Варфоломієва ніч - Гримич Марина - Страница 17
- Предыдущая
- 17/36
- Следующая
Васнецов загадково посміхнувся.
Калитка підняв налиті кров'ю волові очі і втупився у Васнєцова-Паваротті. Варфоломійович із захватом дивився на зятька. Павло Іванович усміхався.
Васнецов продовжив: якби наш народ жив за законами, то 50 процентів чесно заробив би Пашка. Молодий, гарний, чарівний, розумний і перспективний. Чим не депутат! А головне, виборцю він дуже полюбився. Майже всі села об'їздив! Це не жарт! Але поки що країна у нас живе за звичаєм, і тому вибори – це не те, як проголосував виборець, а як підрахувала виборча комісія. З цієї точки зору, звісно, Разін у вигіднішому становищі. Тут він може відхопити всі 40 процентів… Якщо, звичайно, йому не стати на заваді…
Останні слова були сказані з особливим акцентом, з особливою загадковістю, таємничістю. Колишній голова колишнього колгоспу, а нині голова акціонерного товариства «Промінь» Петро Іванович Калитка перестав жувати. Він уп'явся воловим оком на Васнєцова-Паваротті, а той замовк і почав їсти холодний борщ. До борщу приклалися не менш заінтриговані, аніж Калитка, Варфоломійович і Печеніг.
Калитка терпляче чекав, поки Васнєцов-Паваротті доїсть борщ. А той їв повільно, з апетитом, розтягуючи задоволення, граючи на нервах гравця-опонента, тобто Калитки. Нарешті той зрозумів, що досвічений гравець сказав усе. А головна фраза в цьому «всьому» – це: «Якщо йому, звичайно, не стати на заваді…».
Це означало: просто чесно перерахувати голоси.
Паваротті артистично взяв коньяк і сказав тост:
– За чесні вибори!
Усі по-змовницьки чокнулися, і їсти стало веселіше. Наші відвідувачі дійшли і до голубців, і до вареників зі шкварками. Виявилося, що в гостей апетит не гірший, аніж у колишнього голови колишнього колгоспу.
У принципі, якщо хтось розуміється на підтекстах, натяках і мигах, то зрозуміє, що справу було зроблено. Навіть до Варфоломійовича це дійшло. Тож розмова полилася дуже невимушена про зовсім відсторонені речі, як, наприклад, про надої молока в корів, яких виганяють на пашу, а не тримають у корівниках.
Була вже дуже пізня година, коли в кабінет приватного ресторану увірвалася, мов фурія, огрядна жінка із здоровим буряковим кольором обличчя, із золотими «циганськими» сережками у вухах, золотими зубами і «цвітастій», як кажуть у народі, хустці на плечах. Уже з порога вона заверещала несамовитим голосом:
– Ах ти гад такий-розтакий! Неакур-ратіст проклятий! (Яка цікава мова, – подумав Печеніг). Я його жду-визираю, уже собі всі очі видивила, а він тут коньяки хлище! А шоб тобі цей коньяк та через носа вилився (не дай Бог, – подумалося Варфоломійовичу)! А шоб тебе трясця зі світу звела! А шоб тобі руки й ноги повикручувало! А шоб тобі повилазило! А шоб тебе сира земля не прийняла!
І тут сталася метаморфоза. Замість бундючного голови акціонерного товариства, відомого в народі господаря, поважного чоловіка, який не боїться самого віце-прем'єра, перед гостями постав нещасний чоловік, якого жінка б'є по голові напівпорожньою пластикового пляшкою з-під мінеральної води «Свіжа», а він, затуливши голову руками, навіть не опирається, бо знає, що це безнадійна справа.
– Не надо так волноваться, мадам! – заступився за Калитку Васнєцов-Паваротті.
– Яка я тобі «мадам»? І ти хочеш заробити! – верескнула жінка у стані афекту і хотіла була і того вдарити тією ж самою зброєю. Але не вдарила. Пляшка зависла над головою, але не опустилася. – Божечки! Так це ж Васнецов, їй-бо! Петько, диви, це ж Васнецов! Ой, голубчику, я ж Вас так вважаю, так вважаю, шо страх, як вважаю!
Жіночка (ясно, що це була дружина Петра Івановича) присіла на стілець і стала солодка-пресолодка:
– Заспівайте, шо-небудь! Соловейку ви наш! Петько, – штурхнула вона чоловіка під бік, – скажи йому, хай заспіва!
– Ти шо, Марусю, у нас же тут серйозна тет-а-тет, а тобі аби співать!
– Ага, тет-а-тет! Умісто того, щоб привести дорогого гостя додому, та ше й провести по селу, шоб усім аж повилазило, то ти тут утіхаря його споюєш! Ну ти й послідня свиня! Ану, вмовляй, кажу тобі, бо як дам!…
Калитка благально поглянув на Васнецова. Той на мигах виявив свою згоду, але спершу спитав у «мадам»:
– Так что-с изволите-с спеть-с, господа?
– «Циганочку!» – випурхнуло прямо з грудей Марусі Калитки.
Васнецов устав, розправив груди і дещо важкувато після ситної вечері, проте «з почуттям» заспівав «Очи чорныя, очи страстныя, очи жгучия и прекрасныя…»
Маруся мліла-мліла, а потім не витримала, встала з місця і розвівши руки з «цвітастою» хусткою, затрепетала в танці. І, як не дивно, це в неї виходило досить ефектно. Особливо гарно дзвеніли брязкальця на грудях. Васнецов із задоволенням акомпанував її танцю своїм голосом і отримував при цьому естетичну насолоду. Він любив народ. І не просто народ, а український народ. Після того в танець пішов Калитка, хвацько плескаючи долонями по литках і різко, по-циганськи, вигукуючи «Oп! Oп! Oп!»
Васнецов так довго ніколи не співав циганочки. Однак він таки вгодив господарям, ті знесилено упали на стільці й, обнявшись, заспівали удвох: «А я все дивлюся, де моя Маруся…» Довелося Васнецову підтримати і цей почин: «А я все дивлюся, де ж це моя Маруся!»
Потім була передишка у вигляді коньячку і закусочки. А потім знову пісні й танці до упаду. А потім знову передишка… ізнову пісні…
Коли виходили з ресторанчика, всі були дуже задоволені. Буквально всі. Калитка ткнув Павлові Івановичу в руки целофановий пакетик і пробурмотів: «Це у Ваш виборчий фонд».
Малинова «Победа» від'їхала, а їй услід іще довго махала пара огрядних «голубків», що обнялися на узбіччі. Павло Іванович заглянув у целофановий пакетик. Там була чимала купка грошей.
– Класна ніч! – зітхнув він. – Зоряна, ясная…
– Видно, хоч голки збира-ай, – заспівав Васнєцов-Паваротті на повний голос. – Вийди, коханая… Нет, лучше не выходи… – осікся він, і всі, включно з його тестем, непристойно зареготали.
Прокинувся дідусь і, нічого не розуміючи, теж зареготав.
Напевно, ви знаєте народну прикмету, дорогі мої друзі? Ну, про те, що не можна сміятися вночі, бо будете вранці плакати. А вони не знали цієї прикмети. А якби й знали, то дарма. Адже вони вже були в такому стані, що їм було, м'яко кажучи, все до лампочки.
Знаєте, що їх чекало на повороті на головну дорогу до провінційного містечка NN?
Їх чекало ДТП. Невідомо звідки вискочила машина з вимкненими фарами і стала таранити «Победу» – то справа, то зліва.
Чоловіки притихли.
– Папа, жми! – крикнув Паваротті до тестя. Однак той чи то розгубився, чи злякався, бо вів машину на автоматі, як олов'яний солдатик, покірно витримуючи удари. Чоловіки вже подумали, що їх зараз виб'є в кювет.
Але не на тих напали. Зненацька в дідуся, що сидів праворуч від Варфоломійовича-водія, прорізався дикий азарт: він притиснув Варфоломійовича до лівих дверцят і сам став керувати машиною. Він з усієї сили тиснув на газ і крутив кермом так, що у молодих людей голова йшла обертом. Варфоломійович завмер у позі S, Паваротті-Васнєцов хрестився. Один Пашка дивувався: що сталося з дідусем?
З оборонної позиції малинова «Победа» перейшла в атакуючу. І після кількох невдалих спроб таки скинула нападника в кювет. Після проробленої операції дідусь так різко загальмував, що молоді люди, котрі сиділи на задніх сидіннях, ударилися зубами об спинки і поприкушували собі язики.
Дідусь, так само несподівано, як загальмував, дав задній хід і зупинився точнісінько біля місця, де злополучний агресор перекинувся в кювет. Потім дідусь переліз на своє сидіння біля водія і виліз із машини найпершим. За ним у майже шоковому стані вилізла решта.
Слава Богу, водій не постраждав. Точніше, постраждав, але не до летального кінця. Хлопці витягли його на узбіччя. Розбита брова, руками-ногами рухає. Отже, все в порядку. Чого він сидить і не встає? – дивувалися чоловіки. Нарешті він розкрив рота і щось промимрив. Ті нахилилися до нього, щоб краще почути.
– Хто був за кермом? – простогнав він.
- Предыдущая
- 17/36
- Следующая
