Себастьян і Рут стояли біля слухового вікна, очікуючи, доки в небі з’явиться вершник на полум’яному коні. Внизу снували перехожі, блимали сигнальні вогні автомашин, але ніхто не знав, що десь на даху стоїть золотоволоса дівчинка, якій належала найвища на землі влада. Такої влади не мала жодна із королев. А вчора ця дівчинка була лише беззахисною сиріткою, яку міг скривдити хто завгодно.

Мірта поставилася з повною байдужістю до щебетання Рут, яка намагалась пояснити, що завтра всі блискавиці неба належатимуть їй. Як і слід було сподіватись, дівчинка вирішила покарати дракона із Чорної фортеці. Вона дарує волю всім, хто перебуває в його страшному полоні.

Рут запросила тітку на горище, але Мірта відмахнулась:

— Сама карай драконів. Мені треба котлети смажити.

Отож, коли спалахнула перша блискавка, на даху було їх тільки двоє — Рут і Себастьян.

— Ти бачиш Едмундо? — запитав старий, відшукавши руку дівчинки. Її пальчики тремтіли, голівка горнулася до Себастьяна.

— Бачу, — відказала Рут. Їй і справді здавалося, що там, за блискавицею, з’явилася ледь окреслена постать велетенського вершника.

• Предыдущая
• 5/34
• Следующая